Західноукраїнські землі у першій половині 19 ст.

До складу багатонаціональної Австрійської імперії входили Галичина, Буковина, у складі Австрій­ської монархії під владою Угорського королівства перебувало Закарпаття. Західноукраїнські землі займали територію 70 тис. км², де проживало 3,5 млн. осіб, з яких 2,4 млн. були українцями.

Після смерті Йосифа II (1890 р.) наступники цісарів-реформаторів відмовилися майже до середини XIX ст. від ідей та практики модернізаційного курсу. Крім французької революції, цієї доби значний вплив на соціально-економічний та політич­ний розвиток імперії Габсбургів мали такі загальноєвропейські процеси та явища, як загострення суперечностей між європей­ськими країнами у зв'язку з поділами Польщі, промисловий пе­реворот в Англії, широкомасштабні та тривалі наполеонівські війни тощо.

Закон 1782 р. про скасування кріпосної залежності зберіг недоторканим прикріплення селянина до землі. Ця селянська "свобода на прив'язі" дала можливість поміщикам в нових умовах шляхом відвертого терору, насилля, обдурюван­ня, підкупу, при підтримці владних структур (офіційний дозвіл на тілесні покарання селян тощо) майже повністю відновити свої колишні права та привілеї. Наступ феодалів йшов по лінії захоплення селянських земель, збільшення повинностей селян, посилення позаекономічного примусу.

Посилення експлуатації кріпацької праці спричинило дег­радацію та розорення селянських господарств. Як свід­чать переписи 1819—1820 рр., селяни віддавали продуктами, грошима і працею феодалові та державі практично весь чистий прибуток зі своїх господарств. Такі умови стимулювали процес прогресую­чого дроблення селянських господарств (у Галичині та Лодомерії при зменшенні площі селянської землі кількість селян­ських господарств зросла між 1819 р. і 1859 рр. на 53%). До середини XIX ст. в західноукраїнських зем­лях 2/3 селян не мали мінімуму землі, щоб забезпечити засоби існування своєї сім'ї. Фільварково-панщинні господарства не вписувались у нові ринкові відносини і теж деградували та занепадали. Перебуваючи у безвихідному ста­новищі, поміщики у середині XIX ст. були змушені здати в орен­ду четверту частину своїх маєтків. За цих обставин певне поліп­шення культури землеробства (застосування меліорації, поши­рення технічних культур, поява п'яти-шестипільних сівозмін то­що); зрушення у тваринництві (збільшення поголів'я худоби, по­ширення племінної та селекційної роботи тощо); ширше вико­ристання вільнонайманої праці відтіняли глибо­ку кризу в аграрній сфері.

Ситуація у промисловості ускладнювалася колоніальною політикою Австрійської імперії, суть якої полягала у перетворенні західноукраїнського краю на ринок збуту та джерело сировини й дешевої робочої сили. Ці обставини призвели до того, що у середині XIX ст. виробництво промислової продукції на душу населення в західноукраїнських землях було в п'ять разів ниж­чим, ніж у чеських та німецьких областях імперії. Військові за­мовлення, пов'язані з наполеонівськими війнами, дещо пожвавили промисловий розвиток західноукраїнського краю (наприкінці першого десятиріччя XIX ст. тут функціонувало сто підприємств мануфактурного типу). Однак цей період тимчасового піднесення вже наприкінці 20-х років змінився засто­єм - діяльність галицьких та буковинських мануфактур блокуєть­ся і гальмується встановленням великих податків, позбавлен­ням пільг та державних субсидій, дискримінацією їхніх виробів на західноавстрійських ринках тощо. Лише у 30—40-х роках про­мисловість краю поступово виходить з кризи — у цей час в за­хідноукраїнських землях активно функціонували майже 250 ма­нуфактур. Проте жодна з них не мала парових двигунів і лише незначна частина використовувала у виробничому процесі водяну енергію.

Продовжуючи славні традиції 1810—1825 рр. розгорнувся активний опришківський рух. Його лідерами у Схід­ній Галичині були Ю. Оженюк, Д. Якимчук, П. Мельничук, а на Закарпатті - С. Товта, І. Кокоша та ін.

Розгортанню селянського руху значною мірою сприяли чутки (про скорочення панщини; створення на окремих територіях вільних слобід, жителі яких на 10 років позбавлялися панщини та податків тощо), які разом з посиленням експлуатації стали каталізаторами масових селянських виступів на Чортківшині (1809 р.), Комарнівщині (1819-1822 рр.) та інших районах СХ Галичини.

