Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Східні слов’яни у 6-8століттях.



Перші згадки у писемних джерелах про ранньослов’янські племена зустрічаються у творах римських вчених І—П ст. н.е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов’яни фігурують під назвою венеди (венети). Термін “слов’яни” вперше вжили ві­зантійські автори. Найповніше ранньослов’янська історія викладена у творах ві­зантійських хроністів Йордана “’Про походження та діяння гетів”, або “Гетика” (551 p.) і Прокопія Кесарійського “Історія війн”. “Гетика” містить надзвичайно важ­ливу інформацію про розпад єдиної венедської ранньослов’янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йор­дан сповіщає, що у VI ст. вже існувало три гілки слов’ян: вене­ди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і слов’яни (склавини) (Подунав’я). Поява на півдні Європи антів і склавинів зафіксо­вана також іншими істориками цієї доби.

Прокопій Кесарійський писав про те, що для вирішення важливих громадських справ, які виникали у слов’янському суспільстві, скликалися племінні збори, що дістали назву віча. Віча діяли поряд з правителями-князями державних союзів племен, в яких формувалася багата знать і військові дружини для захисту земель від іноземих вторгнень.

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію походження слов’ян, точно визначивши етнічну основу східного слов’янства та ареал його формування. На їх думку, становлення слов’янського етно­су досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до рубежу III—II ст. до н.е. цей процес розгортається головним чином у межиріччі між Віс­лою та Одрою, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н.е. — 1 ст. н.е.) починається якісно новий етап формування слов’янського етносу, під час якого центр активної слов’янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

За даними сучасної археології, процес утворення праукра­їнського етносу відбувався за такою схемою: у V—V1I ст. носії пеньківської культури — анти та празької — склавини вируши­ли у південному напрямку. Антська хвиля просувалася на Бал­кани, а згодом на Ельбу, поступово об’єднуючись із західними слов’янами. Нащадки склавинів утво­рили у VIII—X ст. між Дніпром, Дністром і Західним Бугом нові етнічні угруповання, основою яких була культура Луки Райковецької. Ця культура сформувалася на базі празької (склавини) із залученням певних елементів пеньківської (анти) культур. З культурою Луки-Райковецької фахівці пов’язують племена древлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, які й були безпосередніми пращурами українців.

Протягом 6-8ст. відбувалося розселення східних слов’ян. В цей час вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. Найважливішими серед них були поляни, що жили в Центральній Україні на берегах Дніпра. До інших племен належали древляни - на північному заході, сіверці - на північному сході, уличі й тиверці - на півдні. У західній частині країни жили волиняни і дуліби.

Система господарювання схід­них слов’ян основувалася головним чином на орному землеробстві, тому що вони вели осілий спосіб життя. Допо­міжну роль відігравали розвинуте скотарство(розводили велику рогату худобу, коней, кіз, овець, свиней) та сільські промис­ли (такі як мисливство, рибальство, бортництво та ін.). Протягом VII—IX ст. значно удосконалюється техніка земле­робства, саме на цей час припадають поява і поширення заліз­них серпів, мотик, ручних жорен. Роз­ширюється асортимент вирощуваних злаків, починають активно культивуватися пшениця, жито, ячмінь, овес. Археологічні зна­хідки зерен ярих та озимих культур свідчать про застосування двопільної системи землеробства.

Підвищення продуктивності праці й зростання виробництва додаткового продукту сприяли кардинальним змінам у соціаль­ній сфері. Земля, насамперед орні ділянки, і результати праці на ній все частіше почали переходити у власність окремих сімей, які ставали своєрідними господарськими одиницями суспільства. Поступово розгортається процес розпаду родових патріархаль­них зв’язків і відбувається перехід до сусідської територіальної общини.

Розвиток продуктивних сил сприяв соціальному розшару­ванню, розкладу родово-общинного ладу, формуванню феодаль­ної системи. На цьому ґрунті спочатку зароджується, а потім поглиблюється класова диференціація — землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються на феодальне залежне населен­ня, що створює передумови для активного державотворчого про­цесу.

У IV—VII ст. у східнослов’янських племен значного поши­рення набувають ремесла — залізообробне, ювелірне, косторіз­не, гончарне та ін. Найрозвинутішими були залізодобування та металообробка, тобто саме ті галузі, що визначали рівень розвит­ку суспільства, його здатність до прогресивних змін, адже саме від них залежав стан двох основних життєзабезпечуючих сфер — землеробства та військової справи.

На цьому етапі металургія відокремлюється від ковальства, помітно розширюється асортимент залізних виробів (понад 30 назв), удосконалюється технологія; якість продукції підвищу­ється.

Прогресивні зміни у розвитку ремесла зумовили поглиб­лення суспільного поділу праці, обміну як між общинами, так і в середині общин, що сприяло активізації торгівлі та виникненню і зростанню кількості постійних поселень.

Відокремлення ремесла від сільського господарства, зарод­ження товарного виробництва у VIII—Х ст. сприяли активізації не тільки внутрішнього обміну, а й розширенню зовнішньої тор­гівлі.

Побут східних слов’ян: як правило, слов’янські поселення мали площу 1—2,5 га ї розташовувалися на південних схилах річок та інших водоймищ цілими групами недалеко одне від одного. Житлом для людей служили напівзем­лянки або землянки із плетеними чи зрубними стінами і вогни­щем, а з 5ст. - пічкою-кам’янкою. Кераміка була ліпною, інко­ли оздоблювалася врізними узорами.

Східні слов’яни мали велику кількість звичаїв. Важливе місце у їх житті займали численні обрядові свята, що відносилися до настання весни й початку польових робіт(веснянки), літнього сонцестояння(Івана Купала), збору врожаю, а також зимові щедрівки, колядки тощо. Весільні свята супроводжувалися піснями, танцями, хороводами, похховальні обряди - голосінням.

Вірування слов’ян називали язичництвом. Вони обожнювали сонце, місяць, явища природи, річки, озера, ліси. Одним з головних богів у слов’ян вважався Велес - захисник худоби. Дажбог уособлював Сонце, Сварог - вогонь, Перун - грім. Давні слов’яни вірили в загробне життя, про що свідчать поховальні обряди.

Культура, побут і звичаї східнословслов’янських племен різних місцевостей мали багато спільнихх рис, що сприяло їх об’єднанню в державні союзи на значних територіях.

 


Дата добавления: 2015-07-10; просмотров: 178 | Нарушение авторских прав






mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.006 сек.)