Загальна характеристика діяльності банків на фондовому ринку

РОЗДІЛ 5.

ОПЕРАЦІЇ БАНКІВ ІЗ ЦІННИМИ ПАПЕРАМИ

Вивчивши матеріал цього розділу, Ви будете ЗНАТИ:

- місце і роль банків на фондовому ринку;

- порядок регулювання інвестиційної діяльності банків на фондовому ринку;

- сутність та основні етапи емісійної діяльності банків на фондовому ринку;

- основні етапи процесу інвестування банками коштів в цінні папери;

- сутність професійної діяльності банків на фондовому ринку,

а також уміти:

- класифікувати цінні папери в портфелях банків;

- використовувати цінні папери в якості предмета застави;

- організовувати професійну діяльність банків на фондовому ринку.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДІЯЛЬНОСТІ БАНКІВ НА ФОНДОВОМУ РИНКУ

Банки — активні інституційні учасники фондового ринку (ринку цінних паперів). Вони здійснюють операції з різними видами цінних паперів — пайовими, борговими, іпотечними, похідними і в різних сегментах ринку — первинному і вторинному, біржовому і позабіржовому, ринку державних і корпоративних цінних паперів, внутрішньому, міжнародному і глобальному.

Діяльність банків на фондовому ринку багатогранна. Вони виступають у ролі емітентів, інвесторів, а також займаються професійною діяльністю з цінними паперами.

Емісійна діяльність банків полягає у випуску власних цінних паперів з метою залучення коштів для формування і поповнення статутного капіталу, а також з метою тимчасового залучення ресурсів для проведення окремих банківських операцій, фінансування певних програм чи напрямів діяльності. Випуск банком цінних паперів відбивається у пасивних операціях банків.

Інвестиційна діяльність банків передбачає вкладення коштів у цінні папери від свого імені і за свій рахунок. Метою інвестиційної діяльності є передусім отримання прибутку. Банки, як правило, — активні інвестори на ринку державних цінних паперів. Що стосується ролі банків на ринку корпоративних цінних паперів, то в різних країнах вона різна, оскільки існують істотні розбіжності в законодавстві. Залежно від ролі банків на цьому ринку умовно можна виділити три моделі організації ринку цінних паперів: банківську, небанківську і змішану.

Банківська модель ^[1] характеризується найактивнішою роллю банків (порівняно з іншими фінансовими посередниками) на ринку цінних паперів. Вона реально означає відсутність відокремлення банківського бізнесу від інвестиційного бізнесу. За цією моделлю банки вкладають кошти як у державні цінні папери, так і в акції та облігації нефінансових компаній, здійснюють розміщення (андеррайтинг) цінних паперів, торгують ними, тобто займаються брокерською і дилерською діяльністю, формують інфраструктуру ринку. У найбільш завершеному вигляді ця модель діяла в Німеччині. Німецькій економіці притаманна активна участь банківського капіталу у формуванні капіталу нефінансового сектору. Німецькі банки контролюють великі пакети акцій промислових фірм, активно впливають на діяльність Ради директорів цих фірм, тобто виступають у ролі стратегічних інвесторів, інвестують кошти в корпоративні облігації

Небанківська модель (її ще називають американською моделлю) передбачає правове відокремлення банківського бізнесу від інвестиційного бізнесу, обмежує інвестиційну і посередницьку діяльність банків (депозитних установ) на ринку корпоративних цінних паперів. Так, у США згідно з законом Гласса—Стігала (1933 р.) банкам до недавнього часу заборонялося займатися розміщенням (андеррайтингом) цінних паперів, була обмежена інвестиційна діяльність банків на ринку корпоративних цінних паперів унаслідок високого ризику операцій з цими цінними паперами. У 1999 р. Конгрес США прийняв закон Гремма—Ліча—Блілея, згідно з яким банкам (депозитним установам) дозволено вкладати кошти в корпоративні цінні папери, але тільки в цінні папери компаній фінансового сектору. Крім того, знято обмеження щодо проведення банками андеррайтингу та гарантування розміщення цінних паперів. Проте, як і раніше, активну діяльність на ринку корпоративних цінних паперів у США проводять спеціальні інвестиційні інституції, зокрема інвестиційні банки, компанії, фонди. Світова фінансова криза призвела до більш жорсткого регулювання діяльності банків з боку держави. У 2010 р. Конгрес США прийняв закон Додда-Френка, який передбачає реформу в регулюванні фінансового сектору і який, зокрема, вводить нові обмеження щодо інвестиційної діяльності банків (так зване “ правило Волкера”). Так, обмежуються можливості банків щодо вкладання коштів у хедж-фонди і у фонди приватних інвестицій.

