Творчість Василя Стуса

Життєва доля Василя Стуса, як писав Іван Дзюба, «кидає гостре опрозорююче проміння на всю його поезію. Біографія і самонастановлення в нього невіддільні одне від одного. Рідкісна, трагічна неподільність поезії і долі». Звідси мужність його ліричного героя дуже важко відокремити від власної Стусової мужності.

Василь Стус - один із плеяди талановитих митців літературного процес 60-х. Його творчість має надзвичайне значення для всієї української літератури На жаль, за радянської влади жодна людина не мала права вільно висловитися,; розказати про свої думки, тим більше не було можливості безпечно розповіст комусь про злочини влади, про вбивства невинних людей мистецтва, талан витих вчених, про штучні голодомори та інші страхіття. Тому єдиним шляхо донести до нащадків та до сучасників правдиві свідчення подій та високі філ софські й громадянські погляди була література. Поезія Василя Стуса років за слання - ніби оповідь про злочинний режим, про страждання волелюбної сил” ної людини, про тиск на кожну особистість, що виділяється з сірої маси. Окрі справжньої художньої довершеності поезії Стуса, його твори мають неабия значення і в цьому аспекті.

Чи не найвідомішими поезіями Василя Стуса є вірші «Як добре те, що емер не боюся…», «Церква святої Ірини», «Сто років, як сконала Січ…», «На коли ськім морозі калина…», «Весь обшир мій - чотири на чотири…», «Терпи, те пи - терпець тебе шліфує…» та інші. У своїх поезіях «Як добре те, що смерті не боюся…» та «Терпи, терпи - терпець тебе шліфує…» В. Стус висловлює необхідність терпіти страждання, долати перепо-! ни на своєму шляху, але у жодному разі не коритися. Так жив і сам автор: коли у! таборі політв’язнів йому пропонували зректися своїх ідеалів в обмін на волю, він не пішов на компроміс із сумлінням, він стояв на власному шляху. Настанову синам України він вклав у поезію «Терпи, терпи - терпець тебе шліфує…»:

Торуй свій шлях - той, що твоїм назвався, той, що обрав тебе навіки вік.

До нього змалку ти заповідався, до нього сам Господь тебе прирік.

Перебуваючи у засланні В. Стус тяжко сумував за батьківщиною та рідними. Свою тугу за матір’ю та рідним краєм поет висловлює у творі «Весь обшир мій - чотири на чотири»:

Всю душу з’їв цей шлак лілово-сірий,

це плетиво заламаних доріг.

І дальше смерті - рідна батьківщина.

Згадуючи рідну землю, В. Стус вірить у її майбутнє, свої погляди він висловлює у поезії «Сто років, як сконала Січ…», цей твір сповнений впевненості у тому, що Україна боротиметься і вже не стане на коліна. Проте навіть розуміючи, що повернення на Батьківщину не є реальним, відчуваючи близькість смерті, В. Стус створює вірш «Як добре те, що смерті не боюся», поет черпає сили жити у любові до родини та рідної землі, він вірить у своє повернення, зберігаючи як найбільшу цінність свою честь та чисте сумління:

Ø …жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття.

Ø Народе мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя.

Перша поетична збірка «Зимові дерева», що так і не була видрукувана в Ук­раїні, «мала звучати як символічне означення стану нашої духовності: замороженість, завмерлість, але й уперте протистояння зимі та назбиру­вання сил для весняного пробудження» (І. Дзюба). У ній окреслилися основні три мотиви, які стануть характерними і для подальшої творчості митця: інтимна лірика; «переживання своєї національної сутності», «при­четності до національної долі», «навдивовижу інтимне і водночас пророче переживання жертовності задля України», «відчуття історичної скривд­женості України» (І. Дзюба); а також мотив «гротескного бачення і сар­кастичної інтерпретації буденного низького існування, того, що ми нині звемо бездуховністю, а тоді сприймали як вияви міщанства, обиватель­щини» (І. Дзюба). Характерні для другого мотиву вірші «Не можу я без посмішки Івана» (написаний як відгук-протест на арешт поета, літератур­ного критика Івана Світличного), «Звіром вити, горілку пити...», цикл «Костомаров у Саратові».

Тематичне спрямування поезій Василя Стуса дуже влучно визначив І. Дзюба: «Говорячи про ті чи інші мотиви Стусової поезії, слід пам'ятати про умовність їх виокремлення. Власне, всі вони поєднуються в ній у загальну картину. Поезія ця в принципі непрограмована, нетематична.Або, інакше кажучи, вона вся на одну «тему»: поетове самопочуття, стан його «я». Причому це самопочуття викликане максималістськими оцінками насамперед самого себе, самоаналізом, відчуттям трагізму самоусвідом­лення, що нерозривно поєднується з відчуттям трагізму національного. Образ України постійно в думках поета, в його поетичному слові.

Тема і ідея України проходить крізь усю його поезію. Чи поет каже про свою дружину й сина, про себе й свою самоту й німоту, про дроти Мордовії чи сопки Колими, про життя і смерть, — завжди і скрізь, названа чи не названа, стоїть за цим постать утраченої батьківщини — і в пляні особистому утраченої, і в пляні національному. Україна — це трунок, що сп'яняє поета й робить його одержимим, і це трутизна, що вбиває його тіло й дух і веде до загибелі — За стодалями вітчизна, перестрашене пташа, то мій трунок і трутизна, нею витліла душа — трутизна ще й тому, що країна й народ отруєні тим, що інший поет-в'язень і засланець називав московською блекотою, — Україно! Україно! Оце твої діти, Твої квіти молодії… Цільність його патріотизму вражає. За кожним помислом, за кожним образом — Україна… Відірваність від рідної землі тільки посилила відчуття синівського зв'язку з рідною землею. Вона — найбільша його святиня, його духовний порятунок.

Доля України завжди була одним із головних мотивів усіх видатних українських письменників. Також доля України, її минуле, сучасне і майбутнє — лейтмотив творчості українських поетів XX ст. Ця тема була, залишається і буде залишатися актуальною. Але зрозуміло, що кожний поет має своє бачення України. Український поети люблять свою рідну землю, з великою повагою ставляться до неї, але зображує її кожний по-різному.

Дата добавления: 2015-07-12