Еволюція класичної політичної економії в першій половині ХІХ ст

Класична школа політичної економії, започаткована Адамом Смітом і Давидом Рікардо, справила великий вплив на дальший розвиток економічної науки та формування економічної політики. Універсальність та космополітичність теорії забезпечувала можливість її використання в будь-якій країні, але особливості економічного розвитку кожної з них сприяли тому, що класичні ідеї адаптувались різними авторами для вирішення теоретичних та практичних проблем соціального розвитку власних країн. Класичні доктрини знайшли відображення у працях багатьох авторів, зокрема економістів нової хвилі — Сея, Мальтуса, Бастіа, Мілля та інших, що висвітлювали важливі проблеми розвитку суспільства.

Цих авторів відносять до представників класичної школи тому, що в центрі їхньої уваги все ще залишаються проблеми економічного розвитку, зросту масштабів виробництва. Як і основоположники класичної школи, вони вважали, що капіталізм, побудований на приватній власності й зіткненні інтересів економічних суб’єктів — власників факторів виробництва, є прогресивним ладом; що головними умовами зростання багатства суспільства є вільна конкуренція та раціональний розподіл вартості; що в основі ринкового саморегулювання лежить „вартість”: саме вона, її величина та рівень її відшкодування визначають дальшу долю виробництва товарів, рівень доходів власників та безпосереднього виробника; що розподіл є раціональним, коли частка вартості, отримана у вигляді доходів, відповідає витратам праці; що тільки ринок визначає, скільки і чого необхідно виробляти, і держава не повинна втручатися в ринкові відносини, бо це призведе до руйнування ринкових механізмів саморегулювання.

Більшість ідей, сформульованих цими авторами, були своєрідним розвитком класичної доктрини. Адже теорія Сміта і Рікардо — це теорія ринкової економіки і якісної характеристики її основ: вартості, ціни, доходів та їхніх джерел, це доведення визначальної ролі матеріальної сфери виробництва, об’єктивної суті економічних законів, необхідності свободи підприємництва, вільної конкуренції.

Проте економісти нової хвилі привнесли й нові ідеї в класичну теорію. Ці ідеї, поєднані єдиною методологією, стали основою більш ґрунтовного й різнобічного аналізу капіталістичного виробництва. Завдяки їм класична політекономія перестає бути однорідною, перестає однозначно трактувати проблеми розвитку.

Саме новій хвилі у класичній теорії належить першість у загостренні уваги до проблем обміну й розподілу, до їхньої ролі у збагаченні суспільства. Представники цієї хвилі визнають, що виробництво визначає рівень доходів і їх розподіл, але наголошують, що розвиток виробництва, у свою чергу, залежить від доходів (платоспроможності) споживача, тому раціональний розподіл вартості є важливою умовою розвитку.

Матеріальна сфера виробництва більше не розглядається як єдина, де створюється багатство: в поле зору потрапляє нематеріальна сфера, де результати праці не мають товарного вираження (послуги, мистецтво, наука тощо), хоч зайняті там люди отримують доходи.

Ряд авторів визнає, що праця в нематеріальній сфері також створює вартість, яка підлягає розподілу, тобто вони вже не ототожнюють вартість як сукупність матеріальних цінностей — товарів, з вартістю як затратами праці.

Тому виникає нове, розширене трактування „вартості” як абстрактної категорії, що матеріалізується в ціні і проявляється у процесі обміну лише як тенденція. Визнаючи, що ціна залежить від зіткнення суб’єктивних оцінок виробника і споживача, представники нової хвилі звертають увагу на те, що вартість є тільки основою, яка визначає напрями розвитку економіки і створює економічну рівновагу. Ціна і ціноутворення є реальним явищем, що забезпечує раціональний розподіл.

У зв’язку з цим виникає необхідність з’ясувати, як саме відбувається розподіл суспільної вартості. Якщо Сміт та Рікардо обмежувались тезою про те, що вартість розподіляється відповідно до витрат праці, і тому постійно натрапляли на труднощі, пояснюючи природу таких видів доходу, як прибуток, рента і процент, то в економістів нової хвилі виникає ідея щодо розподілу за факторами виробництва.

