Революція 1905-1907 рр. і активізація українського національно-визвольного руху.

Причини: зволікання з остаточним вирішенням аграрного питання, посилення експлуатації робітничого класу, об'єк­тивна зацікавленість буржуазії в її залученні до вирішення важ­ливих державних проблем, національний гніт, відсутність де­мократичних свобод тощо створювали грунт для стихійного вибуху невдоволення народних мас, широкий спектр політичних партій, розширення сфери їхніх дій, посилення впливу на ма­си, втрата авторитету та часткове послаблення царизму в зв'яз­ку з поразкою у російсько-японській війні 1904—1905 рр.

9 січня 1905 р. в Петербур­зі була розстріляна за наказом уряду 150-тисячна мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагали­ся передати цареві петицію про свої нужди. Звістка про заги­бель 1200 робітників та поранення 5 тис. осіб швидко облетіла країну та викликала хвилю обурення. Тільки в січні у Російській імперії страйкувало майже 440 тис. осіб, тоді як у попередній період страйкуючих налічувалося 43 тис, осіб на рік. Держава вступала в добу революції.

У своєму розвиткові перша російська революція пройшла кіль­ка фаз (етапів), кожна з яких мала свої характерні риси та особ­ливості.

І фаза "Піднесення" (січень—жовтень 1905 р.): наростання масової боротьби, посилення її політичного характеру; політизація народних мас; активізація процесу самоорганізації суспільства (утворен­ня політичних партій, рад, профспілок тощо); поширення хвилі заворушень серед селян та армії; переплетення та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольних рухів.

II фаза "Кульмінація" (жовтень—грудень 1905 р.): коротка стабілізація в країні та певне розмежування полі­тичних сил після публікації царського Маніфесту 17 жовтня; діалог та легальна взаємодія між опозицією та владними структурами; активне формування багатопартійної системи; посилення пропаганди та агітації крайньо лівих партій — більшовиків та есерів; організація лівими силами хвилі збройних повстань у грудні 1905 р. (повстанськими центрами в Україні були Харків, Олександрівськ, Катеринослав, Горлівка та інші міста).

III фаза "Спад" (січень 1906 р. - червень 1907 р.): посилення репресій (каральні експедиції, арешти, обшуки тощо); помітне зменшення масштабів та інтенсивності робітни­чих страйків та селянських виступів; перехід більшості політичних партій у підпілля; поширення серед революціонерів терористичних форм бо­ротьби (1906—1907 рр. у Російській імперії було вбито та поране­но 97 тис. посадових осіб, на П. Столипіна було здійснено 10 замахів; спроби опозиції продовжити антифеодальну, антиімперську, антикапіталістичну боротьбу парламентськими методами у стінах Державної думи; перехід реакції у наступ.

Якісно новим явищем, специфічною особливістю суспільно-політичного життя доби революції стали взаємовплив та взаємоп­роникнення робітничого, селянського та національно-визвольних рухів. Лише протягом квітня—серпня 1905 р. в Україні відбулося понад 300 робітничих страйків, у яких взяло участь понад 110 тис. осіб. Тіль­ки жовтневий політичний страйк підняв на боротьбу майже 2 млн. жителів Російської імперії, з них в Україні — 120 тис. Червневі виступи українських селян 1905 р. охопили 64 із 94 повітів. За масштабами селянського руху Україна займала одне з перших місць у Російській імперії.

Повстання на броненосці "Потемкин" (червень 1905 р.), збройні виступи у Севастополі під керівництвом П. Шмідта (лис­топад 1905 р.), у Києві на чолі з Б. Жаданівським (листопад 1905 р.) та в інших містах свідчили про поширення революцій­них настроїв серед солдат та матросів. Помітна нестабільність, вагання селянства та армії, що традиційно підтримували або ж принаймні лояльно ставилися до самодержавства, теж були но­вим суспільно-політичним фактором, який відіграв надзвичай­но важливу роль у політичному розвитку подій, особливо у ви­рішальному 1917 р.

