Інвестиційні операції банків із цінними паперами

Розмаїття інвестиційних операцій банків на ринку цінних паперів визначається як різними цілями, так і неоднаковими стратегіями, які використовує банк-інвестор і які передбачаються його інвестиційною політикою. Проте незалежно від виду операцій процес інвестування в цінні папери складається з кількох етапів (напрямів):

·визначення цілей, горизонту і форми інвестицій;

·інвестиційний аналіз;

·формування й управління портфелем цінних паперів;

·оцінювання ефективності інвестиційної діяльності.

Банки інвестують кошти у цінні папери, маючи при цьому різні цілі:

- розширення дохідної бази за рахунок зростання вартості цінних паперів, одержання прибутку у формі процентів, дивідендів, дисконту, курсової різниці від перепродажу цінних паперів;

- підтримання ліквідності банку створенням вторинних резервів у формі високоліквідних цінних паперів (інструментів грошового ринку), які у разі необхідності легко можна реалізувати або використати як заставу при позичанні коштів;

- забезпечення диверсифікації банківських операцій з метою мінімізації банківських ризиків і стабілізації доходів;

- формування контрольного пакета цінних паперів і участь в управлінні діяльністю об’єкта інвестування;

- розширення клієнтської бази, забезпечення присутності банку на найдинамічніших ринках.

Процес формулювання інвестиційних цілей передбачає деяку попередню роботу. Так, банк повинен оцінити вільні ресурси, які є в його розпорядженні і які він може використати для інвестування в цінні папери. Йому необхідно зібрати достатню інформацію про доступні інвестиційні (фінансові) інструменти, оцінити економічну кон’юнктуру і прогнози на майбутнє. На цьому самому етапі банк визначає свій інвестиційний горизонт, тобто проміжок часу, у межах якого він має здатність розробити більш-менш чітку і розумну стратегію, а також оцінити її результати надалі. Величина часового горизонту визначається як цілями інвестора, так і його здатністю прогнозувати ціни і дохідність фінансових інструментів (цінних паперів). Інвестиційний горизонт може бути невеликим, якщо інвестор орієнтований на одержання короткострокового прибутку, і довгостроковим — у стратегічного інвестора.

Цілі інвестиційної діяльності визначають форму інвестицій у цінні папери. Інвестиції можуть бути стратегічними і портфельними. Стратегічні інвестиції — це вкладення коштів у цінні папери конкретних емітентів. Мета стратегічних інвестицій — формування контрольного пакета цінних паперів компанії (фірми) й управління її діяльністю. Портфельні інвестиції — це вкладення коштів у цінні папери різних видів, що належать різним емітентам, але управляються як єдине ціле. Мета портфельних інвестицій — це приріст капіталу на основі зростання курсової вартості портфеля й одержання прибутку від створення цінними паперами стабільних грошових потоків (дивідендів, процентів) при диверсифікації ризиків.

Формування цілей, визначення горизонту і форм інвестицій — перший етап інвестування. Наступний етап — інвестиційний аналіз. Найпоширенішими вважаються два напрями аналізу — фундаментальний і технічний.

Фундаментальний аналіз включає чотири рівні дослідження:

·макроекономічний аналіз;

·галузевий аналіз;

·аналіз фінансовогостану і перспектив розвитку конкретноїкомпанії-емітента;

·прогнозування (моделювання) ціни фінансового інструменту.

Аналіз макроекономічної ситуації здійснюють на основі показників, що характеризують динаміку виробництва, рівень економічної активності, споживання і накопичення, темпи інфляції, рівень зайнятості населення і процентних ставок, стан державних фінансів, сальдо платіжного балансу. Результати аналізу дають змогу оцінити, наскільки загальна ситуація на ринку сприятлива для інвестування, і виявити фактори, що детермінують її в короткостроковій і довгостроковій перспективі.

Галузевий аналіз передбачає вивчення економічного циклу, а також здійснення класифікації галузей відносно рівня ділової активності і за стадіями розвитку. Галузевий аналіз дає можливість визначити пріоритетність інвестування коштів.

