РОЗДІЛ 1

ОСНОВНІ ЕТАПИ УКЛАДЕННЯ БЕРЕСТЕЙСЬКОЇ ЦЕРКОВНОЇ УНІЇ.

ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ОГЛЯД ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ПРОБЛЕМИ

Проблематика генези Берестейської церковної унії, зважаючи на сфокусованість на ній пильної уваги не лише вчених–істориків, а й представників православного, католицького і греко–католицького духовенства, а також широкого громадського загалу, викликає не менші, а то й значно більші, аніж люблінські сюжети 1569 р., наукові та суспільні дискусії. Ці дискусії прислужилися тому, що проблема має одну з найчисельніших у тематиці даної доби бібліографій. Попри це, її наявність не наблизила учених до консенсусу при висвітленні вузлових і найбільш принципових аспектів теми. Тісне переплетіння наукової проблематики з церковною догматикою та традиціями, а підчас і політикою – привносить у її тлумачення немало упередженості та заважає утвердженню академізму в дискусіях навколо неї.

Проблеми утворення греко-католицької церкви в Україні від початків зародження унійних ідей до їх реалізації наприкінці ХVІ ст. займають значну частину праці М. Грушевського «Історія України-Руси», зокрема її 5-го тому: «Суспільно-політичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях ХІV– ХVІІ віків» [8]. У своїй праці вчений висловлює переконання, що у розглядувану добу релігійні відносини були тим фокусом, в якому зосереджувалися політичні, національні і навіть суспільні змагання української народності. Церковними ж гаслами прикривалися змагання і рухи, які у своїй суті могли бути дуже далекими від власне церковних інтересів. М. Грушевський не хотів і не міг механічно відтворювати лише фактичну сторону процесу утвердження церковної унії, він послідовно прагнув відшукати те глибинне, що, як правило, приховувалося за церковними, а часто і за догматичними суперечками. За переконанням ученого, йшлося про речі глобальні – бути чи не бути українському народові як окремій етнічній спільності.

На противагу українській та російській історіографіям, переважна більшість представників яких, відверто симпатизуючи православ’ю, загалом негативно оцінювала результати унійних змагань, у роботах католицьких і греко-католицьких авторів, навпаки, наголошувалося на тому, що унія була нічим іншим, як відновленням колишньої єдності, до якої прагнули обидві сторони, що унія несла в собі реальну можливість подолання кризи, що існувала на той час в православній церкві тощо [22, с.141].

Дещо змінилась думка дослідників у новітній час, тобто після здобуття Україною незалежності. Погляд, характерний для багатьох сучасних істориків, викладений у «Довіднику з історії України» [9, c.26]. На його сторінках зазначено, що Брестська унія 1596 року була викликана необхідністю виправити наслідки церковного розколу. Сприяла цьому кризова ситуація, в якій перебувала православна церква в Україні. Важливим фактором, що спонукав до укладення унії, була також необхідність протистояти латинізації й полонізації української освітянської еліти і домогтися зрівняння в правах українського духовенства з католицьким.

Новітня ж українська та російська історіографія, принаймні академічна її частина, намагається позбутися застарілих стереотипів конфронтаційного погляду на важливу наукову проблему, виокремивши її глибині причини та суб’єктивні нашарування. Аналізували причини появи унійних тенденцій у другій половині ХVІ ст., що привели до скликання церковного собору в Бересті 1596 р., С. Яковенко, Б. Флоря, М. Дмитрієв у своїй спільній книжці «Брестская уния 1596 г. и общественно –политическая борьба на Украине и в Белорусии в конце XVI в – в начале XVII в.», де наголошується на визначальній ролі в підготовці Берестейської унії папських нунціїв [25, с.177-193]. Дослідники доводять, що звернення православних ієрархів до Риму було передовсім відповіддю на загрозу становим позиціям православного духовенства з боку церковних братств і шляхетських патронів, а також переслідувало мету уникнути поглиблення кризи організаційних структур Київської митрополії [25, c.33-41]. Досліджуючи генезу Берестейської унії, науковці наголошують на тому, що не існувало прямого наступництва між унійними ініціативами православного духовенства 1590-х років і попередньою політикою Польської держави, Риму та католицької церкви. Головні причини, що привели до формування православної унійної програми, на думку вченого, крилися в середині самого українсько-білоруського православ’я [25, с.42-60].

На думку ж історика Н. Яковенко, православний загал України–Русі нічого не втрачав із впровадженням Брестської унії. Нічого не загрожувало, на думку Яковенко, й зовнішній традиційній обрядовості православної церкви, а в основі ворожого ставлення до унії лежав ментальний опір новині, неприйняття будь–якого нововведення [29, с.82-84].

Дослідник Л. Тимошенко розглядає унію церков, яка відбулася на Брестському соборі, з точки зору впливу представників гуманістичного й такого, що був спрямований проти реформації напрямку католицької церкви. Він вважає, що поглинення уніатської церкви католицькою не сталося, тому не можна вважати, що після 1596 р. була реалізована програма полонізації українських земель, а отже, негативно оцінювати Брестську унію було б неправильно [21, с.6].

При дослідженні теми курсової роботи було розглянуто документи, опубліковані в праці Л. Тимошенка у яких йдеться про права, що надавалися уніатам у Речі Посполитій [21, с.145-159].

Таким чином, ми можемо стверджувати, що більшість науковців не вважає Брестську унію однозначно негативною подією, надаючи перевагу думці про те, що вона мала як негативні, так і позитивні наслідки для народу України.

Дата добавления: 2015-10-21