Читайте также:
|
Павло Загребельний - письменник загадковий, важко вгадати, чого від нього можна чекати завтра, куди ми, читачі, рушимо слідом за його нестримною уявою. Кожен знайде Щось для себе у його великому творчому доробку. Але є ті твори, про які знають усі без винятку, бо це розповіді про наше минуле, про історію нашого народу, Батьківщину, її синів і дочок. Саме історичні романи принесли популярність Павлу Загребельному. І "Диво", і "Первоміст", і "Євпраксія" поставили його в ряд найчитабельніших українських прозаїків. А "Роксолана", очевидно, побила всі рекорди популярності. Саме цей твір - перший бестселер у повному розумінні цього слова.
Авторові хотілося здійснити своєрідні художні дослідження народних доль, кожна з яких не втратила свого значення й сьогодні. Отож "Диво" - це доля таланту, "Смерть у Києві" - доля державної ідеї, "Первоміст" - доля народної споруди. "Євпраксія" - роман про долю людини. А що доля людська, надто в трагічних її вимірах, найвиразніше простежується на прикладі жінки, то й написано роман "Роксолана" про жінку, про трагедію розлуки з рідною землею, про трагедію втрати любові.
Історичні романи Павла Загребельного - це ґрунтовні розвідки минулого України, її героїв, подій, це сузір'я яскравих постатей, особистостей. Торкаючись історії конкретної людини, її душі, письменник додає яскраву картину життя, всю багатогранність, складність. Для самого автора цікавіші й ближчі натури сильні й вольові, які опираються недолі й прагнуть пливти у житті проти течій, але за покликом власної душі.
Образ Софії Київської — символ духовного надбання українського народу (за романом П. Загребельного «Диво»)
Образ архітектурної пам'ятки порушує питання духовного родоводу мистецтва, одвічне й невмируще творче начало, що народжується в глибинних шарах історії, живе в них, передається від покоління до покоління невмирущого естафетою народного генія.
Софія уособлює й витоки народної етики й культури, спонукає до прагнення осмислити, що ж лишає нащадкам історія, проходячи крізь частоколи століть і так багато гублячи на своєму шляху, що саме з принесеного нею живе в нашому дні, ставши духовним активом сучасника?
Над багатьма складними питаннями б'ється в романі зодчий Сивоок, якому випало здійснити згодом великий творчий подвиг — вимріяти і подарувати людям диво дивне землі Руської — Софію Київську. Сивоок уже побудував у багатьох чужих землях, прочитав силу-силенну старовинних фоліантів і замислюється над тим, що ми сьогодні називаємо філософією мистецтва. У нього виникає підозра: а може, є на світі дві історії? Одна — та, що забувається, відходить в минуле, бо приречена вмерти через її невигідність для можних світу, і тільки скупи поодинокі натяки про неї зустрічаються в книгах. Сивоок іноді іронізує із соціальних стереотипів історії: «Отак воно, мабуть, і ведеться в історії. Всі були дикі, хтось приходив і просвіщав їх... Чи то не велика брехні історії?»
Подолавши таки лабіринти сумнівів, Сивоок прозріває, вивищується в людину, соціально набагато зрілішу від інших. Він нарешті збагнув причинно-наслідкову природу речей, їхню обов'язкову взаємопов'язаність. Приходить до нього й своє розуміння суті мистецтва, наріжним каменем якого повинна бути правда. На кожну барву життя, думає Сивоок, повинна бути своя — неодмінно точна — барва мистецтва. У нього навіть склався своєрідний «табель про ранги» кольорів. Він твердо перекопаний, що «кожний випадок вимагає своєї масті, свого відтінку і що барви, мов люди бувають...» — різні. Йому вдалося осягти символічне значення кольорів: «червона барва означає кохання й милосердя, небесна — вірність, біла — невинність, чорна — жалобу, смуток, а жовта — ненависть, зраду, золота — святість, досконалість, мудрість, повагу». І це — не просто «технологія» мистецтва Сивоока, така собі примхливо вигадана химерія кольорів, це — колористичне віддзеркалення сил і пристрастей того світу, в якому судилося жити й боротися Сивооку. За свою духовну незайманість.
«Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для бога — він сприймався як надійний притулок людського духу... А виріс він із щедрот київської землі, став її продовженням, гучним криком, її співом, мелодією, барвою. «Диво!» — пише П. Загребельний. І справді, диво з див — Софійський собор — виквіт душі народної.
Дата добавления: 2015-07-12; просмотров: 144 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Проблематика творчості О.Гончара | | | ОБРАЗ ЯРОСЛАВА МУДРОГО |