Змішана модель характеризується присутністю і діяльністю на ринку корпоративних цінних паперів як банків, так і спеціальних інвестиційних інституцій.

Питання про те, яка з моделей організації ринку цінних паперів найефективніша для банків, є дискусійним. Як перевагу банківської моделі організації ринку цінних паперів передусім підкреслюють ефект диверсифікації, банківської діяльності, підви­щення конкурентоспроможності банків на фінансовому ринку. Перевагу небанківської моделі звичайно вбачають у можливості відокремити ризик за операціями з цінними паперами від ризику за традиційними для банків кредитно-депозитними операціями і цим сприяти стабілізації банківського сектору.

Загалом у світовій практиці спостерігається тенденція відходу від спеціалізації банківських й інвестиційних інституцій і прагнення до універсального характеру їх діяльності, що зумовлено наростаючою конкуренцією між ними. Розвитку тенденції до універсалізації сприяло, як вже відзначалося, скасування або пом’якшення адміністративних заборон на інвестиційну діяльність банків у законодавстві деяких країн, зокрема США, у яких передбачалося чітке розділення депозитно-кредитної та інвестиційної діяльності фінансових посередників. Слід також відзначити поступове зближення банківської (європейської) та небанківської (американської) моделі організації ринку цінних паперів, чому сприяли рекомендаціїї Базельського комітету з питань банківського нагляду. Принципи регулювання банківської діяльності, запропоновані Базельським комітетом, грунтуються на рекомендаціях щодо обмеження інвестиційної діяльності банків на ринку корпоративних цінних паперів. Зокрема, рекомендовано встановлювати для банків нормативи інвестування, що обмежують їх інвестиції в акції, в процесі розрахунку рівня адекватності капіталу рекомендовано враховувати ризик інвестицій у корпоративні цінні папери, а при розрахунку відвернень акціонерного капіталу віднімати від нього деякі ризиковані інвестиції, наприклад, інвестиції в асоційовані і дочірні компанії.

Як тенденцію можна також назвати поширення операцій з сек’юритизації банківських кредитів. Зміст цієї операції полягає у тому, що банк випускає цінні папери, використовуючи як заставу пакет заставних зобов’язань, що перебувають у його кредитному портфелі і є однорідними за характером і строками. Сек’юритизація активів дає змогу банку розв’язати низку зав­дань:

- зменшити розмір неліквідних активів;

- поліпшити показники своєї діяльності, і насамперед показник платоспроможності банку, який розраховується як співвідношення капіталу й активів, зважених з урахуванням ризику;

- перекласти кредитний ризик на власників цінних паперів;

- отримати додатковий прибуток у вигляді комісійних за обслуговування цінних паперів (наприклад, за виплату процентів власникам облігацій).

В Україні згідно з чинним законодавством формується змішана модель організації ринку цінних паперів. Банкам дозволяється займатися як інвестиційною, так і торговельною (професійною) діяльністю з цінними паперами. Банки мають право здійснювати інвестиції за рахунок власних коштів у статутні фонди та акції інших юридичних осіб (прямі інвестиції) на підставі письмового дозволу НБУ (за деяким винятком).

Без письмового дозволу НБУ банки мають право здійснювати прямі інвестиції, по-перше, у фінансові установи за умови, що загальна сума таких інвестицій у кожну фінансову установу не перевищує 1 % статутного капіталу банку, по-друге, у бюро кредитних історій, що мають ліцензію спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг.

