Ремісниче та мануфактурне виробництво

Нові явища особливо виразно виявилися у мануфактурному виробництві. Основні елементи мануфактурного виробництва XVIII ст. в Україні представлено на схемі (рис. 7.5). Саме поява і функціонування мануфактур впливали на руйнацію старих відносин і заміну їх більш прогресивними — буржуазними. Відхід від землеробства, а також праця у наймах на підприємстві чи підробітки „в людях” перетворювала велику частину населення у пролетаризовану масу, яка сприяла зростанню міст в Україні. У нових товарно-грошових умовах, завдяки розвитку ремесла та торгівлі, містечко давало панові прибуток у 5—10 разів більший, ніж село. Уже в середині XVIII ст. кількість міст і містечок порівняно з XVII ст. зросла в Лівобережній Україні зі 100 до 200.

Рис. 7.5 Основні елементи мануфактурного виробництва XVIII ст. в Україні

Провідними промислами в українських землях цієї доби було млинарство, винокуріння, селітроваріння, чумацтво. У виробництві починають впроваджувати примітивні механізми, які використовували силу води та вітру. Особливу роль відігравало широке запровадження у виробничий процес водяного колеса, що зумовило перехід від ручного виробництва до механізованого. Наприкінці XVIII ст. з’явилися перші доменні мануфактури, на яких спочатку виплавляли чавун, а потім сталь.

В Україні значного розвитку набула у XVIII ст. централізована мануфактура. Тільки в текстильній галузі у другій половині XVIII ст. працювало майже 40 таких мануфактур. Вони були казенними, посесійними, вотчинними та купецькими. До введення кріпацтва у 1783 р. приватні мануфактури Лівобережжя та Слобожанщини використовували вільнонайману працю. Частину казенних підприємств держава передавала найбільш умілим, чесним і багатим підприємцям, яким надавались позики на пільгових умовах, землі, багаті корисними породами і лісами, підневільна робоча сила. Указом 1721 р. дозволялося купувати до заводів села і продавати заводи також з людьми. Ця категорія робітників отримала назву посесійних. Появу державних мануфактур зумовила, передусім, відсутність значних капіталів у приватних осіб. Ці підприємства обслуговували державні, насамперед, воєнні, потреби. Уже у 1785 р. 57% їх перейшли до рук приватних підприємців.

Головною підтримкою мануфактурного виробництва були кріпосні порядки. І казенні, і приватні заводи, особливо металургійні, забезпечувалися підневільними робітниками. Практикувалася „приписка” до інших мануфактур цілими селами і лише найбільш кваліфіковані робітники, як правило, були найманими. Виробничу сферу доповнювала значна кількість вотчинних мануфактур, де панщину відпрацьовували панські селяни. Вони переробляли сільськогосподарську сировину, вироблену в самому маєтку (фільварку).

Таким чином, за своєю економічною природою і характером застосовуваної праці українські мануфактури Лівобережжя у XVІІІ ст. були кріпосними, змішаними або капіталістичними. На казенних мануфактурах застосовувалася праця державних або посесійних селян, на вотчинних — кріпосних селян. У другій половині XVIII ст. купецькі, а також селянські мануфактури почали широко залучати найману працю.

Важливу роль у розвитку товарно-грошових відносин відігравала торгівля. Основні види торгівлі в Україні в кінці XVII-XVIII ст. наведено на рисунку 7.6.

Рис. 7.6 Основні види торгівлі в Україні в кінці XVII-XVIII ст.

Основними місцями, де відбувалися товарно-грошові операції, були ярмарки, базари і торги. В Україні наприкінці XVII ст. на Лівобережжі збиралося 390 ярмарків, у Слобожанщині — 271. З відродженням Правобережжя у 40—60-х роках XVIII ст. відбулося 42 ярмарки. Як правило, ярмарки збиралися кілька разів на рік і приурочувалися до релігійних свят. Збільшилась кількість торгів і базарів та днів їхнього проведення. На кінець XVІІІ ст. в Україні щорічно їх проводилося понад 16 000. Найбільші та найбагатші за асортиментом продукції ярмарки були у Києві, Ромнах, Ніжині, Кролевці, Стародубі, Харкові, Сумах, Львові. На Хрещенський контрактовий ярмарок у Києві, відкритий 1797 р. замість ярмарку в Дубно на Волині, приїжджали близько 5000 осіб. Товарообіг ніжинських та роменських ярмарків сягав 4 млн. рублів. Наприкінці XVIII ст. ярмаркову торгівлю витіснила постійна торгівля у лавках, магазинах, а також щотижневі торги, що свідчило про зростання внутрішнього ринку. Наступною ланкою системи внутрішньої торгівлі після ярмарків були торги, які спеціалізувалися на продажу певного товару (Глухів — хліба, Ромни — тютюну, Львів — худоби тощо). На них скуповували товар для оптового продажу на ярмарках.

