Естетичні засади феномена «вісім десятників» у сучасній українській поезії

Поетичне покоління 80-х років (вісімдесятники) здійснило справжній прорив у художньо-естетичному мисленні та вивільненні поетичної думки від ідеологічних канонів соціалістичного суспільства, наголосило на утвердженні творчої свободи слова поета зі своєю розкутістю й незалежністю від історичних реалій і утисків з боку державно-політичної системи.

Вісімдесятники — ґенерація в українській літературі, яка заявила про себе в другій половині 80-х років. Вісімдесятники, на думку Володимира Єшкілєва, створила першу в історії повоєнної української літератури опозицію традиціоналістському дискурсу не у вигляді опору окремих особистостей, а як феномен нового літературного покоління. Дискурсивно цей феномен можна розмежувати на постмодерну та неомодерну складову. На творчості «вісімдесятників» позначився суспільний злам початку 90-х років, що породив так звану «карнавальну рефлексію» в творах представників покоління (Бу-Ба-Бу, ЛуГоСад, «Пси святого Юра»).

Для «вісімдесятників» властива орієнтація на здобутки європейської культури, особливо на літературу поставстрійського культурного простору ХХ століття (зокрема: Ґеорґ Тракль, Франц Кафка, Мілан Кундера). За Володимиром Єшкілєвим, неомодерна складова «вісімдесятництва» виявилась більш органічною щодо поточної літературної ситуації в Україні, аніж рефлективний постмодерний простір. В межах неомодерної складової відбувається своєрідна компенсація втрат української літератури, що пов'язані з її ізоляцією та маргіналізацією в радянськй період.

Створенню своєрідного канону письменників, приналежних до покоління «вісімдесятників» посприяла також однойменна антологія, упорядкована Ігорем Римаруком та видана в 1990 році в Едмонтоні. Творчість вісімдесятників представлена і в антології «З трьох світів».

Ознаки феномену вісімдесятництва

- надання домінантного значення формальній складовій твору;

- перехід від наративного символізму до інтертекстуального та пошук сенсу інтертекстуальності як ностальгія за салоном;

- відсутність претензії на творення конституативних текстів;

- бажання харизматизації через «визнання на Заході» і пов'язані з цим комплекси та розчарування;

- концептуальний урбаністичний індивідуалізм;

- тяжіння до синтетичних способів креації.

Вдаючись до жанрово-стильового визначення своєрідності сприйняття феномена вісімдесятництва та його оригінальних очільників, слід вказати, що до цього кола зараховують письменників, чия творчість стала знаковою для художньої палітри українських ліриків 1980-х рр. Поезія В.Герасим’юка, І.Римарука, Т.Федюка, Д.Кременя, Т.Унгуряна, П.Мідянки позначена внутрішньою збалансованістю, філософською виваженістю, іронічним відстороненням, вишуканим метафоричним наповненням, тематичною відкритістю, прагненням досягнути суті мистецтва за умови відмови від непотрібного, штучно виплеканого системою методологічного пафосу, котрий затирав можливості осягнення глибокого медитативного поетичного сеансу. Ці та деякі з інших ознак допомогли письменникам покоління не тільки формально позбутися ідеологічного тягаря, але й виплекати нові ціннісні орієнтири сучасної української лірики.

Іронія як один із способів художнього відсторонення у ліриці 1980-х рр. відіграла самобутню роль, адже допомогла не тільки прикрити з використанням вишуканої метафори художню суть мистецтва, але й вдатися до оновлення літератури через видозміни функціональних можливостей самої творчості. Широко застосовуючи симбіоз естетики поганства та християнства, поети-вісімдесятники створили цілісний мономіф, в якому кордони між різними сферами світоуявлень були затертими, а метафора стала способом осягнення доісторичного культурного простору, тим самим охоплюючи міфопоетичний передтекст. Попри видимі ознаки лірики покоління 1980-х рр., помітні деякі змістові перетворення, що стали властивими для нинішньої творчості окремих його представників.