У Північній Буковині найбільшим був виступ під проводом Л. Кобилиці (1812-1851 рр.), який 1843—1844 рр. очолив селян 22 громад. Повстанці категорично відмовилися від панщини, са­мочинно переобрали сільську старшину, висунули вимогу віль­ного користування лісами та пасовиськами, ратували за відкрит­тя українських шкіл. Лише за допомогою військ австрійському Урядові вдалося придушити цей виступ.

У Закарпатті активність селянського руху особливо зросла у зв'язку з повстанням у Східній Словаччині. Стихійні "холерні бунти” прокотилися краєм 1831 р. Масові заворушення охопили селян Ужанської та Березької жуп.

Всього протягом першої по­ловини XIX ст. відбулося 15 виступів, більшість з яких припини­вся лише після втручання каральних загонів.

!!! У 1816 р. з ініціативи священика Могильницького у Перемишлі виникла перша в Галичині культурно-освітня організація — "То­вариство священиків", навколо якого гуртувалося греко-католицьке духовенство. Товариство стало активним оборонцем прав української мови, поборником українізації шкіль­ництва. Члени товариства сприяли прийняттю цісарем рішення 1818 р. про допущення у початкову школу української мови. З-під пера його учасників вийшли: перші граматики українсь­кої мови Могильницького (1822 р.), Лозинського (1833 р.), Й. Левицького (1834 р.); Могильницький написав науковий трактат польською мовою "Розвідка про руську мову" (1829 р.)(про українську мову).

У 1833 р. у Львові вини­кає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання "Руська трійця". Таку назву воно отримало тому, що його засновниками були троє друзів-студентів Львівського університету і водночас вихованців греко-католицької духовної семінарії: Шашкевич (1811—1843 рр.), Вагилевич (1811— 1866 рр.) та Головацький (1814—1888 рр.), які активно вис­тупили на захист рідної української мови (термін "руська" для галичан означав українська). Чле­ни "Руської трійці" своє головне завдання вбачали у піднесенні статусу та авторитету української мови, розширенні сфери її вжитку і впливу, прагненні "підняти дух народний, просвітити народ", максимально сприяти пробудженню його національної свідомості. Наслідком "ходіння в народ" стали численні добір­ки матеріалів з народознавства, фольклористики, історії та мо­вознавства, знання реального сучасного становища українсь­кого народу під іноземним гнітом; під час своїх етнографічних подорожей вони контакту­вали з польськими підпільниками, які готували антиурядовий виступ, але "Руська трійця" зосередила зусилля на культурницько-просвітницькій ді­яльності. Першою пробою сил для членів гуртка став рукописний збір­ник власних поезій та перекладів під назвою "Син Русі" (1833 р.), в якому вже досить чітко пролунали заклики до народного єднан­ня та національного пробудження. Наступним кроком "Руської трійці" став підготовлений до друку збірник "Зоря" (1834р.): народні пісні, твори гуртківців, історичні та публіцистичні матеріали. Лейтмотивом збірки було засудження іно­земного панування, уславлення визвольної боротьби народу, оспі­вування козацьких ватажків, заклик до єднання українців Галичини і Наддніпрянщини. Для молодих авторів забороненої "Зорі" розпочався період переслідувань, обшуків, доносів, звинувачень у неблагонадійності. Але вони водночас у трьох церквах Львова прочитали релігійно-моральні проповіді українською мовою. "Трійчани" виступали проти латинізації письменства, підтри­мували повернення рідної мови у побут національної інтеліген­ції. У 1836 р. М. Шашкевич підготував підручник для молодших школярів — "Читанку", написаний живою розмовною українсь­кою мовою (термін "читанка" належить самому М. Шашкевичу). Наприкінці 1836р. у Будапешті побачила світ "Русалка Дністровая" (лише 200 екземплярів цієї збірки пот­рапили до рук читачів). Зміст "Русалки Дністрової" визначають три основні ідеї: визнання єдності укра­їнського народу, розділеного кордонами різних держав та зак­лик до її поновлення, позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків, пропаганда ідей власної державності та по­літичної незалежності (автори збірки мірою вийшли за межі культурно-просвітницької діяльності у політичну сферу).

