Творчість В. Симоненка

Василь Симоненко у своїй поезії звертається до усіх тих тем, які споконвіку хвилювали митців і складали основу будь-якої поетичної творчості, серед них любов до Батьківщини та рідної природи, віра у духовну силу свого народу, філософські роздуми над призначенням людини на землі, оспівування глибокого і пристрасного кохання. До якої б теми не звертався Василь Симоненко, він вносив до неї власний авторський стиль, свій світогляд, оригінальну та яскраву образність.

Василь Симоненко багато розмірковує над призначенням людини, над її місією у цьому житті, над сенсом життя. І насправді, кожна людина багато разів за життя ставить собі це питання. Розмірковуючи, поет доходить висновку, що одним із головних призначень людини є самозречення в ім'я добра, розквіту країни, добробуту родини та близьких.

У своїх творах митець звеличує людину, бо людина — мисляча істота, наділена здатністю створювати, творчо мислити та діяти. Маючи право свідомого вибору, людина, на думку Василя Симоненка, призначена для добра і тільки для нього, для служіння народові і людям, і загальній ідеї добра та любові.

Любов до рідної землі сповнює більшість поезій Василя Симоненка, і любов ця щира, без зайвого пафосу і показного патріотизму, вона йде від самого серця поета, тому, напевне, і доторкується до найглибших струн душі читача.

Глибокий зміст вклав митець у вірш «Де зараз ви, кати мого народу?». Ця поезія поєднує не тільки любов до народу з вірою у його майбутнє, у незнищенність сили народного духу:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

У цих простих, на перший погляд, рядках, відображено глибоку істину. Нація, сформована протягом сторіч у лоні власних традицій та вірувань, оповита народними піснями й обрядами, насправді є незнищенною. Будь-які історичні обставини, якими б вони не були, можуть негативно впливати на людей, пригнічувати їх, уповільнювати розвиток культури та мови, але вони не можуть знищити, викреслити зі скрижалів історії націю. Упродовж близько сімдесяти років існування тоталітарної системи, спрямованої на «зненаціональнення», український народ доводив цей простий закон історії. І довів його. Багато в чому наш народ залишився цілком вірним своїм традиціям та історії, своєму менталітету та віруванням саме завдяки діяльності видатних діячів літератури, культури, мистецтв, серед яких був і Василь Симоненко.

Ще зовсім недавно ім’я Василя Симоненка не було широко відоме, ще зовсім недавно ніхто і не підозрював, що цей поет здобуде гучної слави. Але це сталося, і автор славнозвісних «Лебедів материнства» увійшов до історії української літератури як співець, насамперед, кохання, як співець рідної Вітчизни, як співець лагідної посмішки та ласкавих рук матері:

Вона прийшла, заквітчана і мила,

І руки лагідно до мене простягла,

І так чарівно кликала й манила,

Такою ніжною і доброю була.

(«Вона прийшла»)

Кожен рядок - ніби коштовний перл, який вабить до себе. Це про неї, про кохану, пише Василь Симоненко, примушуючи і мене перейнятися його почуттями, адже вони - справжня відкрита книга-душа. Автор віддає часточку своєї душі усім, хто відчуває так, як він; він віддає все і своїй коханій:

Я закоханий палко без міри

У небачену вроду твою.

Все, що в серці натхненне і щире, -

Я тобі віддаю.

(«Я закоханий палко…»)

Здається, що весь світ кидає ліричний герой до ніг жінки, що надихнула його на такі почуття; здається, що саме в ній зосередився всесвіт; здається, що тільки заради неї і живе ця людина. І будеш ти у кожному диханні,

І будеш ти навіки при мені

Гасить зірки очима на світанні,

Палить мене в безжальному вогні.

(«Я не помру від розпачі і муки…»)

І хай десь вирують грози, або замітає дороги хуртовина - ніщо не зможе змінити почуття, ніщо й ніхто. Тому я вважаю, що поезія Василя Симоненка - чудовий гімн людському коханню, для якого не існує перешкод, хоч

Є в коханні і будні, і свята,

Є у ньому і радість, і жаль,

Бо не можна життя заховати

За рожевих ілюзій вуаль.

(«Є в коханні і будні, і свята»)

І серед незгод, серед бур нашого нелегкого життя житиме і цвістиме чарівне почуття - кохання, якому поклонялися, поклоняються і будуть поклонятися усі люди. Симоненко про любов пише у цьому ж вірші:

У мою б увірвалася мову,

Щоб сказати в тривожну мить:

Ненаглядна, злюща, чудова,

Я без тебе не можу жить!

Так, ніщо в світі не може зрівнятися з коханням; воно зігріває життя, воно освітлює шлях. І саме тому, на мою думку, стільки ніжності вчувається в рядках про це почуття. Воно є провідною зіркою життя поета. Скільки радощів і одночасно болю в рядках:

Ні, я б не став тебе вогнем палити,

З тобою б розквитався без жалю:

Я б побажав тобі когось отак любити,

Як я тебе люблю.

(«Коли б тобі бажав я сліз і муки..,»)

Але кохання - не єдиний мотив творчості Василя Симоненка. Особливе місце посідає любов до Батьківщини. Що може бути краще і рідніше, ніж знайоме з дитинства ім’я - Україна?! Україна, що маг- такий непереможний народ, який зумів зберегти почуття власної гідності, незалежності. Україна, що має таку чарівну пісенну мову, якою, здається, тільки й можна, що співати пісні чи складати вірші. Це її ім’я надихало українців на подвиги, це з її ім’ям вони гинули під час численних війн. І вижила Україна, і залишилася культура, і залишилася мова, щоб

рости і не в’януть зроду,

Квітувать в поемах і віршах.

Бо в тобі - великого народу

Ніжна і замріяна душа.

(«Моя мова»)

А Україна, рідна Батьківщина, - це місце, де живе найближча людина - мати. їй присвячує поет багато віршів, їй низько вклоняється за все, що зробили невтомні материнські руки, кажучи: «Твої чорні шовкові коси припорошила вже сивина», повторюючи: «Легкі зморшки обличчя вкрили». Але все це не змогло змінити любові до сина. І співає мати, ко-лисаючи сина:

Можеш вибирати друзів і дружину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата.

Та не можна рідну матір вибирати.

Дата добавления: 2015-07-12