Фінансовий стан компанії-емітента оцінюється на основі різних джерел інформації: фінансової звітності компанії, публікацій у пресі, інформації, отриманої з Інтернету, результатів досліджень, що виконані спеціалізованими організаціями. Стан компанії порівнюється з аналогічними компаніями в галузі за допомогою коефіцієнтів ефективності (коефіцієнти ліквідності, капі­талізації, якості цінних паперів тощо). Результатом аналізу є вибір компанії, цінні папери котрої дають змогу якнайкраще реалізувати поставлені банком інвестиційні цілі.

Кінцева мета фундаментального аналізу — прогнозування ціни фінансового інструменту. Визначивши ціну для майбутніх періодів, аналітики банків обчислюють теперішню вартість інструменту, користуючись схемою дисконтування. Потім теперішня («дійсна») вартість порівнюється з ринковою ціною. Якщо ринкова ціна нижча від «дійсної», то акція вважається «недооціненою» і згідно з фундаментальним аналізом її варто купувати, і навпаки.

Основою фундаментального аналізу є дві передумови. Перша — це можливість оцінки «дійсної вартості» фінансового інструменту. Знання «дійсної» і ринкової ціни дає змогу виявити недооцінені і переоцінені фінансові активи. Друга — це припущення, що ринок з часом правильно оцінить фінансові активи, отже, ринкова ціна має тенденцію до зближення з «дійсною».

Технічний аналіз — це сукупність методів і прийомів прогнозування тенденцій зміни цін на ліквідних ринках цінних паперів на основі виключно технічних характеристик ринку — динаміки цін і обсягів операцій з купівлі і продажу цінних паперів^[6]. При цьому ігноруються фундаментальні фактори, що є основою формування ціни на той чи інший інвестиційний інструмент. Основні завдання технічного аналізу:

·розкриття закономірностей у реальному русі цін;

·виявлення моментів перелому тенденцій у русі цін на ринку (цінового піку), тобто моментів, коли зростання ціни змінюється на падіння, або навпаки. Ці моменти ще називають сигналами продажу або сигналами купівлі;

·прогнозування напряму руху ціни (межі коливань) у майбут­ньому.

Основний інструментарій технічного аналізу — цінові графіки, діаграми, лінійні діаграми, стовпчикові діаграми^[7], графіки «крапок і цифр».

В умовах українського ринку за нерозвинутості ринкових механізмів об’єктивного оцінювання курсів цінних паперів і низької ліквідності ринку перевага віддається фундаментальному аналізу.

У другій половині XX ст. виникає новий підхід до інвестиційного аналізу. На перше місце виходить завдання оцінити дохідність і ризик інвестиційного інструменту, а не просто передбачити ціну. В основі сучасного аналізу — використання ймовірнісно-статистичних методів.

Наступний етап інвестиційного процесу — це формування банком портфеля цінних паперів з урахуванням результатів проведеного аналізу й управління цим портфелем^[8]. Банки, як уже зазначалося, вкладають кошти у фінансові інструменти, що мають різні характеристики з погляду ліквідності, дохідності, схильності до ризику. З метою аналізу інвестиційної якості фінансових інструментів заведено умовно поділяти їх на дві групи. Перша — це інструменти грошового ринку зі строком обігу до одного року, які характеризуються, як правило, низьким рівнем ризику, поміркованою дохідністю і високою ліквідністю (казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти, комерційні папери). Друга група — інструменти ринку капіталів, термін обігу яких перевищує рік і яким притаманна вища дохідність і відповідно вищий рівень ризику (корпоративні цінні папери, довгострокові державні облігації). За останні десятиліття спектр інвестиційних можливостей банків розширився, з’яви­лися нові фінансові інструменти — ф’ючерсні контракти, опціони за цінними паперами тощо.