"Русалка Дністровая" стала підсумком ідейних шукань та сво­єрідним піком діяльності "Руської трійці". Незабаром це об'єд­нання розпадається. Переслідуваний світською і церковною вла­дою на 32-му році життя помирає М. Шашкевич, У 1848 р. пе­рейшов на пропольські позиції І. Вагилевич, який починає про­повідувати ідею польсько-українського союзу під верховенством Польщі. Довше від інших обстоював ідеї "Руської трійці" Я. Головацький. Проте й він під впливом М. Погодіна приєднується до москвофілів і 1867 р. емігрує до Росії.

У Галичині кріпосне право було скасоване у квітні 1848 р., тобто майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях Імперії. Суть селянської реформи фак­тично зводилася до трьох положень: ліквідації юридичної залеж­ності селянина від поміщика; наділення селян землею, яка пере­ходить у їхню власність; сплати селянами поміщикам вартості кріпосних повинностей. Формально селяни мали зберегти за собою землі, якими ко­ристувалися до реформи. Проте у руках поміщиків на Східній Галичині опинилося 44% земельної площі, на Буковині — 54%, на Закарпатті — 70%. Селянська реформа загострила проблему так званих сервітутів, тобто лісів і пасовищ, за користування якими у пореформений період селяни мусили сплачувати визначену поміщиком ціну. На практиці це означало, що юридичне вільний селянин потрапляв в економічне кріпацтво. Суттєво підривала селянське господарс­тво у цей час і сплата викупу за ліквідацію феодальних повинностей. Щорічні селянські платежі за "визволення" у Галичині перевищували річні прибутки поміщиків від орної землі (галицький селянин сплачував суму утричі більшу, ніж чесь­кий, у п'ять разів більшу, ніж німецький). Однак скасування вотчинної влади феодала, перетворення селянина на власника, отримання ним громадянських прав (обирати і бути обраним. самостійно визначати місце проживання тощо) сприяли пере­творенню селянства на самостійну політичну силу.

Революційна хвиля 1848—1849 рр. Призвела до того, що Імператор Фердінанд змушений був дек­ларувати буржуазно-демократичні свободи та проголосити конс­титуцію, Ці радикальні зрушення сприяли пожвавленню суспіль­ного руху в західноукраїнських землях. Першими виявили актив­ність польські буржуазно-ліберальні кола, які у квітні 1848 р. проголосили утворення у Львові Центральної ради народової. Го­ловна мета цієї організації полягала у відновленні Польщі в кор­донах 1772 р. та наданні Їй статусу автономної провінції у складі Австрійської імперії. Таке рішення позбавляло прав українське. населення Правобережжя та Західної України на вільний самос­тійний національний розвиток. Пожвавлення революційного руху, пробудження національ­ної свідомості, непоступливість у національному питанні діячів Центральної ради народової прискорили процес консолідації укра­їнських патріотичних сил, і вже в травні 1848 р, у Львові виникає перша русько-українська організація — Головна Руська Рада, на чолі якої став спочатку Г. Яхимович, а згодом М. Куземський. Це патріотичне об'єднання видало маніфест, у якому було сфор­мульовано політичну платформу організації: вказувалося на те, що українці Галичини і Наддніпрянщи­ни є єдиним народом; підкреслювалося, що пращури українців мали свою дер­жавність, культуру, право, мову, були народом, який "рівнявся славі найзаможнішим народам Європи; висувалася ідея поділу Галичини на дві провінції — поль­ську та українську з окремими адміністраціями; ставилися питання про розширення сфери вжитку україн­ської мови, про зрівняння в правах уніатського духовенства з католицьким; про дозвіл українцям обіймати всі державні посади тощо.

Також виявом активності було: видання першої у Львові газети українською мовою — "Зорі Галицької" (1848—1852 рр.); скликання з'їзду діячів науки та культури — "Собор руських уче­них" (1848 р.); заснування культурно-освітнього товариства — "Галицько-Руська матиця" з метою видання книжок для народу (1848 р.); відкриття у Львові Народного дому з українською біб­ліотекою, музеєм і народним клубом (1848 р.); створення у Львів­ському університеті кафедри української мови (1849 р.).

У скликаному в липні 1848 р. австрій­ському парламенті інтереси українців представляли 39 депутатів (27 з них селяни). Депутати від народу виступали за безплатне скасування кріпацтва, поліпшення становища селян, розглядали різні аспекти національних відносин (зокрема, подали петицію, підписану 15 тис. осіб, що містила вимогу поділу Галичини на польську та українську частини).

Але вже в березні 1849 р. було розпущено австрійський парламент, відмінено конституцію. Головна Руська Рада 1851 р. була розпущена.

Дата добавления: 2015-07-10