Лірика В.Герасим’юка, одного з найяскравіших вісімдесятників, демонструє оригінальну поетичну модель, в якій зіткнені язичницький та християнський типи світовідчуття, репрезентовані в розширеній авторській концептуальній схемі, де ліс, жінка, дорога, хата, ритуальний танець аркан допомагають наблизитися до рівня своєрідної консистенції хаосу, в якому кожен з елементів внутрішньо підпорядкований законам поетичної природи автора. У такі проекції комплекс видінь та голосів, образів та уявлень художньо направлені на осягнення вічності, допомагаючи досягти глибокого медитаційного рівня ментальної безперервності буття нації. З метою досягнення внутрішньої логіки розв’язання часів як основи історіософської моделі автора широко застосовані концепти коня, втікачів, вовка, повітря, тіні, погляду тощо, які пов’язані з долею карпатського роду, тим періодом історії, котрий позначений функціонуванням окремих загонів УПА, у числі вояків якого була значна частина українців із західного регіону країни, а також рідня автора. Ці багатозначні та поліфункціональні можливості лірики вісімдесятників продемонстровані у таких поезіях, як: „Я прокинувся в серпні з холодних космацьких отав”, „І ти на Ґреготі потанцював”, В цьому році різьбленому, в цьому квітневому році”, „Прадід”, „Оглядаючись”, „Дидактичний етюд (І)”, „Кроки на смерековім помості”, „Я змалку боявся поганого ока” та ін. Вірш „Заклинання” з нової збірки В.Герасим’юка „Папороть” демонструє глибокий рівень внутрішнього спокою ліричного героя, котрий у постійній боротьбі з часом та його примхами долає самого себе.

Поезія Д.Кременя містить ознаки карпатсько-причорноморського міфопростору, котрий, відбиваючи традиції різних культур та цивілізацій, сповідує змішаний – язичницько-християнський – тип світовідчуття, додаючи ліриці особливого звучання. Поет шукає шлях до розуміння сьогодення, обережно торкаючись сторінок минулого, аби висловити припущення щодо наближення невідворотних змін у житті персонажа. Підсилений песимізм та драматичність сприйняття героєм світу є одним із способів метафоричного маскування дійсності, в якій історіософські мотиви проглядають крізь класичні образи і теми, суміщаються в єдине концептуальне поетичне поле. Подібні тенденції помічені у поезіях „Інгульська містерія”, „Скіфська сага”, „Шевченкова липа”, Козацький літописець Граб’янка під Очаковом”, „Учителю, хто ми?”, „Зима у Миколаєві”, „Після потопу”, „Повість наших літ”, „Елегія троянського вина”, „Карпатський сувенір” та ін. У більшості з поезій Д.Кременя іронія як спосіб відсторонення підкреслює авторську причетність до культурних трансформацій, котрі нівелювали національну етику та збанкрутили людську природу. В такий спосіб іронія стає одним із видів стриманої агресії, котра провокує світ на нагальне вирішення ключових питань дійсності. Втрачаючи зв’язок із культурою та вкоріненою у багатовікові традиції віру в божественне начало, персонаж, на думку автора, ще й досі будує Вавилонську вежу, котра стала ознакою скам’янілості духа та оніміння людських душ, що підкреслено у поезіях „Вежа”, „Загублений манускрипт”, „Собор посередині Всесвіту”, а також у поезії „Золота брама”.

Лірика представників 1980-х рр., чия творчість набула жанрово-стильових трансформацій, проте не позбулася концептуальності, і досі демонструє безперервність прагнення персонажа пізнати істину, котра, приховуючись за масками епох та політик, систем світогляду та способів сприйняття дійсності, відкривається заради того, аби вкотре зникнути. Незважаючи на іронічні відсторонення, котрі пройшли шлях до своєрідного духовного примирення поетів-вісімдесятників, філософська виваженість та аристократична витримка ліричного героя – це те, без чого неможливо уявити творчість одного з поетичних поколінь новочасної літератури.

Представники: Юрій Андрухович, Наталка Білоцерківець, Василь Герасим'юк, Павло Гірник, Ярослав Довган, Іван Малкович, Петро Мідянка, Кость Москалець, Оксана Забужко, Віктор Неборак, Олександр Ірванець, Володимир Цибулько, Микола Рябчук, Ігор Римарук, В'ячеслав Медвідь.

Дата добавления: 2015-07-12