Банкам забороняється інвестувати кошти у підприємства, статутом яких передбачено повну відповідальність його власників. Крім того, НБУ встановив для банків обмеження щодо прямих інвестицій у вигляді нормативів інвестування: норматив інвестування в цінні папери окремо за кожною установою і норматив загальної суми інвестування. Участь банку у статутному фонді будь-якої установи не повинна перевищувати 15 % від статутного капіталу банку, а його сукупні прямі інвестиції, тобто норматив загальної суми інвестування — 60 %. Для спеціалізованих інвестиційних банків значення нормативу загальної суми інвестування встановлено на рівні 90 %.

До розрахунку нормативів інвестування не включаються акції та інші цінні папери (тобто на них не поширюються встановлені обмеження), якщо банки їх придбали у таких випадках:

- у зв’язку з реалізацією права заставодержателя (при цьому банк утримує цінні папери не більше одного року);

- з метою створення холдингової групи (при цьому банк придбав акції, емітентом яких є інший банк);

- у результаті андеррайтингу (при цьому цінні папери, які придбав банк, перебувають у його власності не більше одного року);

- за рахунок та від імені своїх клієнтів.

НБУ застосовує і «вбудовані» обмеження на банківські інвестиції. Так, норматив адекватності регулятивного капіталу банку визначає достатність капіталу для здійснення активних операцій з урахуванням ризиків, характерних для різних видів банківської діяльності. Інвестиції банків у акції і корпоративні боргові зобов’я­зання НБУ визначає як високоризиковані операції і застосовує до цих операцій коефіцієнт ризику (зважування) 100 %, що, у свою чергу, підвищує вимоги до розміру банківського капіталу.

Крім того, згідно з вимогами НБУ, регулятивний капітал банків зменшується на суму інвестицій у:

- балансову вартість акцій та інших цінних паперів з нефіксованим прибутком, що випущені банками, у торговому портфелі банку та у портфелі банку на продаж;

- балансову вартість інвестицій в асоційовані та дочірні компанії, а також балансову вартість вкладень у капітал інших установ у розмірі 10 і більше відсотків їх статутного капіталу;

- балансову вартість позалістингових цінних паперів у торговому портфелі банку;

- балансову вартість цінних паперів, що не перебувають в обігу на фондових біржах, у торговому портфелі банку;

- балансову вартість цінних паперів недиверсифікованих інвестиційних фондів.

Інвестиції банків у цінні папери відображаються в активних операціях банків.

Інвестиційна діяльність банків на фондовому ринку тісно пов’язана з їх кредитною діяльністю. Цінні папери можуть використовуватися банками як застава для одержання кредиту на міжбанківському ринку, для рефінансування через центральний банк, а також для проведення операцій РЕПО.

Значне місце в діяльності банків на ринку цінних паперів посідає посередницька діяльність, пов’язана з наданням послуг своїм клієнтам, тобто клієнтські операції. Банки за дорученням клієнтів купують та продають цінні папери, формують портфелі цінних паперів для клієнтів, управляють цими портфелями на підставі відповідного довірчого договору, займаються розміщенням (андеррайтингом) цінних паперів на первинному ринку, надають консультаційні послуги. Цінні папери, які належать клієнтам, але перебувають у банку згідно з договором про довірче управління, а також цінні папери клієнтів, прийняті банком на зберігання, обліковуються за позабалансовими рахунками. Відносно новими видами діяльності на фондовому ринку для банків є маржинальна торгівля цінними паперами та інтернет–трейдінг. Суть маржинальної торгівлі полягає у придбанні цінних паперів за рахунок отриманого від брокера кредиту або продажу цінних паперів, позичених у брокера. Сучасні системи інтернет-трейдингу дають можливість інвесторам (банкам та їх клієнтам) торгувати цінними паперами на кількох торговельних майданчиках одночасно, використовувати механізми маржинальної торгівлі, отримувати в режимі on-line економічні і фінансові новини від світових інформаційних агенцій, використовувати вбудовані системи технічного аналізу тощо.

Банки беруть активну участь у формуванні інфраструктури ринку цінних паперів, зокрема, вони здійснюють депозитарну діяльність зберігача цінних паперів, діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів тощо.

Згідно з чинним законодавством України окремі види діяльності банків на фондовому ринку підпадають під визначення професійної діяльності^[2]. Для здійснення певного виду професійної діяльності банки повинні отримати відповідну ліцензію Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Багатогранна діяльність банків на фондовому ринку, а звідси і велике розмаїття банківських операцій з цінними паперами, визначають необхідність організації окремого підрозділу банку (управління, департаменту) для здійснення операцій з цінними паперами, побудованого за функціонально-продуктовим принципом.

