Причини занепаду і місце Київської Русі в історичній долі українського народу.

Причини феодальної роздрібненості Київської Русі в кін.11 - сер.13ст.:

1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населен­ня. Русь простягалася на значну територію, що могло бути або свідченням державної могутності, або ж дже­релом слабкості. Великий князь ще не володів достатньо міц­ним уструктурованим і розгалуженим апаратом влади, не мав роз­винутої інфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв’язку та ін.) для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Посиленню відцентрових тенденцій сприя­ла поліетнічність Київської Русі. Поряд зі слов’янами тут прожи­вало понад 20 народів. Процес механічного приєднання та завоювання нових земель у Київсь­кій Русі помітно випереджав формування та зміцнення апарату центральної влади.

2. Зростання великого феодального землеволодіння. Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та зміцненню великого землеволодіння. Основуючись на на­туральному господарстві, ве­лике землеволодіння посилило владу місцевих князів і бояр, ство­рило передумови для розгортання процесів формування еконо­мічної самостійності та політичної відокремленості давньорусь­ких земель. Велике феодальне землеволодіння створювалося різними шля­хами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI — у ХЇІ ст. набуває поши­рення практика роздачі земель боярам та дружинникам у спад­кове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю, що посилювало після їх самоствердження на цих земллях потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості земель.

3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності кня­зівської влади. Існує думка, що основною причиною розд­рібненості є порушення принципів престолонаслідування. Пара­лельне існування двох принципів престолонаслідування(від старшого брата до молодшого) та (від батька до сина), на думку вчених, були причиною феодальної роздрібненості.

4. Частковий занепад Киє­ва як торгового центру, поява нових центрів у зовнішній торгівлі.

5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців та ін.). Тільки половці здійснили 12 великих нападів на Русь, майже стільки ж походів у відповідь організували руські кня­зі. До того ж за цей час половці понад 30 разів брали участь у міжусобних князівських війнах.

Період феодальної роздрібненості — закономірний етап у розвитку суспільства, бо це була загальноєвропейська тенденція. Саме у цей час відбулося остаточне формування феодальної системи (чіт­ко визначилися права феодалів та повинності селян, завер­шився процес становлення феодального ладу, склався і вдосконалився державний апарат тощо). Роздрібнення струк­тури політичної влади було цілком логічним і природним нас­лідком феодальних відносин: роздрібненій формі земельної власності відповідає роздрібнена форма держави.

Наприкінці XI ст. посилилися відцентрові тенденції у державі, була втрачена політична єдність, спалахнули численні міжусобні війни, зросла зовнішня загроза. Всі спроби княжих з’їздів заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчилися невдачею. Останнє намаган­ня відновити колишню велич та могутність Київської Русі при­падає на князювання Володимира Мономаха (1113—1125 pp.). Численні вдалі походи на половців, активна законодавча діяль­ність, об’єднання 3/4 території Русі тимчасово стабілізували становище держави і повернули її в ряди наймогугніших країн Європи. Після смерті В.Мономаха його сину Мстиславу (1125—1132 pp.) лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських зе­мель. У XII столітті на теренах Русі одне за одним з’являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Ростово-Суздальське, Чернігово-Сіверське, Тмутараканське князівства та Новгородська і Псковська землі. У цю добу роздрібненість набула рис стійкої, прогресуючої тенден­ції.

Внаслідок роздрібненості татаро-монголи отримали шанс вдало виступити проти Давньоруської держави. Після смерті Чингісхана його наступник продовжував агресивну завойовницьку політику. Протягом 1237-1238 рр. внук Чингісхана Батий очолив похід 140-тисячної орди, здобув і спалив Рязань, Володимир, та інші міста. У 1239 р. монголо-татари захопили Переяслав, Чернігів і повернули на Київ. Восени 1240 р. монголо-татари підступили до Києва і обложили його. Понад 10 тижнів тривав штурм. Останні захисники тримались в Десятинній церкві. В грудні 1240 р. монголо-татари остаточно захопили місто, зруйнувавши його. Взявши Київ, основні сили Батия з вогнем і мечем пройшли по Київській, Волинській і Галицькій землях. Битва за Володимир була тривалою і жорстокою, ворог з великими труднощами здобув місто. У 1241 р. монголо-татари вийшли на західні рубежі Київської Русі і вдерлися на територію Польщі й Угорщини.

Найстаріша назва для позначення території навколо Києва є Русь, а назва народу — руси. З другої половини XVII ст. входить в ужиток поряд з нею друга назва — "Україна". Вперше згадується вона в Київському літописі 1187 р., коли помер переяславський князь Гліб Володимирович. Розповідаючи про події в Галичині у 1189 р., літописець називає її "Україною Галицькою". Таким чином, уже в XII ст. назва "Україна" стосувалася всіх південно-західних руських земель. Термін "Україна" вживається в розумінні окремої території, тобто край, країна. Проте в царській Росії було поширено версію, що "Україна — це окраїна Росії". Інтелектуальна убогість цієї версії очевидна. Україна не могла бути "окраїною Росії" хоча б тому, що тоді, коли слово "Україна" зустрічається в літописах стосовно Переяславщини і Галичини, майбутня Росія сама була зовсім невеликою за територією, а Москві було 40 років.

Дата добавления: 2015-07-10