На території України велася також транзитна торгівля. Купці Росії відвідували ринки країн Західної Європи та Балкан. Важливе значення мали торговельні зв’язки з країнами Сходу. Через Україну з Росії везли на Схід залізні вироби, лляні та конопляні тканини, сукно, шкіру, папір, посуд і т. ін. Ввозили фарбники, предмети розкоші (дорогі тканини, вина, каву тощо) з Європи, чай, шовкові й бавовняні тканини з Китаю, худобу, бавовняні тканини, смушок, урюк із Середньої Азії. Значна частина цих товарів осідала на ринках України. До середини XVIII ст. зовнішня торгівля в основному розвивалася через головний балтійський порт — Гданськ. Здобутий у другій половині XVIII ст. вихід до Чорного моря дав можливість розширити торгові операції через Одесу, Таганрог, Севастополь та ін. До кінця XVIII ст. зовнішній товарообіг зріс майже у п’ять разів (з 24 млн. до 110 млн. рублів).

Таким чином, незважаючи на те, що російський царат в особі Петра І та Катерини II фактично скасував вільну українську торгівлю, у XVIII ст. вона мала важливе значення у товаризації виробництва і формуванні внутрішнього ринку. На селі торгівля розвивалася повільно: ще не було постійних магазинів і лавок. Тут діяли офені (коробейники), які носили весь свій товар на руках (у коробці), більш заможні мали підводи. Гальмувала розвиток торгівлі й відсутність хороших шляхів сполучення. Головним видом транспорту залишалась підвода. Тільки у 20-х роках XIX ст. з’явились перші пароплави на Дніпрі, а у 60-х роках було прокладено перші залізниці: 1861 р. — Львів — Перемишль, 1865 р. — Одеса — Балта.

Розвиток промисловості та ремісничих виробництв, внутрішньої і зовнішньої торгівлі потребував реформ у грошовому обігу. В XVII ст. на території України в обігу залишалися празькі гроші, литовські та польські динарії, півгрошові монети, срібні таляри та ін. З проведенням реформи монетної справи в Росії у 1700—1704 рр., в основу якої поклали десятковий принцип (рубль, гривеник, копійка), на території України російські гроші стали основними у грошовому обігу. Випускалися мідні, срібні та золоті монети. Проте однією з негативних економічних акцій російського уряду було збування на території українських земель „лихих” мідних грошей, щоб срібні й золоті по можливості залишались в обігу у Росії і зосереджувались у державній казні. А сам срібний рубль для полегшення зовнішньоторгових операцій було прирівняно до талера.

У 1769 р. російський уряд почав випускати паперові гроші — асигнації вартістю 25, 50, 75 і 100 рублів. До кінця XVIII ст. курс асигнацій впав до 68 коп. З 1786 р. вільний обмін їх на срібні гроші призупинився, що ще більше знецінило їх. Таким чином, наприкінці XVIII ст. відбулося об’єднання грошових систем Росії й України в єдину грошову систему, що, в цілому, мало позитивний вплив на розвиток виробництва і торгівлі.

У середині 50-х років XVIII ст. почалося формування банківської системи. Особливістю її було те, що на відміну від західноєвропейських банків, створених багатими купцями, лихварями, в Україні, як і в Росії, банки засновувала держава. Банківські позики з великими відсотками (Дворянський банк — 6% річних) під заставу землі і селянських душ надавалися на три роки, з 1786 р. — на 20 років. Проте значну їх частину українське дворянство спрямовувало не на поліпшення господарства, а на споживацькі витрати, що гальмувало прогресивний соціально-економічний розвиток України і розоряло народні маси.

Отже, наприкінці XVII — у XVIII ст. характерними рисами економічного розвитку українських земель були: зростання великого феодального землеволодіння; обезземелення селянства, його покріпачення; розбудова й відокремлення міст від сіл; поступальний розвиток селянських промислів і міського ремесла, на базі яких виникали мануфактури; формування національного ринку. Названі процеси, на відміну від інших держав, відбувалися в умовах бездержавності на Правобережжі та прогресуючого обмеження автономії на Лівобережжі. Включення українських земель до складу іноземних держав, підпорядкування української економіки впливові та владі останніх суттєво гальмували та деформували поступальний розвиток.

Дата добавления: 2015-10-16