Витрати живої праці не розглядаються більше як єдиний фактор багатства, а тому і зростання обсягів виробництва так прямо, як у Сміта, не зв’язується зі зростанням населення. Водночас, досліджується нова суттєва проблема — рівень зайнятості й чинники, що його обумовлюють.

Пояснюючи роль суб’єктивного фактора в розвитку суспільного виробництва, економісти нової хвилі зосереджуються на проблемі зіткнення економічних інтересів, конкретизуючи її як протистояння виробника і споживача. Конкуренцію суб’єктів господарювання трактують як умову вільного функціонування й розвитку ринкової економіки, а відносини „виробник—споживач” — як суть, основу її самоврівноважування.

Таким чином, розвиваючи положення класичної школи, економісти нової хвилі прийшли до розуміння того, що неабияку роль у процесі виробництва та обміну відіграє суб’єктивний фактор і властивість товарів задовольняти потреби, що за надзвичайної важливості суто абстрактних проблем політична економія ними не вичерпується, і економічна поведінка суб’єктів ринку зобов’язує до мікроекономічного аналізу. Такі питання, як нагромадження та інвестиції, кризи та економічна роль держави, знайшли своє місце в наукових дослідженнях.

Нові теорії породжували бурхливу критику як суто теоретичних положень, так і практичних, прикладних їх аспектів з боку ортодоксальних прихильників абстрактного, вартісного аналізу економічних явищ, оскільки не зовсім вписувались у рамки класичних уявлень. Але саме в межах цих теорій було закладено основи системного, багатофакторного методу дослідження, який згодом став джерелом розвитку нового, неокласичного напрямку в політичній економії.

Визначним представником класичної політичної економії в Англії був Томас Мальтус (1766-1834). Творчість цього непересічного дослідника формувалась насамперед у першій чверті ХІХ ст., але результати його наукових пошуків мають цінність і для сучасної економічної науки. Основні напрямки дослідження Т. Мальтуса демонструє рисунок 6.7.

Перша праця Т. Мальтуса – „Дослід про закон народонаселення” (1798). Крім „Досліду”, який зробив його автора відомім і навіть знаменитим, Т. Мальтус написав ще кілька значних праць, серед яких потрібно виділити „Дослідження про природу і зростання земельної ренти” (1815) і „Принципи політичної економії, які розглядаються в розрахунку на їх застосування” (1820). Остання з них у творчому відношенні стала головною працею Т. Мальтуса. Сучасники вважали Мальтуса видатним економістом за його дослідження багатьох основоположних проблем економічної теорії. Однак в історію економічної думки він увійшов насамперед як автор теорії народонаселення.

Рис. 6.7 Основні напрямки дослідження Томаса Мальтуса

В своїй праці „Дослід про закон народонаселення” Мальтус виходив із таких основних положень:

1) суспільство знаходиться у стані рівноваги, коли виробляє достатню кількість продовольства для споживання відповідної чисельності населення;

2) при порушенні цієї рівноваги в суспільстві виникають сили, які повертають його до цього стану;

3) ціни всіх товарів визначаються співвідношенням попиту і пропозиції;

4) існує закон народонаселення, згідно з яким і населення, і продовольство за відсутності перешкод безмежно зростають, але швидкість зростання населення вища, ніж швидкість зростання продуктів харчування.

З теорією народонаселення тісно пов’язана мальтусівська теорія заробітної плати. Т.Мальтус доводив, що в силу тиску зростання населення на рівень заробітної плати, остання визначається мінімальною вартістю засобів існування робітника, що й визначає рівень заробітної плати. Економічно важливе значення має не номінальна, а реальна заробітна плата, яка, за Мальтусом, визначається ціною продовольства.

Хоча найбільший резонанс в науковому світі викликала мальтузіанська теорія народонаселення, чи не найбільш плідною в теоретичній спадщині Т.Мальтуса виявилась теорія витрат виробництва.

Мальтус не сприйняв положення Сміта про те, що вартість пов’язана лише з працею, заперечуючи трудову теорію вартості. Натомість він розвивав іншу сторону вчення свого вчителя – про те, що вартість утворюється всіма факторами виробництва. На думку Мальтуса, величина вартості товару визначається витратами його виробництва, до яких він відносив матеріальні витрати і витрати живої праці. Ці ідеї лягли в основу теорії витрат виробництва, яку згодом позитивно сприйняли більшість західних економістів. Серед її прихильників був і видатний англійський економіст XX ст. Дж. М. Кейнс.

