Берестейський церковний собор 1596 Р.

Спочатку унійне питання обговорювалося на Варшавському сеймі (працював з 26 березня по 6 травня 1596 р.) у контексті піднятого протестантами питання про дотримання релігійної конфедерації. Намічався союз православних з протестантами. Православні делегати, згідно посольських інструкцій з місць, мали вимагати скинення уніатів Потія і Терлецького. За свідченням П. Скарги, який у свою чергу, посилався на інформацію делегатів короля на Берестейському соборі, князь К. Острозький просив короля скликати собор.

Через 5 днів після закінчення сейму Сигізмунд III написав лист М. Рогозі 12 травня 1596 р. на скликання собору. Король погоджувався на скликання собору єпископів з духовенством.

14 червня 1596 р. вийшов офіційний універсал на скликання собору. Універсал був адресований до всіх людей грецької віри, духовних і світських. Проте на собор запрошувалися лише ті представники католицької і грецької віри, котрі належали до єдності. Собор призначався в Бересті на час, найзручніший митрополитові і старшому духовенству, з метою зміцнення святої стародавньої єдності, потрібної для збереження згоди і спокою між народами, цілості Речі Посполитої, земних і небесних потіх. На собор запрошувалися всі вірні грецької релігії, які повинні були прислухатися до тих святобливих справ. Заборонялося прибувати на собор різновірцям, а також “іншим стороннім” Собор не повинен був розглядати справи, які не належали до його головної мети, тобто, поза унією. Заборонялося також брати з собою “непотрібні зграї” Король дбав також про дотримання права і посполитого покою [21, с.20].

21 серпня 1596 р. І. Потій вислав зі своєї резиденції в Новогрудку окружне послання до християнської людності грецького обряду, в якому оголосив про скликання собору на 6 жовтня 1596 р. Місцем собору було призначено Берестя, оскільки там митрополит почувався більш безпечно і мав більше прихильників, на відміну від непокірних митрополитальних столиць.

На Брестський собор, датою початку якого було оголошено 6 жовтня 1596 р., як прибічники, такі противники унії їхали не як до місця пошуку якогось компромісу у справі, а з чітким наміром провести генеральну битву у своєму тривалому протистоянні. Про такий стан речей може свідчити те, що, окрім зацікавлених сторін, до Бреста прибула велика кількість римо–католицького духовенства. Зокрема, тут був П. Скарга, видатний польський проповідник-єзуїт XVI–XVII ст. Очікували тут також на прибуття посланців папи римського, великої кількості католицьких біскупів і теологів. Окрім ораторів і теологів, партія прихильників унії подбала й про військову підтримку, скупчивши в районі Бреста велику кількість надвірного війська польської католицької шляхти.

Православна партія не відставала від своїх противників і також проводила велику кількість заходів задля лобіювання своїх інтересів. Найпершим ділом про Собор у Бресті та його мету було дано знати у Константинополь патріарху. Той, у свою чергу, особистим розпорядженням відрядив до Бреста свого повноважного посла, отця Н. Кантакузина — колишнього професора університету у Падуї. До Бреста також прибуло багато представників православного духовенства з усіх воєводств Речі Посполитої, архімандрити, ігумени і священики, міщани Вільно й Киева, видатні церковні діячі з Московського царства.

Православна шляхта, якої хоч і значно поменшало від часу початку полонізації, все ж зібралась на Собор у Бресті у великій кількості, маючи при собі війська, які не поступалися силою бойовим формуванням католицької коаліції. Чималий загін привів К. Острозький, який і відігравав з боку православної партії домінуючу роль на Соборі. Як і інші прихильники православ'я, Острозький був налаштований дуже рішуче. За свідченнями літописців, Брест напередодні Собору мав вигляд оточеного гарматами військового табору [17, с.25-26].

Від початку стало зрозумілим, що зробити хоча б якісь спроби порозуміння між ворогуючими таборами не вдасться в жодному разі. Вже 8 жовтня, не дійшовши згоди у формальностях щодо проведення з'їзду, Собор фактично розколовся на дві половини — уніатську й православну [2, с.122]. Прибічники першої вирішили проводити засідання у церкві Святого Миколая, демонструючи свою зверхність. Представникам православної партії не залишалось нічого іншого, як зібратися в будинку Костянтина Острозького.

У перший же день окремого засідання уніати, на чолі котрих, як і раніше, стояли К. Терлецький і І. Потій, без довгих роздумів і дискусій піддали анафемі й прокляли провідників православної партії, заявивши, що їхній собор канонічно та юридично неправомірний. У відповідь на такий крок єпископи Гедеон Балабан і Михайло Копистенський негайно піддали анафемі всіх уніатів, у котре оголосивши їх зрадниками батьківської віри й, відповідно, позбавивши всіх церковних санів. Того ж дня Собор, що засідав у церкві Святого Миколая, прийняв резолюцію про визнання влади папи римського й підпорядкування нової, греко–католицької церкви церкві римо–католицькій. Наступного дня, тобто 9 жовтня, цей акт був урочисто проголошений, незважаючи на те, що частина Собору, тобто ті, хто засідав у будинку К. Острозького, жодним чином не підтримала рішення. У відповідь на проголошення акту злуки православна партія вже 12 жовтня підготувала судовий позов, який мав на меті визнати неправомірність рішення уніатської частини Собору й відновити православну ієрархію. На думку православних єпископів, рішення, прийняте в церкві Святого Миколая, було ухвалене без згоди всього Собору, а тому негайно мало бути скасованим. Всі представники православного духовенства, присутні на Соборі, обіцяли усіма силами боротися проти унії [17, с.26].

З подібною до цієї офіційною заявою до короля Сигізмунда III звернувся і князь К. Острозький. Однак реакція польського короля на звернення противників унії була передбачуваною. Сигізмунд, якого небезпідставно звинувачували в симпатіях до ордену єзуїтів і навіть у членстві в Товаристві Христа, був занадто зацікавленою стороною, щоб виконати вимоги православної партії. Ведучи вже кілька років боротьбу з протестантським населенням Швеції, на чийому престолі він перебував ще з 1592 р., король не забував посилювати вплив католицької церкви й на руську частину Великого князівства Литовського. Коли до Сигізмунда III на стіл лягла полум'яна заява князя Острозького про обмеження прав і привілеїв православної церкви та народу руського, він одним розчерком пера позбавив Україну надії на скасування Берестейської унії. 15 грудня 1596 р. вийшов королівський універсал, у якому йшлося про обов'язкове виконання усіма віруючими та кліром України рішень, прийнятих у церкві Святого Миколая в Бресті [16].

Результатом Берестейського собору був розкол православної Церкви на греко-католиків, що прийняли унію і православних, котрі її заперечували. Унія стала найсерйознішою перешкодою на шляху до об'єднання Заходу зі Сходом і зачепила всі сфери суспільного життя в Україні, Білорусії та Речі Посполитій.

Дата добавления: 2015-10-21