Структура портфеля цінних паперів залежить від цілей інвестиційної діяльності банку і від обраної банком інвестиційної стратегії — пасивної чи активної. Головне завдання банку-ін­вестора — це сформувати ефективний портфель, тобто портфель, який забезпечує найвищий рівень очікуваного доходу за даного рівня ризику або найменший ризик за даного рівня доходу.

Пасивна (консервативна, очікувальна) стратегія формування й управління портфелем полягає у диверсифікації інвестицій по різних сегментах ринку й у різні цінні папери. Вона ґрунтується на прагненні до гарантованого досягнення заданих параметрів доходу (на рівні середньоринкового) і ризику.

Активна стратегія формування й управління портфелем цінних паперів ґрунтується на прогнозуванні майбутніх процентних ставок і цінової динаміки. Використання цієї стратегії щодо портфельних інвестицій у боргові зобов’язання передбачає вибір зобов’язань з максимальним значенням показників дохідності, а щодо портфельних інвестицій в акції — вибір акцій недооцінених ринком на даний момент. Характерною рисою активної стратегії є постійний перегляд інвестиційних рішень з урахуванням ринкових тенденцій і на цій основі реструктуризація (поновлення) портфеля цінних паперів.

Останній етап інвестиційного процесу — це оцінювання ефективності інвестиційної діяльності банку і, зокрема, ефективності управління портфелем цінних паперів. Під оцінюванням ефективності мається на увазі, по-перше, періодичний контроль за тим, наскільки реальні результати інвестиційної діяльності відповідають цілям політики, сформованої банком, і, отже, наскільки ефек­тивною виявилася стратегія банку з формування й управління портфелем. По-друге, ефективність, безумовно, оцінюється дохідністю вкладень, яка досягнута банком за відповідний проміжок часу, порівняно з показниками інших інвесторів або ринку взагалі.

Згідно з нормативними документами Національного банку України цінні папери, у які банки вкладають кошти, класифікуються за різними критеріями. З урахуванням цих критеріїв здійснюється облік вкладень у цінні папери на балансі комерційних банків. Залежно від мети придбання, характеристики цінного папера, можливості їх оцінювання за справедливою вартістю і строків зберігання в портфелі банку цінні папери підрозділяють на чотири види:

·цінні папери в торговому портфелі;

·цінні папери в портфелі на продаж;

·цінні папери в портфелі до погашення;

·інвестиції в асоційовані та дочірні компанії.

Цінні папери в торговому портфелі. У портфелі враховуються цінні папери, які банк придбав із наміром їх подальшого перепродажу в найближчий час з метою отримання прибутку у результаті короткострокових коливань їх ціни (або дилерської маржі). Крім того, у торговому портфелі враховуються будь-які інші цінні папери, які банк має намір і змогу обліковувати за справедливою вартістю.

Поточна справедлива вартість цінних паперів визначається за даними оприлюднених котирувань цінних паперів на фондових біржах.

Якщо котирування ринкових цін на цінні папери є недоступним, банки застосовують розрахункові методики визначення справедливої вартості цінних паперів. Але у цьому випадку банк повинен затвердити внутрішньобанківське положення про порядок оцінювання справедливої вартості цінних паперів.

Первісне оцінювання^[9] цінних паперів провадиться за справедливою вартістю, і щомісячно (на звітну дату балансу) банк переглядає оцінку цінних паперів, знову оцінюючи їх за справедливою вартістю (поточною). У разі зміни справедливої вартості цінних паперів, вони підлягають переоцінці з відображенням результату цієї зміни у складі прибутків чи збитків. Переведення цінних паперів з торгового портфеля в інші портфелі банку або навпаки — з інших портфелів цінних паперів у торговий портфель не допускається.

Цінні папери у портфелі на продаж. У портфелі враховуються акції, інші цінні папери з нефіксованим прибутком та боргові цінні папери, а саме:

- боргові цінні папери, які банк не має наміру або змоги тримати до строку погашення;

- цінні папери, які банк готовий продати, наприклад, у зв’язку зі зміною ринкових процентних ставок;

- акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком, за якими неможливо достовірно визначити справедливу вартість;

- інші цінні папери, придбані з метою утримання їх у портфелі на продаж.

