Поняття фінансової стійкості кредитних установ та способи її забезпечення

Управління сучасним комерційним банком спрямоване передусім на формування та реалізацію довгострокового (стратегічного) плану розвитку банківської установи. Метою цього плану є досягнення довгострокових конкурентних переваг банку на основі його фінансових можливостей та з урахуванням ризиків конкурентного середовища. У межах такого плану структурні підрозділи комерційного банку розробляють плани на коротко- та середньострокову перспективу, деталізують основні показники діяльності. Стратегічний план банку — це його визначена місія, мета діяльності. У цьому плані не тільки окреслені кількісні та якісні параметри діяльності банку і засоби їх досягнення, а й передбачені виклики сьогоднішніх та майбутніх періодів, сформульовані ризики, що постають як перед власне банківською установою, так і перед іншими учасниками банківського ринку, у тому числі з боку держави як законодавця, Національного банку України та інших державних регулятивних органів. Залежно від обраної стратегії комерційного банку визначаються його організаційна структура та кадрова політика, коло клієнтів і партнерів, вирішуються питання інфраструктури та філійної мережі, обсяги кредитно-інвестиційної та депозитної діяльності.

Комерційний банк — це суб’єкт господарювання, який здійснює свою діяльність щоденно. Він виконує клієнтські, міжбанківські й інші операції, залучає депозити та здійснює активні опе­рації. Для ведення операційної діяльності банківській установі потрібно не тільки мати грошові кошти, а й забезпечувати необхідне співвідношення між групами активів і пасивів, тобто підтримувати оптимальний рівень ліквідності та платоспроможності. Результатом діяльності установи має бути прибуток як різниця між отриманими доходами та сплаченими видатками. Прибуток банку визначається за календарними періодами (місяць, квартал, рік), але при цьому заздалегідь розраховують прогнозні значення його ліквідних коштів та операційного прибутку.

Кожне управлінське рішення має забезпечити певний надлишок, позитивне сальдо: між вкладеними та залученими коштами, між отриманими доходами та сплаченими видатками. Тому процес управління охоплює різні напрями діяльності банку на відповідному рівні. Так, управління ліквідністю — це створення надлишків ліквідних коштів для розрахункової та активної діяль­ності банку. У правління активами і пасивами спрямоване на досягнення необхідних пропорцій між групами активів і пасивів. Обережні банківські управлінці не будуть спрямовувати короткострокові депозитні вклади на довгострокові іпотечні кредити, оскільки такі кредити повернуться набагато пізніше, ніж настануть терміни повернення короткострокових депозитів. І хоча зміни у законодавстві стосовно іпотеки і дають змогу використовувати предмет застави у вигляді іпотечних цінних паперів, що мають ознаки ліквідності, дисбаланс, незбіг між термінами залучення та розміщення коштів — це явна загроза банківській ліквід­ності.

Оцінювання загроз у кожній банківській установі є складовою процесу управління ризиками. Банківській діяльності притаманні різноманітні ризики, зокрема ризики неповернення кредиту чи інвестиції, ризик знецінення вартості цінних паперів, валютний ризик, ризик неотримання прибутку. Усі види ризиків мають бути класифіковані та визначені кількісно. Між ризиками та прибутковістю існує тісний зв’язок. Як правило, чим вищий ризик, тим вищий і прибуток. Але треба розуміти, що ризик — це ймовірність негативної події в майбутньому, яка може відбутися, а може й не відбутися. Якщо негативна подія не відбудеться, банк отримає від операції прибуток, а якщо навпаки — втрати його будуть значними. Наприклад, неповернення кредиту у визначений термін означатиме, що потрібно покривати нестачу за рахунок інших залучених коштів, сплачуючи при цьому проценти. Якщо заборгованість стає безнадійною або коли неможливо реалізувати заставу, то сума цієї заборгованості взагалі списується з резервів банку. Тому управління прибутковістю — це не тільки моніторинг складових банківських доходів та витрат, аналіз показників прибутковості, дотримання їх нормативних значень, а й орієнтир для таких складових процесу управління, як управління активами та пасивами й управління кредитним та інвестиційним портфелями банку.

Ще однією складовою процесу управління в банку є управління власним капіталом. Безперечно, акціонери насамперед зацікав­лені в тому, щоб ринкова вартість акцій банку зростала. Але наскільки швидко має відбуватися це зростання? У країнах, де функціонує повноцінний фондовий ринок і акції банків вільно обертаються, їх курсова, ринкова вартість використовується як важливий чинник фінансової стійкості, міцності банку. Незначні коливання курсу, тенденція до його зростання — показник успішності установи, позитивний орієнтир для її вкладників та контр­агентів. Ідеться навіть не про те, що вартість акцій має постійно зростати, адже операцій із цінними паперами банків відбувається не так уже й багато. Акції західних банків зазвичай не є предметом біржових спекуляцій. Головне в іншому — банківська установа мусить одержувати прибутки, а курсова вартість її цінних паперів не повинна мати довгострокову негативну тенденцію. І за цим має стежити відповідна структура всередині банку, оскільки курсова вартість цінних паперів відображає врешті-решт прибутковість банку та його здатність розраховуватися з акціонерами, сплачувати дивіденди тощо.