Функціональна спрямованість діяльності того чи іншого банку визначає доцільність організації в межах підрозділу для здійснення операцій з цінними паперами таких відділів:

- відділ, що аналізує і прогнозує кон’юнктуру ринку цінних паперів і розробляє відповідні рекомендації для банку (інформаційно-аналітичний відділ);

- відділ, що здійснює емісію власних цінних паперів;

- відділ, що управляє портфелем цінних паперів банку (інвестиційний відділ);

- відділ, що укладає угоди стосовно цінних паперів (торговий відділ або фронт-офіс);

- відділ, що оформляє угоди стосовно цінних паперів (бек-офіс).

Залежно від обсягів діяльності на фондовому ринку, її спрямованості та фінансових можливостей банки можуть спрощувати структуру підрозділу для здійснення операцій з цінними паперами чи, навпаки, ускладнювати її, зокрема вводити в роботу окремих відділів спеціалізацію за продуктовим принципом, базуючись на окремих інструментах ринку.

Важливим моментом у діяльності банків на ринку цінних паперів є контроль (зовнішній і внутрішній)^[3] за використанням конфіденційної інформації співробітниками банків, тому що виникає конфлікт інтересів між банком, який має власний портфель цінних паперів, і його клієнтами, яким він надає послуги на фондовому ринку, та між окремими підрозділами банку (наприклад, інвестиційним і кредитним). З метою гарантування безпеки банку і додержання інтересів клієнтів не обхідно дотримуватися «концепції китайської стіни», суть якої полягає у розмежуванні потоків конфіденційної інформації всередині банку, в організаційному відособленні окремих підрозділів, що забезпечують діяльність банків на фінансовому ринку.

Для здійснення окремих видів професійної діяльності на ринку цінних паперів банк повинен створити відповідні спеціалізовані структурні підрозділи, які організаційно відокремлені від інших підрозділів. Діяльність цих спеціалізованих підрозділів регламентується внутрішніми положеннями банків, у яких, зокрема, зазначаються:

- мета та предмет діяльності підрозділу;

- наявність мінімальної кількості керівних посадових осіб та фахівців, які мають відповідний сертифікат Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку;

- наявність окремого приміщення, комп’ютерної техніки та відповідного програмного забезпечення, а також окремого техніч­ного та технологічного забезпечення підрозділу;

- обмеження на обмін інформацією з іншими підрозділами банку;

- система захисту від несанкціонованого доступу до інформації спеціалізованого структурного підрозділу.

Діяльність банків на фондовому ринку передбачає вироблення відповідної політики як важливої складової загальної політики банку з управління активами і пасивами. З метою узгодженості функціонування окремих підрозділів банки створюють координаційний орган — Комітет з питань управління активами і пасивами (КУАП). Основні завдання Комітету:

- формування для управління активами і пасивами банку стратегії, яка спрямована на забезпечення стійкої ліквідності, мінімізації ризиків і максимізації доходу;

- розроблення бюджету і стратегічного плану банку;

- координація оперативного інвестування надлишкових ресурсів і знаходження додаткових ресурсів для розширення кредит­но-інвестиційної діяльності і поповнення ліквідності у разі відпливу коштів з банку;

- визначення цінової політики банку як за депозитно-кре­дитними, так і за емісійно-інвестиційними та посередницькими операціями;

- аналіз ризиків, притаманних банківській діяльності, і хеджування цих ризиків.

Для розрахункового обслуговування угод, які укладені на фондовому ринку, в Україні згідно з чинним законодавством можуть створюватися спеціалізовані розрахункові (клірингові) банки. НБУ встановлює для цих банків спеціальні, вищі ніж для універсальних банків, граничні значення економічних нормативів, що регламентують адекватність капіталу банку, миттєву ліквідність, великі кредитні ризики та загальну суму інвестування, а також установлює додаткові економічні нормативи, спрямовані на обмеження діяльності банків щодо залучення вкладів фізичних осіб і діяльності банків на міжбанківському кредитному ринку.

Дата добавления: 2015-10-16