Цінні папери в портфелі до погашення. У портфелі враховуються боргові цінні папери, які банк придбав з наміром утримувати їх до строку погашення з метою отримання процентного доходу.

Банки можуть приймати рішення про переведення боргових цінних паперів з портфеля на продаж у портфель до погашення,
а також щодо переведення цінних паперів з портфеля банку до погашення у портфель на продаж.

Згідно з вимогами Національного банку банки щомісячно визначають корисність цінних паперів у портфелі на продаж і в портфелі до погашення. Під корисністю цінного папера розуміють його здатність приносити в майбутньому очікувані грошові потоки. Отже, зменшення корисності означає зниження ймовірності отримати очікувані грошові потоки. Банки визначають змен­шення корисності цінних паперів, ризик цінного папера, якщо є об’єктивні докази, які про це свідчать, наприклад відомості про:

·фінансові труднощі емітента;

·високу ймовірність банкрутства емітента;

·реорганізацію емітента;

·зникнення активного ринку для відповідних цінних паперів;

·значне і тривале зменшення справедливої вартості цінних паперів тощо.

Для відшкодування можливих втрат від зменшення корисності цінних паперів банки формують резерви під знецінення цінних паперів.

Інвестиції в асоційовані та дочірні компанії. До інвестицій належать акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком емітентів, які відповідають визначенням асоційованої або дочірньої компанії, за винятком цінних паперів цих компаній, що утримуються в портфелі на продаж.

Асоційована компанія (підприємство) — це компанія, у якій банк (інвестор) має суттєвий вплив і яка не є ні дочірньою компанією банку, ні його спільним підприємством. Суттєвий вплив означає, що:

- банк прямо або через дочірні компанії володіє 20 % або більше голосів об’єкта інвестування;

- банк прямо або через дочірні компанії володіє менше ніж 20 % голосів об’єкта інвестування, але при цьому використовуються щонайменше дві з таких умов:

·банк має представників у керівному органі компанії;

·банк бере участь у визначенні стратегії та операцій компанії;

·здійснюється обмін управлінським персоналом між банком та компанією;

·банк надає компанії суттєву технічну інформацію.

Дочірня компанія (підприємство) — це компанія, що контролюється іншою компанією (банком). Контроль означає, що:

- банк (материнська компанія) прямо або через дочірні компанії володіє більше ніж 50 % голосів об’єкта інвестування;

- банк (материнська компанія) прямо або через дочірні компанії володіє менше ніж 50 % голосів об’єкта інвестування, але при цьому має:

·частку управлінських голосів у компанії, що перевищує 50 % завдяки договорам з іншими інвесторами;

·право визначати фінансову та операційну політику компанії;

·право призначати або звільняти більшість членів керівного органу компанії;

·право визначального голосу в керівному органі компанії.

Цінні папери у портфелях банків (торговому, на продаж, до погашення) у бухгалтерському обліку класифікують за кількома критеріями:

- вид цінних паперів (боргові цінні папери та пайові);

- емітент цінних паперів;

- мета емісії;

- включення цінних паперів до списку цінних паперів, що приймаються Національним банком до рефінансування.

З урахуванням наведених критеріїв боргові цінні папери, що приймаються Національним банком до рефінансування, поділяються на шість груп:

·облігації внутрішньої державної позики;

·облігації зовнішньої державної позики;

·боргові цінні папери органів державної влади та місцевого самоврядування;

·боргові цінні папери, випущені банками та небанківськими фінансовими установами;

·боргові цінні папери нефінансових підприємств;

·боргові цінні папери, емітовані Національним банком (обліковуються тільки в портфелі на продаж і в портфелі до по-
гашення).

