Зміни в становищі української православної церкви після підписання Берестейської церковної унії

Як вже зазначалося, універсал Сигізмунда III від 15 грудня 1596 р. проголошував рішення Берестейського уніатського собору обов'язковими. А оскільки королю належало право патронату над людьми грецької руської віри, і саме такими, на відміну від «відступників», вважалися прибічники унії, то за ними офіційно закріплювалися церковні посади, кафедри, монастирі та їх землі, а також церковна юрисдикція над усім духівництвом Східного обряду [29, с.143].

Основними положеннями універсалу були:

-Прийняття католицької догматики про чистилище, походження Духа Святого від Бога-Отця та Бога-Сина;

-Визнання зверхності Папи Римського як першоієрарха всієї християнської церкви;

-Збереження православної візантійської обрядовості та юліанського календаря;

-Проведення богослужінь церковнослов’янською мовою;

-Виборне право на заміщення митрополичої та єпископської кафедр із наступним затвердженням обраних духовних осіб світською владою;

-Збереження за нижчим духовенством права одружуватися, на відміну від обов’язкової безшлюбності латинського духовенства;

-Підтвердження східних принципів організації чернечого життя;

-Зрівняння у правах руського духовенства з латинським у Речі Посполитій: звільнення від сплати податків, право займати державні посади, надання єпископам прав сенаторів;

-Навчання у школах і семінаріях на україно-білоруських землях повинно проводитися грецькою та слов’янською мовами;

-Підпорядкування братств єпископам [7, с.70].

Берестейська унія 1596 р. погіршила становище православної церкви в Україні й Білорусі, проте вірною їй залишалася більшість тогочасного українського та білоруського населення.

Наслідки унії характеризує документ Л. Древинського –Промова на Варшавському сеймі 1620 р.: «Після прийняття унії той, хто додержує грецької віри й не перейшов в унію, той не може проживати в місті, міряти ліктем та квартою і бути прийнятим у цех; не дозволяється проводжати за церковним обрядом тіло померлого жителя міста і відкрито приходити до хворого з тайнами Божими. Крім того, монахів, які не пристали до унії, уніяти хапають по Новогрудку і по інших містах, розбивають на вільному шляху й заарештовують. Так само в міські ради не притягаються люди достойні і вчені, які не належать до унії, а простими мужиками неосвіченими до того, що інший не зуміє визначити, що таке є правосуддя, заповнюють ці місця, на сором руського суду. Із невинних людей незаконно стягають грошові суми. На місцях православних продовжувалося свавілля і насильство, монастирі та церкви відбиралися і передавалися греко –католикам, православна шляхта обмежувалася в правах, православне міщанство не допускалося до участі в роботі магістрів». Ці обставини спричинили розгортання боротьби за відновлення прав утискуваної церкви. До боротьби прилучилися представники всіх верств українського суспільства, а очолили її братства [13].

Тяжкий стан Православної Церкви погіршував й внутрішній двоподіл: владики, частина шляхти та міщан пішли за унією, але більшість духовенства, шляхти з князем К. Острозьким, більшість міщан та братств, селяни, а головне та нова сила, що організувалася за Дніпровими порогами – козацтво – залишилися при вірі батьків, але менші чисельно прихильники унії розгортали колосальну енергію, зміцнюючи свої позиції та приєднуючи нових прихильників. Сталося так, що в уніатів слабкого митрополита М. Рогозу замінив у 1600 р. єпископ Володимирський, талановитий І. Потій, що був до того Володимирським старостою, людина з великими зв'язками, добрий промовець і дипломат. Роки 1595–1613 рр. – це «Потієва доба». Твердою рукою взяв він керівництво митрополією і провадив справу до своєї смерті в 1613 році. «Не з Рогозою, а зо мною маєте діло», – писав Потій у 1600 р. до слуцького кліру, який не слухав його.

На той час православне духовенство не мало рівного митрополитові Потієві, але мало князя Костянтина Острозького, який останні роки свого життя присвятив боротьбі з унією та обороні Православної Церкви. Шукаючи підтримки, князь К. Острозький зблизився з протестантами. В травні 1599 р. у Вільно був зібраний спільний з’їзд, очолений з православного боку – князями К. Острозьким і Ф. Санґушком, від кальвіністів – трьома воєводами К. Радзивілом, Я. Абрамовичем і К. Зеновичем, від лютеран – бжесько-куявським воєводою А. Лєщинським. На з’їзді була укладена конфедерація – формальний союз для солідарних дій: сторони взаємно зобов’язувалися боронити від зазіхань свободу богослужіння і церковного майна, з’являючись для наведення порядку на перший же виклик туди, де тільки б назрівали порушення їхніх прав [24].

Доки теологи обмінювалися словесними залпами, шляхта й міщани знайшли власну тактику у звичних для себе площинах: сеймовій опозиції та корпоративних методах опору. Вони вважали, що це єдиний можливий законний шлях боротьби за відновлення церкви. Епопея сеймової боротьби довкола проблем, дотичних унії, тривала від 1596 р. до самої Хмельниччини. [30, с.143]. Справу православних та уніатів розглядали майже щороку на сеймі. Щодо поєднаних зусиль із протестантами, то невдовзі вони стали відчутними. Сконфедерована посольська група, оголосивши на сеймі 1601 р. переліки кривд некатоликам і погрожуючи зірвати сейм (а для прийняття будь-якого рішення потрібна була згода усієї Посольської Ізби), добилася такого проекту сеймової ухвали, за яким вищі православні церковні пости могли бути надані лише людям спровжньої грецької релігії.