Достатньо суперечливим, виходячи з теорії витрат виробництва, стало трактування Мальтусом прибутку. Прибуток він визначав як надлишок вартості над витратами виробництва, який виникає не у виробництві, як твердили Сміт і Рікардо, а в обігу при реалізації товарів за цінами, що перевищують витрати виробництва.

Ця сумнівна теза змусила Мальтуса шукати можливості повної реалізації виробленого продукту, що знайшло відбиття в його теорії реалізації. Мальтус міркував, що робітники не в змозі купити всі вироблені товари, тому необхідно, щоб існували непродуктивні класи, які зможуть викупити ту частину продукту, в якій втілений прибуток. Видатним став внесок Мальтуса у формулювання одного з тріади фундаментальних економічних законів — закону спадної віддачі ресурсів.

Його суть полягає в тому, що кожен додатковий приріст одного із виробничих ресурсів — капіталу, праці чи землі (пізніше додали ще один ресурс виробництва — підприємницькі здібності) — за незмінної кількості інших призводить до зменшення приросту виробленого продукту. Цей ефект спостерігається і тоді, коли приріст всіх ресурсів відбувається непропорційно.

Спадний приріст продукту викликається тим, що зростаючий обсяг кожного з виробничих ресурсів поєднується із фіксованим обсягом (чи з меншим зростанням) інших. Закон спадної віддачі показує, що зростаюча віддача ресурсів, тобто збільшення їх корисного ефекту, можлива тільки за умов їх якісного поліпшення і зростання ефективності застосування. Втім, останній висновок було зроблено вже послідовниками Мальтуса значно пізніше.

Значну увагу Т. Мальтус приділяв проблемам земельної ренти – насамперед, ренти диференційованої, яким присвятив спеціальну працю – „Дослідження про природу і зростання ренти” (1815). Він не визнавав існування абсолютної ренти, а в дослідженні природи диференціальної земельної ренти продовжував традиції класично школи, розвиваючи погляди Петті, Сміта і Рікардо.

Жан-Батист Сей (1767-1832) – видатний і послідовний продовжувач економічної спадщини Адама Сміта в першій третині ХІХ ст. у Франції, який абсолютизував ідеї свого вчителя про економічний лібералізм і стихійний ринковий механізм господарювання. Сей взяв на себе місію популяризатора та інтерпретатора вчення Сміта. Основні напрямки вчення науковця наведено на рисунку 6.8.

Рис. 6.8 Основні напрямки вчення Жан-Батист Сея

З чисельних праць Ж.-Б. Сея варто виділити „Трактат політичної економії, або Простий виклад способу, яким утворюються, розподіляються і споживаються багатства” (1803), в якому вже було викладено всі основні положення теорії видатного французького вченого, „Катехізис політичної економії” (1817), „Повний курс практичної політичної економії” (у двох частинах, 1828-1829). У двох останніх працях Ж.-Б. Сей розвинув аргументацію і деталізував основні ідеї „трактату політичної економії”.

За визначенням Сея, політична економія – наука виключно про спонтанний (стихійний) і об’єктивний економічний устрій, „про закони, які керують багатствами”, вона є простим викладом способу, яким „утворюються, розподіляються і споживаються багатства”. Тому економічну науку, за переконанням Сея, потрібно відділити від економічної політики і статистики. За Сеєм, політична економія — наука чисто теоретичнаі описова. Роль ученого-економіста він вбачав у спогляданні, описанні і аналізуванні економічних процесів і явищ, а не в повчанні і наданні якихось порад щодо методів і форм господарювання.

Економічні закони, в інтерпретації Сея, подібні до законів природних: їх не встановлюють, не творять і не відкривають люди, вони самі випливають із природи речей, здійснюють керівництво законодавцями і державами, не знають кордонів і суворо карають тих, хто діє всупереч цим законам. Сей допускав можливість виміру вартості не тільки кількістю витраченої праці, але й мірою корисності продукту праці. Зокрема, у „Трактаті політичної економії” він писав, що „цінність є мірилом корисності”.