В Україні вартість власного капіталу значною мірою використовували під час оцінювання банків, які потім купували іноземні інвестори та міжнародні банківські групи. Тому банківську установу слід вважати фінансово стійкою тоді, коли вона відповідає зазначеним критеріям, а саме: проводить виважену прибуткову діяльність (із наявними надлишками ліквідності та створеними у потрібному обсязі резервами), дотримується необхідних співвідношень між обсягами і строками залучених коштів та, відповідно, обсягами і строками вкладень, проводить активні операції відповідно до норм та вимог Національного банку України.

Комерційні банки повинні певну частку своїх залучених коштів зберігати як обов’язкові резерви. Детально це питання розглядається в п. 9.2

Однією з узагальнених характеристик діяльності комерційного банку, що відображають рівень його надійності з погляду можливості вчасно виконувати всі взяті зобов’язання, є ліквідність. Банк повинен постійно управляти ліквідністю, підтримувати її на достатньому рівні для своєчасного виконання всіх узятих на себе зобов’язань з урахуванням їх обсягів, строковості і валюти платежів. З цією метою банк мусить постійно забезпечувати потрібне співвідношення між власними і залученими коштами, намагатися формувати надійні та дешеві кредитні ресурси, проводити виважену кредитну політику.

Ризик ліквідності — ризик недостатності надходжень грошових коштів для покриття їх відпливу, тобто неможливість за певних умов швидкої конверсії фінансових активів у платіжні засоби без суттєвих втрат. Банки повинні постійно управляти ліквідністю, підтримуючи її на достатньому рівні для своєчасного виконання всіх зобов’язань.

Поняття ліквідності банку ширше, ніж поняття платоспроможності. Воно включає здатність банку виконувати не лише боргові й позабалансові зобов’язання, а й забезпечувати грошовими коштами своїх клієнтів. Іншими словами, ліквідність банку обов’язково передбачає платоспроможність, але, крім неї, ще й можливості вести окремі категорії активних операцій. Недостатній рівень ліквідності майже завжди є першою ознакою наявності в установі банку фінансових труднощів. У цій ситуації він, як правило, втрачає депозити, що зменшує його готівкові кошти та змушує реалізовувати найліквідніші активи.

Для більшості банків потреба в ліквідних коштах виникає з таких причин:

· зняття коштів з депозитів;

· заявки на отримання нових кредитів від платоспроможних клієнтів;

· операційні витрати та сплата податків у процесі продажу банківських послуг;

· виплата дивідендів акціонерам.

Джерелами для покриття потреби в ліквідних коштах є:

· залучення депозитів;

· дохід від продажу недепозитних банківських послуг;

· погашення раніше наданих кредитів;

· продаж активів банку;

· залучення коштів на грошовому ринку.

Погіршення ліквідності банку виражається насамперед у втраті ним здатності надавати кредити своїм клієнтам, а також здійснювати деякі інші активні операції.

Банк, який не може здійснювати та розвивати свої активні операції, не є ліквідним у широкому розумінні, але водночас такий банк може залишатися платоспроможним, тобто може своєчасно здійснювати погашення своєї заборгованості перед вкладниками та кредиторами, у тому числі забезпечувати платежі (розрахунки за поточними операціями клієнтів за їхній рахунок).

Баланс банку вважається ліквідним, якщо його стан дає змогу за рахунок швидкої реалізації активів покривати строкові зобов’язання за пасивом. Банківські управлінці повинні дотримуватися правила: яким є пасив за строками, таким необхідно формувати й актив. Лише тоді забезпечується рівновага в балансі між сумою і строком вивільнення коштів за активом у грошовій формі і сумою та строком платежу за зобов’язаннями банку. Однак слід зауважити, що такий підхід до ліквідності банку веде до зменшення його прибутковості, оскільки в цьому разі банку потрібно залучати довгострокові пасиви та відповідно збільшувати статті процентних витрат за ними. Разом з тим за відсутності рівноваги за строками між активами та пасивами банк може підвищити прибутковість банківської установи за рахунок зменшення витрат за пасивами (залучення дешевих короткострокових пасивів). Але в цьому разі банк певною мірою ризикує: якщо зміниться економічна ситуація на ринку банківських капіталів, він може бути не в змозі придбати ці короткострокові пасиви, що, у свою чергу, призведе до зменшення або втрати ліквідності банку.

Очевидно, що управління банківською ліквідністю — складна й багатогранна проблема, яка не має однозначного вирішення і вимагає щоденного аналізу не лише банківських активів і пасивів, а й стану економіки в цілому та перспектив її розвитку.

Величина вкладень банку в прибуткові активи визначається обсягом власних та залучених коштів банку. Однак уся ця сума не може бути використана для здійснення активних операцій. Управління банківською ліквідністю саме й полягає в установленні обсягів і напрямів розподілу вільних ресурсів та величини джерел покриття дефіциту ресурсів, тому задоволення попиту на ліквідні кошти має бути для банків пріоритетним.

