Індустріалізація промисловості і колективізація сільського господарства, їх наслідки

Незважаючи на успіхи непу, СРСР, в т.ч. й Україна, залишалися аграрно-індустріальними, їхня економіка вимагала технічної і технологічної модернізації. У 20-х роках мала місце гостра партійна дискусія про те, якими шляхами досягти світового рівня економічного розвитку. Перемогла лінія Й. Сталіна та його соратників, які були прихильниками авторитарних форм управління і здійснення індустріалізації будь-якою ціною і в найближчій перспективі.

Була обрана стратегія прискореного розвитку важкої промисловості, основними етапами якого стали п’ятирічки. Перша п’ятирічка 1928-1933 рр., зі слів Й. Сталіна, була виконана за 4 роки і 3 місяці. Насправді, навіть мінімальний п’ятирічний план розвитку господарства був недовиконаний. Замість мінімальних 18% зростання темпів виробництва за рік, реальні темпи росту становили близько 16%.

Вже перший п’ятирічний план, який передбачав реконструкцію і будівництво в Україні промислових підприємств, був для неї несприйнятливим. Він ставив у привілейоване становище російський центрально-промисловий район, Ленінград і Урал. В Україні ж прискореним темпом мали розвиватися лише ті галузі, що забезпечували паливом і металом промисловість Росії.

Зростання наприкінці 20-х років непу зумовлено внутрішніми суперечностями цієї політики і суперечливими процесами, які вона викликала в суспільстві. Серед них: зниження темпів розвитку; вичерпання ресурсів; небажання більшовицької партії ділитися владою і поширити дію економічного плюралізму на сферу політики; швидка диференціація суспільства, зростання соціальної напруженості, а отже, і створення соціальної бази для рішучої відмови від ринкових відносин. Відмови від непу вимагала і державна політика реалізації курсу індустріалізації, прийнятого XIV з’їздом ВКП(б) у грудні 1925 р.

Основні джерела курсу індустріалізації представлено на схемі (рис. 11.4).

Рис. 11.4 Схема основних джерел курсу індустріалізації (XVI з’їзд ВКП (б))

Важливого значення для економіки СРСР набула промисловість України, капіталовкладення в яку за роки першої п’ятирічки становили понад 20% загальносоюзних. Із 35 важливих об’єктів промисловості СРСР у період технічної реконструкції 20-30-х років 12 знаходилися в Україні (7 новобудов — металургійні заводи: „Запоріжсталь”, „Криворіжсталь”, „Азовсталь”, „Дніпробуд”, „Дніпроалюмінійбуд”, „Краммашбуд” (Краматорськ), Харківський тракторний завод (ХТЗ) — і 5 докорінно реконструйованих — Луганський паровозобудівний і металургійні заводи у Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Комунарську. Із 1500 промислових підприємств, що споруджувались у СРСР у роки першої п’ятирічки, 400 будувалося в Україні. Завдяки цьому у промисловому комплексі України з’явилися нові галузі: у харчовій — маргаринова і молочна, маслопереробна, комбікормова, хлібопекарська, у металургії — електрометалургія (завод „Дніпроспецсталь”), кольорова металургія (Костянтинівський цинковий (1930),Дніпропетровський алюмінієвий (1933)заводи). Програму першої п’ятирічки щодо загального обсягу промислового виробництва було виконано на 93,7%, у важкій промисловості — на 108%. Частка промислової продукції підвищилася з 51,5% у 1928 р. до 70,7% у 1932р. Частка першого підрозділу у валовій продукції всієї промисловості зросла до 53,4% проти 39,5% у 1928 р.

Взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, радянське керівництво одразу зіткнулося з трьома проблемами: кошти, сировина і трудові ресурси для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило більшість населення. Звичні адміністративні методи в економіці — перекачування коштів за рахунок встановлення занижених цін на сільгосппродукцію (у роки першої п’ятирічки вони інколи становили 1/8 ринкових) — вже не могли ефективно задовольнити потреб індустріалізації. Вихід вбачався у колективізації, оскільки колективне (контрольоване і кероване державою) господарство могло швидко забезпечити зростання виробництва і фінансових надходжень.

Колективізація розпочалась у 1928 р. Першочерговим завданням у галузі сільського господарства визнавався розвиток усіх форм кооперації (виробничої, житлової, кредитної, споживчої тощо), а перспективним завданням — поступовий перехід до колективного обробітку землі на основі нової техніки (механізація, електрифікація). Але не встановлювалися терміни, форми і методи кооперування. XV з’їзд ВКП(б) (1927) передбачав повільний, поступовий, добровільний перехід до кооперації. Проте практика диктувала швидкі темпи і жорсткі методи, було порушено закріплені на папері основні принципи кооперації. Форсування колективізації призвело не лише до різкого скорочення поголів’я худоби і збору зернових, а й до людських жертв, які рахувались мільйонами (близько 10 млн. осіб). У результаті в роки перших п’ятирічок діяла карткова система постачання населення (до 1936 р.). Водночас, колективізація створила соціальну базу для модернізації аграрного сектору, дала змогу підвищити продуктивність праці, вивільнити трудові ресурси для інших галузей економіки. Таким чином, у 30-ті роки було створено економічну систему, базовану на жорсткому централізмі і директивності. По суті, держава знову перейшла до своєрідної „розкладки” як у сільському господарстві (обов’язкові поставки), так і в промисловості, де встановлювалися жорсткі директивні завдання щодо виробництва і розподілу продукції, а прибуток підприємства практично повністю вилучався до бюджету держави. Утвердилися командно-бюрократичні методи управління. Обмеження самостійності й прав підприємств призвело до того, що підприємства як господарюючі одиниці стали перетворюватися у виконавчі органи центрального керівництва. Все це завершилось утвердженням командно-адміністративної системи управління народним господарством.

Розвиток централізованого планування відбувався по лінії дедалі більшого охоплення планом всього народного господарства. На відміну від першого п’ятирічного плану другий охопив розвиток усіх галузей господарства — промисловості, сільського господарства, транспорту, товарообігу. У першому п’ятирічному плані визначалися завдання розвитку промисловості колишньої ВРНГ (60% всієї промисловості). Другий п’ятирічний план охоплював усю промисловість. Якщо план ГОЕЛРО давав конкретні виробничі завдання по 17 галузях, а перша п’ятирічка — по 50, то друга — по 120галузях промисловості. Жорстко регламентувалися не тільки планові завдання, а й ресурси для їх виконання, форми і розміри оплати праці, інші показники.

Централізоване директивне планування переносилося також у сільське господарство. Ще в роки першої п’ятирічки стали розробляти державні посівні плани, які доводилися до кожного району і колгоспу. У 1932 р. вперше було розроблено план тракторних робіт МТС (у 1937 р. налічувалось 5518 МТС, і вони обслуговували 91,5% колгоспів), у 1935р. — розвиток тваринництва на кожний рік, у 1938 р. — проведення агрокультурних заходів. Було відновлено методи позаекономічного примусу, що діяли в роки „воєнного комунізму”.

Дата добавления: 2015-10-16