Цими положеннями Ж.-Б. Сей продовжив розвиток теорії корисності. Саме теорія Сея лягла в основу концепції граничної корисності „австрійської економічної школи” — однієї із базових в сучасній економічній теорії, що дозволяє вважати його одним із фундаторів теорії корисності. Сей знаходився також біля витоків теорії спадної корисності — одного із основоположних економічних законів.

У створенні багатства нації Сей вирішального значення надавав промисловості, машинному виробництву і технічному прогресові. Головною діючою особою економічного розвитку він проголосив підприємця, започаткувавши, услід за Р. Кантильоном, теорію підприємництва і управління виробництвом, яка з того часу зайняла гідне місце в теоретичних дослідженнях.

Підприємець, на думку Сея, — активний, цілеспрямований, освічений, талановитий винахідник, прогресивний землероб, промисловець чи смілива ділова людина, яка готова йти на ризик заради зростання багатства. Підприємець комбінує фактори виробництва з метою створення продукту для задоволення потреб споживачів. Французький вчений вважав, що саме підприємці, а не всі капіталісти в широкому розумінні слова, а також землевласники і наймані робітники здійснюють виробництво багатства, а тому домінують при його розподілі. Помітне місце в дослідженнях Ж.-Б. Сея зайняла концепція розподілу, яку він побудував на ґрунті теорії витрат виробництва і яка нині широко відома під назвою теорії „трьох факторів” виробництва.

Спрощена схема розподілу продукту (багатства), згідно з концепцією Сея, має такий вигляд: праця, капітал і земля розглядаються основними виробничими факторами, що надають послуги по створенню вартості. На ринку виникає попит на ці продуктивні послуги з боку підприємців, які комбінують їх для виробництва необхідних корисних благ. При цьому підприємець є тільки посередником між продуктивними послугами і споживачами. Кожен із трьох факторів виробництва створює свою частку цінності продукту (багатства), який розподіляється у формі доходів: наймані робітники (носії праці) одержують заробітну плату, капіталісти (власники капіталу) — процент, земельні власники — ренту, підприємці — підприємницький дохід — за „діяльність, талант, дух порядку і керівництво”.

Отже, дохід на капітал — прибуток — Сей розділив між власниками капіталу і підприємцями (керівниками виробництва) на процент і підприємницький дохід. При цьому, в центрі механізму розподілу доходів знаходиться підприємець.

Триєдина формула, що випливає із теорії „трьох факторів” Сея, відповідно до якої кожен фактор виробництва винагороджується певним доходом, за своєю суттю стала своєрідною інтерпретацією поглядів Сміта. Йдеться про те, що, запозичивши у А. Сміта ідею про класову структуру суспільства та її вплив на походження і розподіл багатства, Сей ніби „уточнює”, що названі фактори – „праця”, „капітал”, „земля” – мають самостійне значення у створенні доходів найманих робітників, капіталістів і землевласників. Теорія „трьох факторів” сьогодні знаходиться в основі уявлень більшості сучасних економістів про природу вартості (цінності).

Генрі Чарльз Кері (1793—1879) — перший американський економіст-теоретик. Кері народився у Філадельфії в сім’ї ірландського політичного вигнанця. Він закінчив звичайну школу й у 24 роки став бізнесменом, швидко забезпечив собі матеріально незалежне майбутнє та у 42 роки зайнявся наукою. Під час своїх подорожей до Європи зустрічався з багатьма видатними людьми тієї доби, серед яких Дж. С. Мілль, який зацікавив його як видатний учений.

Свої економічні погляди Кері виклав у працях „Нариси про норму заробітної плати” (1833), „Принципи політичної економії” (1840), „Гармонія інтересів” (1850) „Принципи соціальної науки” (1859) та ін.

Завоювання незалежності від Англії, наявність вільних родючих земель та інших природних багатств, імміграція капіталів і технічного прогресу з Європи, відсутність феодальних гальм зумовили швидкий розвиток у США економіки ринкового типу. Особливості еволюції економіки США відбилися в економічних теоріях першого відомого американського економіста Кері.