Боргові цінні папери, що не приймаються Національним банком до рефінансування, поділяються на п’ять груп:

- боргові цінні папери органів державної влади;

- боргові цінні папери органів місцевого самоврядування;

- боргові цінні папери, випущені банками;

- боргові цінні папери, випущені небанківськими фінансовими установами;

- боргові цінні папери нефінансових підприємств.

Пайові цінні папери, зокрема акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком, поділяються на три групи:

·акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком, що випущені банками;

·акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком, що випущені небанківськими фінансовими установами;

·інші акції та цінні папери з нефіксованим прибутком.

Інвестиції в асоційовані та дочірні компанії в бухгалтерському обліку класифікують залежно від емітента цінних паперів:

— інвестиції в асоційовані (дочірні) банки;

— інвестиції в асоційовані (дочірні) небанківські фінансові установи;

— інвестиції в інші асоційовані (дочірні) компанії.

Банки можуть здійснювати операції (купівля-продаж) з цінними паперами за рахунок власних та залучених коштів як на первинному ринку, так і на вторинному, на біржовому і позабіржовому.

Так, облігації внутрішньої державної позики на первинному ринку можуть купувати тільки банки-первинні дилери і Національний банк, беручи участь в аукціонах, що проводиться НБУ. Придбання облігацій іншими банками та особами, які не входять до складу учасників розміщення, здійснюється на вторинному ринку. Первинним дилерам надається право придбання облігацій від свого імені та за свій рахунок.

Інститут первинних дилерів був запроваджений в Україні у 2009 р. з метою розвитку внутрішнього ринку державних цінних паперів. Перелік первинних дилерів визначає Міністерство фінансів. Загальна їх кількість не може перевищувати 16. Первинними дилерами можуть бути виключно банки. Вимоги до банків- первинних дилерів:

- наявність ліцензії Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку на провадження професійної діяльності на фондовому ринку;

-практичний досвід роботи на ринку облігацій (загальний обсяг торгівлі облігаціями становить не менш як 1 млрд. гривень).

Зобов*язання первинних дилерів:

- брати участь у розміщеннях облігацій;

- купувати під час розміщень облігацій не менш як 3 відсотки загального обсягу їх випуску протягом кожного півріччя;

- укладати договори купівлі-продажу облігацій на вторинному ринку в обсязі не менш як 3 відсотки загальної суми, на яку укладено договори протягом кожного півріччя;

- постійно (кожного робочого дня) подавати пропозиції іншим первинним дилерам щодо купівлі та продажу облігацій;-

- надавати Мінфіну консультації стосовно потреб у розміщеннях облігацій та обсягів їх випуску, строків обігу, графіків розміщення на основі власної оцінки ринку.

Привілеї первинних дилерів:

- мають виключне право брати участь у розміщенні обдігацій внутрішньої державної позики;

- мають переважне право брати участь в інших операціях, що проводить Міністерство фінансів з такими облігаціями.

Форми розміщення облігацій:

- продаж облігацій шляхом проведення аукціону;

- продаж облігацій за фіксованим рівнем дохідності.

При аукціонному розміщенні облігацій учасники їх розміщення, зокрема первинні дилери, можуть подавати заявки на придбання облігацій двох типів:

- конкурентні заявки, в яких визначається пропозиція щодо кількості придбання облігацій та рівня дохідності їх придбання;

- неконкурентні заявки, в яких визначається пропозиція тільки щодо кількості придбання облігацій.

За умови продажу облігацій за фіксованим рівнем дохідності учасники розміщення подають виключно неконкурентні заявки, які задовольняються за граничним рівнем дохідності облігацій.

Кількість заявок на придбання облігацій від одного учасника їх розміщення не обмежується.