Наслідком широкомасштабного жовтневого політичного страйку стало під­писання Миколою II 17 жовтня Маніфесту, у якому народові обіцяли громадянські свободи (недоторканість особи, свободу со­вісті, друку, зборів, союзів), декларувалося скликання російсь­кого парламенту — законодавчої Державної думи із залученням до виборів усіх верств населення. Цей документ мав надзвичайно важливі наслідки: розширення межі легальної політичної та культурної діяльності (У 1905 р. в Лубнах виникає перша в Російській імперії україномовна газета "Хлібороб", газети українською мовою почали виходити у Катеринославі, Одесі, Полтаві, Хар­кові та інших містах, засновуються перші українські суспільно-політичні журнали — "Дзвін", "Українська хата", "Рідний край", "Посів", "Село" тощо. Всього протягом 1905—1907 рр. виходи­ло 24 україномовних видання, у Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Ніжині та інших містах, виникають осередки куль­турно-освітньої організації "Просвіта" (М. Коцюбинський, Б. Грінченко, П. Мирний, Д. Яворницький та ін.), заснування бібліотек, вечорів, видання українською мовою літератури). Утворено партії, ради профс­пілки та інші суспільні організації. Під час революції зростає численність партії російських есерів, більшовицької та меншовицької фрак­цій РСДРП. Водночас на базі попередніх об'єднань виникають і набирають сили та досвіду українські партії, які 1917 р. стануть домінуючими у Центральній Раді.

Протягом жовтня—груд­ня 1905 р. Ради робітничих депутатів виникли у 50 містах та селищах Російської імперії. В Україні вони діяли у Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві. Єнакієво, Маріуполі, Юзівці та Кременчуці, і якщо в період першої російської революції Ради розглядались як вла­да тільки більшовиками, то надалі — після жовтня 1917р. саме ця модель управління лягла в основу розбудови пролетарської держави.

Свідченням активної масової самоорганізації суспільства стало утворення профспілок. Однією з перших виникла профспілка за­лізничників Південно-Західної залізниці. У ході революції осе­редками професійного руху стали Миколаїв, Одеса, Київ, Кате­ринослав, Харків та інші міста. Наприкінці 1905 р. в Україні існу­вало майже 80 професійних об'єднань.

Зростання політичної свідомості, концентрація сил. органі­зованість — характерні риси селянського руху цього періоду. Вліт­ку 1905 р. виникають місцеві організації Всеросійської селянсь­кої спілки. Найбільшого поширення ці об'єднання набули на Лі­вобережжі та Півдні. Всього в українських землях було створено 120 селянських і волосних організацій спілки, 12 повітових і 7 губернських комітетів.

За роки революції розгортається коопера­тивний рух. Так, якщо в Київській губернії 1904 р. було лише З кооперативи, то 1907 р. — вже 193, у Харківській 1905 р. — 2, а 1907 р. — 50 кооперативів. Аналогічні процеси відбували­ся і у інших регіонах України.

Важливе значення для розвитку суспільно-політичного жит­тя мала поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу — думської трибуни. У І та II Державних думах на правах парламентської фракціїу українські депутати утворили українську думську "Громаду". яка складалася з 47 чоловік. В основу діяльності думської Громади було покладено програму УРДП. У Декларації української фракції за­значалось, що вона вестиме боротьбу за перебудову Росії у "правову і демократичну державу", домагатиметься забезпечення кожному на­роду права на автономію, в тому числі і для українців. Депутати ста­вили завдання боротись за скасування смертної кари, амністію пол­ітичних в'язнів, свободу слова, друку, зборів, висували інші демократичні вимоги, зокрема щодо рівноправності української мови у громадських і державних установах, запровадження її в середній і вищій школі, заснування українських кафедр в університетах тощо.

З червня 1907 р. були опубліковані царський Маніфест про розпуск ІІ Державної думи і новий закон про вибори до III Думи, відповідно до якого 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. Фактично було здійснено дер­жавний переворот, який не тільки відкривав новий період — період реакції, а й підводив риску під революційними змаган­нями 1905—1907 рр. Перша російська революція зазнала по­разки.

Дата добавления: 2015-07-10