На противагу класовій теорії розподілу Д. Рікардо Г.Ч. Кері висунув власну теорію гармонії класових інтересів, яка лягла в основу його концепції вартості (рис. 6.9). Згідно з Теорією Кері, вартість продукту визначається кількістю праці, необхідної не для виробництва, а для його відтворення. На думку Кері, зі зростанням продуктивності праці витрати на відтворення товарів зменшуються, що відповідно зумовлює зменшення частки засобів виробництва у вартості продукту, а отже, й частки капіталу і відсотка на нього як винагороди капіталістові за вкладений капітал. Відповідно зростає цінність праці та її частки у продукті.

Рис. 6.9 Сутність економічної теорії гармонії класових інтересів Г.Ч. Кері

На цій основі Кері зробив висновок, що з прискоренням технічного прогресу капіталістичного виробництва частка робітників (заробітна плата) зростає і абсолютно, і відносно, а частка капіталістів (прибуток) — зростає абсолютно, а зменшується відносно. Звідси виникає гармонія їх інтересів у виробництві, оскільки з розвитком капіталізму становище робітників покращується швидше, ніж зростають доходи капіталістів.

У своїй концепції ренти Кері ігнорував суперечності між землевласниками і капіталістами-орендарями, про які писали Д. Рікардо та його послідовники. Під земельною рентою американський економіст розумів відсоток на вкладений у землю капітал, тобто вважав таку ренту однією з форм прибутку. У праці „Основи соціальної науки” Кері піддав гострій критиці теорію вільної торгівлі класичної школи та економічну політику фритредерства в Англії, яка й ґрунтувалась на класичних теоретичних принципах. Кері вважав, що вільна торгівля дає вигоду лише окремим націям, які виробляють дешеві продукти, і гальмує розвиток інших. Цей несподіваний і парадоксальний висновок Кері обґрунтовував фактами з історії освоєння земель Північної Америки першими колоністами. Родюча земля у природному стані буяла заростями чагарників і трав, дрімучими лісами, тому її дуже важко було очистити для обробітку. Ще важче було освоювати заболочені землі, відвойовувати їх у водної стихії, створюючи захисні дамби. Тому першопрохідці спочатку освоювали схили і пагорби, ділянки, що легко піддавались обробітку, потім поступово, протягом життя кількох поколінь, розчищали родючі долини вводили їх у сільськогосподарський обіг.

Звичайно, ситуація в сільському господарстві давно освоєної Європи була зовсім іншою, що й зумовило інший підхід до аналізу вартості і ренти.

Англійський економіст Джон Стюарт Мілль (1806-1873) – останній видатний представник класичної політичної економії, який називав себе послідовником Д. Рікардо. В особі Дж.С. Мілля класична економічна теорія досягла кульмінації свого розвитку і з ним вона практично й завершилась. П. Самуельсон так написав про нього: „Він був визнаним і незаперечним авторитетом в наукових колах, його дослідження виходили далеко за межі технічної економіки”.

Свої політико-економічні ідеї Дж. С. Мілль виклав у працях „Нариси про деякі нерозв’язані питання політичної економії” (1844) і „Основи політичної економії і деякі аспекти їх застосування в соціальній філософії” (1848). „Основи політичної економії” були задумані Міллем як оновлений варіант „Багатства народів” А. Сміта і „Засад політичної економії” Д. Рікардо із врахуванням рівня економічних знань і найпередовіших ідей. При цьому, Дж.С. Мілль вважав, що за будь-якої зміни цих знань і ідей, „загальним практичним принципом повинен залишатись економічний лібералізм і будь-який відхід від нього є безсумнівним злом”.

„Основи політичної економії” складаються, як і велика праця Сміта, із п’яти книг, в яких відповідно розглядаються виробництво, розподіл, обмін, прогрес капіталізму і роль держави в економіці. Дж.С. Мілль узагальнив і систематизував закони і принципи, відкриті Смітом, Рікардо, Сеєм і Мальтусом, що надало класичній політичній економії логічної форми фундаментальної економічної науки. Він вважав, що без законів і принципів жодна сума знань не може претендувати на роль науки. Для класичної політичної економії, відзначав Мілль - молодший, характерним є визнання природних (об’єктивних) законів, універсальних для усіх епох і народів. Основні з них — закон особистого інтересу, який характеризує класичну школу як індивідуалістську, закон вільної конкуренції, який дає змогу назвати її школою економічного лібералізму, закон попиту і пропозиції, який визначає цінність будь-якого продукту, а також виробничих послуг, праці, капіталу і землі, закон заробітної плати, який визначає природну і ринкову ціну праці, закон міжнародної торгівлі, який керує обміном між країнами.