Учасники розміщення облігацій надсилають заявки до Національного банку за допомогою задачі «ЛІГА» системи «ОВДП — online». Національний банк на підставі отриманих заявок та їх перевірки формує:

- перелік учасників розміщення облігацій, заявки яких не допускаються до участі в розміщенні облігацій. Заявки цих учасників засобами задачі «ЛІГА» системи «ОВДП — online» вилучаються, і вони не беруть участі в розміщенні облігацій;

- зведені відомості конкурентних і неконкурентних заявок, допущених до участі в розміщенні облігацій;

- аналітичну таблицю, що характеризує пропозиції щодо придбання облігацій та можливі варіанти встановлення граничного рівня дохідності облігацій, тобто рівня, вище якого заявки учасників розміщення облігацій не задовольняються.

Підготовлену інформацію (зведені відомості та аналітичну таблицю) НБУ надсилає електронною поштою Міністерству фінансів. Якщо Міністерство фінансів, проаналізувавши отриману інформацію, приймає рішення розмістити облігації, воно визначає обсяги залучення коштів від розміщення облігацій та граничний рівень дохідності за ними і надсилає Національному банку електронною поштою доручення на задоволення заявок.

За умови продажу облігацій за фіксованим рівнем дохідності в дорученні замість граничного рівня дохідності облігацій зазначається кількість облігацій, що може бути розміщена.

Національний банк України, отримавши доручення, формує зведену відомість розподілу облігацій між учасниками їх розміщення, а також інформацію про результати розміщення облігацій внутрішніх державних позик, яку надсилає, учасникам первинного ринку. З часу отримання учасником розміщення облігацій інформації щодо задоволення його заявок вважається, що Міністерство фінансів та учасник розміщення облігацій уклали угоду про купівлю/продаж облігацій.

Порядок задоволення заявок на придбання облігацій:

- конкурентні заявки задовольняються за рівнем дохідності облігацій, якщо він не перевищує граничного рівня дохідності облігацій, визначеного Міністерством фінансів України;

- неконкурентні заявки задовольняються за середньозваженим рівнем дохідності облігацій. Цей рівень розраховується як середньозважена величина на підставі рівнів дохідності облігацій та кількості їх придбання за конкурентними заявками, що задовольняються. Якщо конкурентних заявок немає, то неконкурентні заявки задовольняються за граничним рівнем дохідності облігацій.

Аукціони з розміщення облігацій можуть проводитися в один етап (згідно з розглянутим порядком) і в два етапи. У разі проведення аукціону у два етапи Міністерство фінансів на першому етапі на підставі аналітичної інформації Національного банку щодо отриманих заявок визначає умови розміщення облігацій, зокрема граничний рівень дохідності облігацій, і інформує про ці умови НБУ, а той, у свою чергу, — учасників розміщення облігацій. На другому етапі проведення аукціону його учасникам згідно з доведеними умовами розміщення облігацій дозволяється:

- скоригувати конкурентні заявки. При цьому дозволяється коригувати конкурентні заявки тільки у бік збільшення кількості придбання облігацій або зниження рівня дохідності облігацій. Якщо учасник розміщення облігацій не подає скоригованої конкурентної заявки, то остаточною вважається заявка, що була подана на першому етапі проведення аукціону;

- подати нові конкурентні заявки, якщо такі заявки не подавалися на першому етапі проведення аукціону;

- подати неконкурентні заявки, в яких передбачено збільшення кількості придбання облігацій.

Національний банк України організовує розрахунки за результатами розміщення облігацій. Він перераховує кошти, що надійшли за придбані облігації від учасників їх розміщення, Державному казначейству України. Після оплати облігацій Національний банк зараховує їх на рахунки в цінних паперах, які відкриті учасникам розміщення облігацій у Депозитарії НБУ.

Національний банк не тільки розміщує серед банків на первинному ринку державні цінні папери, а й продає їм цінні папери власної емісії — депозитні сертифікати.