До певної міри переломним став сейм 1603 р., принісши перші, бодай і скромні, успіхи противникам унії. Зокрема, з-під влади уніатського митрополита був вилучений Києво-Печерський монастир: згідно з давнім звичаєм, його архімандрита мала обирати київська шляхта і духівництво. Ці уступки, по-перше, створювали прецедент, а, по-друге - перетворювали Київ на твердиню вірних Східного обряду, що невдовзі, як ми далі переконаємося, кардинально змінило розклад протиборчих сил

Протягом 1603-1605 рр. православні примусили польський уряд піти на поступки: уніатські владики лишаються при владі до смерті кожного з них, а надалі духовні посади роздаватимуться тільки особам руського народу і справжньої грецької релігії, однак без формальної ліквідації унійного акту; з митрополії уніатського митрополита вилучено Києво –Печерський монастир.

Рішенням сейму 1607 р. православні посади і маєтності мають надаватися лише за згодою їх засновників, не повинно чинитися перешкод православним у вільній відправі богослужінь, церковні православні братства зберігали свої права і привілеї.

У 1609 р. відбувся сейм, на якому було визнано існування в Речі Посполитій греко –католицького та православного духовенства. Утиски будь –якого з них повинні каратися на державному рівні.

Сейм 1618 р. завершився тим, що православні отримали право вільно відправляти богослужіння і нікого з них не можна силою примушувати змінювати віру [7, с.72].

На захист православної Церкви підіймалися повстання козаків, наприклад повстання 1591-1596 рр. під проводом К. Косинського та С. Наливайка. Винятком не був і П. Сагайдачний, який у 1620 р. вступив до Київського братства з усім запорізьким військом. Разом з братством і козаками він зважився на ризикований крок, а саме, У березні 1620 р. до Києва прибув, повертаючись з московської подорожі додому, Єрусалимський патріарх Феофан, урочисто зустрінутий братчиками, духівництвом і козаками. Наприкінці літа в Києво-Печерському монастирі було зібрано з’їзд за участю шляхти, міщан і козаків, члени якого звернулися до патріарха з проханням висвятити православних ієрархів замість уніатів і тим самим відновити не існуючу номінально Київську православну митрополію. Той вагався, остерігаючись короля і ляхів, але врешті у жовтні 1620 р. вночі, у Братській церкві на ремісничому Подолі відбулося таємне поставлення ієрархів, проведене при щільно затулених вікнах, аби навіть світло не привертало уваги сторонніх. Так православний єпископат був відновлений. Лишалося найскладніше –добитися його легального визнання, оскільки, згідно з законом і традицією, тільки король міг затвердити ієрархів на їхніх хлібах духовних [29, с.156-157].

У квітні 1632 р. помер король Сигізмунд III Ваза. За польським звичаєм по смерті короля мав зібратися так званий конвокаційний сейм, на якому робився огляд діяльності попереднього короля, обговорювалися різні думки й пропозиції щодо майбутнього королівства. Потім збирався елекційний сейм, на якому обирався новий король. У вересні 1632 р. на елекційному сеймі під тиском православних делегатів, що вимагали негайно визнати свободу віровизнання і права православної церкви, підготовлено «Статті для заспокоєння руського народу». Згідно з цим документом православна церква в Україні офіційно діставала право мати свою ієрархію на чолі з митрополитом і 4 єпископами (львівським, луцьким, перемиським, мстиславським), вільно відправляти службу, мати церкви, монастирі, друкарні, школи, братства. Православній церкві поверталися церкви й монастирі в Києві (крім Видубицького монастиря). Київським православним митрополитом обрано П. Могилу. «Статті» мали компромісний характер і не могли остаточно врегулювати релігійне питання в Україні. Крім того, після обрання королем, Владислав IV під тиском польської шляхти анулював деякі пункти цього акту. П. Могила піддав направі і церковне життя, запровадивши ряд нововведень, що внутрішньо зміцнили Руську церкву. Його реформи виразно перегукуються з тими, котрі наприкінці XVI ст. оздоровили латинський церковний світ. Як і там, в їх основу були покладені два основні принципи: зміцнення внутрицерковної дисципліни і формування нового покоління церковнослужителів–більш освічених, енергійних і підготовлених до пастирських обов’язків [29, с.191].

Отже, після укладення Берестейської церковної унії становище православної Церкви було катастрофічним, тому що після утворення греко –католицької церкви православна церква втратила свою митрополію і тільки за допомогою братств і козаків на чолі з П. Сагайдачним противникам унії все ж таки вдалося відновити не існуючу номінальну Київську православну митрополію. Хоч вона була і не легальною, але це був не аби-який внесок у захист православної віри. Щодо Сагайдачного, то за його участю запорожці і реєстрове гетьманське військо офіційно почали іменуватися братчиками Київського братства і почали являти собою досить потужну силу, яка стала на захист інтересів української релігії, освіти та культури.

Дата добавления: 2015-10-21