Дж.С. Мілль виклав закони так, як їх розуміли класики, тобто універсальними і об’єктивними. Однак сам Мілль починає сумніватись в об’єктивності всіх економічних законів. Якщо у виробництві, міркував він, діють природні закони, які змінити неможливо, адже в них є щось від „фізичних істин”, то в розподілі діють закони, що є результатом людських рішень, а тому вони можуть бути зміненими тими ж людьми навіть за умов приватної власності. Таким чином, протиставивши закони виробництва законам розподілу, Дж. С. Мілль розпочав, хоча ще й не дуже сміливу, критику основ класичної політичної економії.

Визнавши закони розподілу суб’єктивними, Мілль намагався довести, що через сферу розподілу можна реформувати капіталізм і цим самим започаткував реформістський напрям у політичній економії.

Дж.С. Мілль, на відміну від інших представників класичної школи, не вважав сучасний йому капіталізм доцільним і ідеальним ладом, тому запропонував широку програму соціальних реформ, в якій намагався, за його словами, „поєднати максимум індивідуальної свободи в дії із спільним володінням природними багатствами земної кулі і рівною участю всіх в продуктах праці”.

Основні ідеї соціальних реформ Мілля зводились до таких вимог (рис. 6.10):

Рис. 6.10 Основні вимоги до програми соціальних реформ Дж.С. Мілля

Режим найманої праці Дж.С. Мілль вважав неприродним і руйнівним для людини, таким, що вбиває інтерес до трудової діяльності. Тому він пропонував замінити відносини найманої праці відносинами робітничої асоціації, які б ґрунтувались на принципах рівності всіх партнерів, спільного вкладення капіталів у виробництво, виборності робітниками управлінського апарату. В кооперативному ідеалі Мілля відчувається вплив французьких і англійських соціалістів-утопістів.

Земельну ренту, яку А. Сміт, Ж.-Б. Сей, Т. Мальтус, Д. Рікардо та їх послідовники (окрім Мілля-старшого) розглядали природним і необхідним феноменом, Дж.С. Мілль вважав явищем аномальним і неприродним, тому що вона дає землевласникам те, що не є результатом їхньої праці Незалежно від того, наголошував він, як фізіократи, Сміт, Мальтус і Рікардо визначали ренту, в будь-якому випадку її потрібно віддати суспільству в цілому за принципом „кожному — продукт його праці”. З цією метою він пропонував підняти земельний податок до такого рівня, щоб він поглинув ренту. На цій ідеї, яку Дж.С. Мілль запозичив у свого батька, згодом сформувалась соціалістична концепція націоналізації землі.

Ідеальною Мілль вважав дрібну селянську власність на землю, яка нейтралізує несправедливість, породжену рентою, оберігає дрібних виробників від розорення і переходу до стану найманих робітників, розвиває приватну ініціативу і запобігає природній тенденції бездумного розмноження населення. При цьому, теорія народонаселення Мальтуса для нього є незаперечною аксіомою.

Право спадщини, тобто право передачі багатства його власника своїм спадкоємцям — особам, які його не створили, Дж.С. Мілль вважав таким же незаконним і несправедливим, як і право на одержання ренти, тому вимагав його відміни.

Соціальні реформи, на думку Мілля, повинні проводитись державою. Ідея активної участі держави в соціально-економічному розвитку суспільства і пов’язані з цим реформи охоплюють у працях видатного англійського економіста багато проблем.

Зокрема, як вважав Мілль, державі доцільно орієнтувати центральний банк на зростання банківського процента, оскільки це призведе до припливу в країну іноземного капіталу і попередить відплив золота за кордон, посилить курс національної валюти. Крім того, автор „Основ політичної економії” писав про небажаність великих державних витрат, аргументував, чому законні державні функції виконуються неефективно.

Дата добавления: 2015-10-16