Депозитний сертифікат НБУ — борговий цінний папір, який засвідчує розміщення в Національному банку коштів банків у національній валюті та їх право на отримання внесеної суми і процентів після закінчення встановленого строку. Національний банк здійснює емісію депозитних сертифікатів у бездокументарній формі (у формі записів на рахунках у системі кількісного обліку СЕРТИФ^[10]). Депозитний сертифікат використовується Національним банком як інструмент реалізації грошово-кредитної політики. Він може обертатися на відкритому ринку серед банків, виступати у якості застави на ринку міжбанківського кредитування, а також при отриманні банками кредитів рефінансування від Національного банку України.

Депозитні сертифікати НБУ випускаються в обіг зі строком один день (овернайт) та до 90 днів. Національний банк розміщує депозитні сертифікати на договірній основі тільки серед банків через проведення тендерів. Депозитні сертифікати овернайт розміщуються через постійно діючу лінію проведення тендерів з розміщення депозитних сертифікатів щоденно. Депозитні сертифікати строком до 90 днів розміщуються за допомогою проведення кількісного або процентного тендера (щочетверга).

Банки для участі в тендері повинні дотримуватись умов, установлених Національним банком:

·своєчасно і в повному обсязі формувати обов’язкові резерви;

·своєчасно розраховуватися за результатами тендерів з розміщення депозитних сертифікатів.

У день проведення тендера банки — потенційні вкладники подають до Національного банку заявки на придбання депозитних сертифікатів. Проведення процентних тендерів передбачає, що банки вказують у заявках пропозицію коштів та процентну ставку, за якою вони погоджуються вкласти кошти у депозитні сертифікати. Національний банк ранжує заявки банків-учасників виходячи з рівня запропонованої процентної ставки у міру її зростання і задовольняє їх у такому самому порядку, починаючи з мінімально запропонованої процентної ставки до повного вичерпання встановленого на тендері обсягу залучення коштів. Проведення кількісних тендерів передбачає, що банки вказують у заявках тільки суму коштів, яку вони погоджуються вкласти у де­позитні сертифікати за оголошеною Національним банком процентною ставкою. Якщо пропозиція коштів з боку банків перевищує попит Національного банку, то він задовольняє заявки в черговості їх надходження.

Банки, чиї заявки задоволені, одержують від Національного банку виписки з рахунків, які їм відкриваються в системі кількісного обліку СЕРТИФ. Ці виписки є підтвердженням права власності банків на депозитні сертифікати.

Для участі у тендерах банки укладають з Національним банком генеральний договір на календарний рік. У договорі мають бути передбачені умови щодо дострокового погашення депозитного сертифіката. Якщо банк достроково подає депозитний сертифікат до погашення, то Національний банк знижує процентну ставку і сплачує процентний дохід з розрахунку 20 % від розміру початково встановленої процентної ставки. Якщо ж дострокове погашення депозитного сертифіката відбувається з ініціативи Національного банку, то процентна ставка не змінюється. Погашення сертифікатів здійснюється Національним банком у безготівковій формі переказуванням на кореспондентський рахунок банку номінальної вартості сертифіката та процентного доходу за ним на дату погашення.

Банки для проведення операцій купівлі-продажу цінних паперів беруть участь у біржовій та позабіржовій торгівлі. Порядок проведення операцій на біржовому ринку регламентується нормативними документами відповідної біржі. Біржова торгівля здійснюється на підставі великої низки конкретних правил, вимог, принципів, процедур, тобто вона являє собою значною мірою «організовану» систему торгів. Так, для того щоб стати членом Фондової біржі ПФТС ^[11]банк повинен:

- отримати ліцензію Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку на право провадження діяльності з торгівлі цінними паперами;

- відповідати критеріям платоспроможності, ліквідності та стабільності фінансового стану, що встановлені чинним законодавством, та додатковим вимогам, встановленим біржею;

- мати у штаті не менше двох сертифікованих уповноважених осіб, та не менше однієї сертифікованої уповноваженої особи на кожний торговий термінал;

-пройти процедуру доступу до біржових торгів згідно Правил Фондової біржі ПФТС та взяти на себе зобов'язання виконувати всі правила та положення Біржі.