Для оцінювання ризику ліквідності використовують такий показник, як геп, що являє собою розрив між активами і пасивами за строками, тобто строками розміщення коштів та строками, на які ці кошти залучені.

Для цього всі кошти поділяють на:

· кошти «на вимогу»;

· від 2 до 31 дня;

· від 32 до 365 днів;

· більше року.

Якщо пасиви перевищують активи, то геп від’ємний, якщоактиви перевищують пасиви, то геп додатний.

Проаналізуємо дані звітів комерційних банків. Для цього скористуємося методикою НБУ, за якою всі банківські установи поділені на чотири групи. До першої групи включені найпотужніші кредитно-фінансові установи, такі як «Приватбанк», «Райффайзен банк Аваль», друга та третя групи — це середні банки, четверта група — невеликі банки, здебільшого регіонального рівня.

Аналіз показує, що з 12 банків першої групи у 2006 р. (станом на 1 вересня), тільки один банк мав додатний геп, у другій групі з 15 банків лише два мали додатний геп, із 28 банків у третій групі тільки вісім мали додатний геп. Це свідчить про те, що великі та середні українські банки мають великий ризик ліквідності за позицією «кошти до запитання, або на вимогу». Тобто зобов’язання, які банки взяли на себе за коштами на вимогу, в цілому не забезпечуються відповідною групою активів. Ситуація з коштами терміном «до місяця» дещо краща, але не набагато. Серед банків першої та другої груп близько половини мали від’ємний геп, тобто так само тут суттєвий ризик ліквідності. Ті банки, що мають незбіг між обсягом залучених коштів з терміном повернення «до одного місяця», не забезпечені вкладеними коштами з таким терміном повернення. Таке становище має відповідне пояснення. Для того щоб заробляти кошти, банки повинні свої активи робити довгостроковими. Активом банку з терміном повернення до одного місяця може бути міжбанківський кредит. Але такі кредити використовуються здебільшого для того, щоб не залишалися надлишки ре­сурсів на кінець дня. Проценти за такими кредитами мінімальні, і вони апріорі не можуть відігравати значної ролі в банківських активах (або мати значну питому вагу в усіх його активах). Понад 70 % вкладень становлять кредити юридичним та фізичним особам. А такі кредити завжди довгострокові, тобто надаються на термін, що перевищує 30 днів. І якщо пояснення цього факту можна віднести до виправданих реалій функціонування нашої банківської системи, наявність від’ємного гепу в групі коштів «від 32 до 365 днів» та «більше року» пояснити важко. Діяльність таких банків відповідні служби банківського нагляду повинні ретельно перевіряти.

Отже, висновок з аналізу гепу можна зробити такий. Ідеальною буде ситуація, коли геп, як різниця між групами активів і пасивів, не має великого додатного чи від’ємного значення, тобто між ними існує збалансованість, і кожна група зобов’язань покривається відповідною групою активних вкладень. Однак на практиці це досягається не завжди. Необхідність заробляти прибутки спонукає банківських управлінців шукати для цього відповідні шляхи. І одним із таких шляхів є «розтягування» строку дії кредитної угоди на тривалий період. Житлові кредити населенню на 10—20 років з погляду ліквідності банку — це ризиковані операції. Жоден український банк не має довгострокових ресурсів для цього, а тому шлях, обраний ними, цілком зрозумілий. Банки мінімізують свої ризики через заставу як матеріалізований інструмент, якому надаються властивості звичайних речей, а саме: можливості вільного обігу та обміну у разі виникнення на це потреби. Застава за іпотечним кредитом у вигляді іпотечного цінного папера вже має ці властивості. Банк може перепродати таку заставу. У перспективі і кредити можуть стати предметом обміну. У міжнародній банківській практиці такі операції дістали назву своп-контрактів.

Усі управлінські процеси в банку тісно пов’язані між собою. Забезпечення фінансової стійкості залежить не тільки від розміру активів та рівня їх ліквідності, збалансованості активних та пасивних операцій. Для кожного банку важливим є те, яку політику він проводить в управління активами і пасивами.

Для цього проаналізуємо дані табл. 9.1.1 та 9.1.2, взяті із звітів українських банків, за допомогою тієї самої методики НБУ.

Залежно від групи, до якої належить той чи інший банк, структура його активів може відрізнятися від відповідного показника інших банків, але не більше ніж на кілька відсотків. Тобто, проаналізувавши дані вітчизняних комерційних банків щодо напрямів їх активів, можна дійти такого висновку: структура активів є оптимальною для нашої сьогоднішньої банківської системи. Звичайно, якість цих активів різна, але якщо під час порівняння структури активів окремого банку з наведеною вище виявиться, що відхилення буде значним, це означатиме необхідність проведення глибшого аналізу банківських звітів та окремих показників.

Таблиця 9.1.1

Дата добавления: 2015-10-16