Образ Ярослава мудрого

Читаючи роман “Диво”, із захопленням стежимо за розвитком тих давніх подій, відтворених з усією можливою художньою повнотою. До розуміння образу князя Павло Загребельний підводить читача поступово. Ми стаємо свідка­ми дитинства і юності Ярослава, який багато хворів і тому виплекав у собі неабияку силу волі вкупі з непересічною книжковою вченістю. Усі дитячі жахи та болі переросли в цілеспрямованість, близьку до впертості. Не останню — і до того ж негативну — роль у становленні особистості Ярослава Мудрого відіграв його батько — князь Володимир Великий, якому судилося залишитися в українській історії Володимиром Святителем. Усе життя Ярослав ніби відчував німу присутність батькової тіні й завжди нама­гався приборкати власний комплекс неповноцінності. Це теж був важливий психологічний чинник, який поставив Ярослава Мудрого до ряду найвидатніших історичних фігур нашого далекого минулого.

Князь у романі Загребельного є людиною самотньою, та у своїй самотності він викликає в читача щиру сим­патію. Риса за рисою, крок за кроком, подія за подією вимальовується багатогранний і психологічно вивершений образ людини, з ім’ям якої пов’язують розквіт писемності, науки, мистецтва в Київській Русі. Завдячуючи Ярославові, держава, образно кажучи, уперше прокла­ла шляхи до Європи й, знов-таки образно кажучи, за­просила Європу до себе в гості. І не винний Ярослав Мудрий тому, що досить скоро між Київською Руссю і Європою опустилася “залізна завіса”…

Один з героїв роману, пресвітер Ларивон, сказав, що “кожна земля повинна славити Бога своїм голосом, і чим могутнішим буде той голос, тим більша хвала Божа”. Ці слова, на мій погляд, є ключовими для розумін­ня тієї складної епохи і її втілення — князя Ярослава на прізвисько Мудрий.

Образ Сивоока в роман і П. Загребельного «Диво»

Із творів Павла Загребельного переважно дізнаємося про те, що було в минулому. У романі «Диво» письменник зв’язує три періоди – Київську Русь, Другу світову війну й сучасність.

Сивоок – творець Софії Київської, людина, яка близька до народу. Хто тільки не хотів зробити його своїм рабом – від ненажерливого медовара Ситника до візантійського художника Агапіта – але він нікому не підкорився, не втративши людської гідности й чести. Жити незнищенними первісними барвами природи й безкорисною відвагою – це і є та сутність, що становить вдачу Сивоока. Понад тридцять років він ішов гірким шляхом пізнання істини й майстерности, які для нього нерозривні.

Ця людина ніколи й нікому не корилася, у поєднанні х талантом непокірність набула в ній величі й певности. Він усім гордо заявляв, що художник – не раб, і служив не церкві, не князю, а людям, котрі своєю працею прикрашають землю.

Довгі мандри й поневіряння у візантійському полоні закінчилися для Сивоока усвідомленням непримиренности між бідними й багатими, і він стійко протестував проти несправедливости. Саме тому до нього на бцдівництво собору йшли бідні, босі люди, яких він учив і з якими працював. Гідність і незалежність Сивоока, його мужність і людинолюбство приваблювали не лише покривджених душею, а й тих, хто був рівним йому в прагненні до воліє, - грузина Гюргія, дочку Ярослава Мудрого. Коли доля поставила йому вибір – собор чи кохана – він став на захист жінки, яку преслідували з наказу князя й загинув під мечем ворогів. Так підказали йому любов і честь, інакше він не міг би бути гідний того дива, що створив своїми руками. Подвиг в ім’я мистецтва – це, кажучи словами Сивоока, ті вчинки, які залишають слід на землі, без яких неможливий був би поступ людства.

Беручись за спорудження собору в Києві, чоловік задумував щось велике й незвичайне, цю церкву як символ краси Вітчизни, а не пристанище Бога він вимріював усе життя. В Оранті він передає таке зітхання матері й сполохані очі Ісси, її болісно-нерозмірену постать, що летить у загибель. Сивоок своїм творіння хотів прикрасити землю, хотів, щоб вона стала писанкою на весь білий світ і сам став митцем для народу, митцем рідної Вітчизни.

Дата добавления: 2015-07-12