Доступ до біржових торгів може надаватися Членам Біржі у двох режимах:

- в торговому режимі з наданням можливості виставляти котировки, заявки, укладати угоди (біржові контракти);

- в переглядовому режимі, який передбачає виключно можливість спостереження за торгами.

Кожен член Біржі, для отримання доступу до біржових торгів у торговому режимі, повинен призначити уповноважених осіб. Тільки ці особи можуть вводити повідомлення, вести переговори та укладати угоди (біржові контракти) з цінними паперами на Біржі.

Банку-інвестору для того, щоб отримати доступ до ринку та розпочати торгівлю цінними паперами на Фондовій біржі ПФТС, необхідно:

-обрати цінні папери, які максимально відповідають його вимогам. Для цього інвестор повинен ознайомитись із Біржовим списком ПФТС (перелік всіх цінних паперів, які торгуються на біржі), Правилами торгів на біржі, особливостями режимів торгів.
;

- обрати учасника торгів, в залежності від вимог до роботи на ринку та оформити документи, необхідні для проходження процедури виходу на ринок.

Позабіржовий ринок цінних паперів у більшості країн являє собою складну систему ринкових відносин, що складаються «поза» або «поруч» з торгівлею на фондових біржах. У позабіржовій системі торгівлі існують певні правила і процедури укладання та виконання угод купівлі-продажу цінних паперів, але в цілому вимоги щодо участі в ній є більш ліберальними порівняно з біржовим ринком. З огляду на це досить часто позабіржовий ринок ще називають «неорганізованим» ринком. Найбільш «організованою» підсистемою позабіржового ринку є система комп’ютерної торгівлі, наприклад, NASDAQ у США.

Діяльність банків на ринку цінних паперів пов’язана з безліччю ризиків. Ризики звичайно поділяють на дві групи:

·фінансові, пов’язані з непередбаченими змінами в обсягах, дохідності, вартості і структурі активів і пасивів;

·функціональні, пов’язані з використанням банками різної техніки і технологій, з діяльністю операційних підрозділів, з помилками в управлінні тощо.

Розрізняють також системний ризик і несистемний.

Системний — це ризик понесення збитків від зміни умов функціонування фінансового ринку в цілому або окремих його сегментів (наприклад, інфляційний ризик, ризик відмови уряду від виконання своїх боргових зобов’язань або затримки виконання урядом зобов’язань).

Несистемний — це ризик, пов’язаний з особливостями обігу конкретних фінансових інструментів, з діяльністю окремих учасників ринку (наприклад, ризик невиплати дивідендів).

Банки в процесі інвестування в цінні папери підпадають під дію багатьох ризиків, основні з них такі:

- ринковий — пов’язаний з можливістю непередбаченої зміни дохідності та вартості цінних паперів на ринку;

- ризик процентних ставок — пов’язаний із мінливістю процентних ставок на фінансовому ринку;

- кредитний, пов’язаний із можливістю невиконання боргових зобов’язань емітентом.

Банки управляють ризиками з метою їх обмеження чи мінімізації рівня. У світовій банківській практиці застосовується системний підхід до управління ризиками. Цей підхід ґрунтується на загальноприйнятих принципах ризику (Generally Accepted Risk Principles — GARP). Згідно з принципами GARP банки створюють спеціальний структурний підрозділ, який займається управлінням ризиками. Процес управління ризиками складається з кількох етапів: виявлення ризику, оцінювання його величини, моніторинг ризику і використання відповідних методів і інструментів, спрямованих на мінімізацію ризику. Стосовно інвестиційної діяльності банки використовують такі методи управління ризиками:

·диверсифікація інвестицій;

·установлення лімітів на здійснення тих чи інших інвестиційних операцій;

·хеджування ризиків за допомогою відповідних похідних фінансових інструментів;

·створення резервів під знецінення цінних паперів. Резерви згладжують негативні наслідки для банків втрат від реалізації цінних паперів за ціною нижчою, ніж ціна придбання.

---

Дата добавления: 2015-10-16