Становище української греко –католицької церкви і її роль у суспільно –політичному житті Україні

Король Сигізмунд III підтримав унію і визнав чинними ухвали Собору, що відбувся в церкві св. Миколая. Греко-католицьке духівництво, як і католицьке, звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади ц навіть греко –католицьким єпископам було обіцяне місце в сенаті [4, с.33], але не все відбувалося так позитивно для уніатів, як на перший погляд. Одразу ж після Берестейської унії уніати відчули глибоке розчарування: вони сподівалися на допомогу і співпрацю латинського духовенства Польщі, на що нібито вказувало його ставлення до Собору в Бересті, насправді ж зустріли відкриту ворожість. Вже в королівському універсалі 15 грудня 1596 р. немає згадки про право уніатських єпископів засідати в Сенаті, не зважаючи на те, що в цьому питанні папа звертався до короля. Релігійна боротьба підкопувала силу народу; полемічна література розв'язувала пристрасті. Після Берестейської унії виявився трагізм Української Уніатської Церкви –уніати перебували в стані невизначеності, ніби між двома вогнями. Православні бачили в них зрадників, а католики не вважали повноцінними громадянами. Католицька верхівка бачила в греко –католицькій церкві лише засіб поширення власного впливу, а не самостійну церковну організацію.

Поляки прагнули такого об'єднання Церков, щоб православні цілковито відмовилися від своїх догматів, історичної традиції, обрядів. Уніатська Церква стала тільки «терпимою» в Польщі, як терпимою була Православна. Польський історик, єпископ Ліковський, пише, що польське духовенство, замість притягати до себе уніатів, їх тільки принижувало [15, с.241].

В перші десятиліття свого існування уніатська Церква стикнулась із низкою серйозних внутрішніх і зовнішніх проблем. Після смерті її першого митрополита М. Рогози влітку 1599 р. митрополичу кафедру посів енергійний і цілеспрямований І. Потій. Зусилля Потія були спрямовані головним чином на подолання спротиву православних поширенню церковної унії на Русі. Він активно залучав до унії духовеснтво і шляхту. В 1613 р. приєднав до греко –католицької церкви 50 родів волинської шляхти та заснував у Вільно першу греко –католицьку семінарію і школу в Бересті [7, с.73]. Наступальні дії владики суттєво послабили позиції православної Церкви, однак не гарантували її повного домінування. Попри неабияке бажання Потія, прибічникам унії тривалий час не вдавалось обійняти єпископські кафедри у Луцьку, Львові та Перемишлі. Врешті Львівська єпархія так і залишилась у руках православних, а змагання за Перемишльську і Луцьку єпархію тривало понад десятиліття. Тільки після смерті православних єпископів вдавалось посадити на вакантні кафедри уніатів.

Боротьба з противниками унії поглинала увесь час і енергію Київського митрополита, не дозволяючи здійснити реформу церковного життя, яку зміг реалізувати наступник Потія В. Рутський по смерті митрополита у 1613 р. Новий уніатський зверхник зумів реформувати Церкву на контрреформаційних засадах, заклавши організаційне підґрунтя для її розвитку в наступні десятиліття. Однією з найважливіших справ митрополита в цьому контексті стала реформа чернечого життя. Рутський вилучив духовні обителі з-під влади місцевих єпископів, підпорядкувавши їх владі митрополита та Ватикану. Всі уніатські монастирі було об’єднано у чин Св. Василія, з упровадженням в їх життя відповідного чернечого статуту. Реформа відчутно зміцнювала церковну дисципліну, а також сприяла посиленню влади митрополита.

У рамках реформи чернецтва та всього церковного життя уніатської громади Рутський запровадив практику обов’язкового навчання священиків василіан у папських колегіумах Західної і Центральної Європи. Після навчання в Європі вони повертались на батьківщину, де ставали викладачами і полемістами, швидко просувалися на архієрейські посади, включно з єпископськими.

Реформувавши уніатську Церкву та істотно піднявши освітній рівень духовенства, митрополит зумів створити достатньо привабливу модель церковної організації, до якої добровільно навернулось чимало інтелектуалів з православного табору — М. Смотрицький, К. Транквіліон-Ставровецький, К. Сакович [22].

Рішуча підтримка, надана православній Церкві з боку Війська Запорозького, дозволила православному кліру невпинно зміцнювати свої позиції [17, с.33]. Церковна унія на українських землях, на відмінну від білоруських земель Великого князівства Литовського, так і не зуміла стати домінуючим явищем суспільного життя і, по суті, так і залишившись на його маргінесі, тобто в глибокій безперспективній «ямі».

Важливо зазначити той факт, що на маргінальний характер уніатської Церкви вказували не лише православні лідери. Про повну вторинність свого існування уніатська церковна організація чула й від частини католицького єпископату, яка раз-по-разу виступала за скасування унії, вважаючи (не безпідставно), що вона посилила неспокій у державі. Особливо у скрутному становищі опинялись уніати в часи воєнних загрожень Речі Посполитої, коли потрібно було терміново перетягати на свій бік козацьке військо, очільники якого вже з перших десятиліть XVІІ ст. ставили вимогу про ліквідацію унії [27, с.133].

Становище прибічників унії було таким трагічним, що католицькі біскупи на вулицях Варшави відвертались при зустрічах з уніатами, а папський нунцій був змушений відвідувати католицьких ієрархів потай уночі, схиляючи до підтримки унії на найближчому сеймі. Зібрані у Ватикані від біскупів східних провінцій Речі Посполитої звіти про стан і перспективи уніатської Церкви у підвладних їх єпархіях переважно містили пропозиції щодо скасування унії. Перші п'ятдесят років свого існування греко –католикам доводилось оборонятись від нападів як з боку православних, так і римо –католиків.

Уніатську Церкву католицькі місіонери трактували як ще одне місіонерське поле, і тому навіть не припускали думки про свою рівність з уніатами. Показово, що навіть суфрани, тобто заступники римо-католицьких біскупів, уважали себе ієрархічно вищими за уніатських єпископів [24].

Отже, нова церква, підпорядкована папі римському, яка отримала назву Української греко –католицької, мала такі наслідки: по –перше, хоч уніатам і було надано низку обіцянок, але не всі вони були виконані, саме через це греко –католики так і не зрівнялися в правах з римо –католиками Речі Посполитої, а також не отримали місць у сенаті, котрі уніатам обіцяв Сигізмунд III. По –друге, унія започаткувала релігійно –церковну традицію, що орієнтувалася на західні взірці, чим допогла Україні в подальшому наблизитися релігійно –культурного життя країн Західної Європи. Результатом укладення Берестейської унії було й те, що прибічники унії опинилися в скрутному становище, яке було пов'язано з тиском на них з обох боків, а саме, з одного боку –католики, які віступали проти уніатів і вважали їх ще однією організацією, яка хотіла нав'язати всім свою релігію в Речі Посполитій. Уніатів розглядали як засіб поширення впливу католиків на українське населення, а з іншого боку –православні, що вважали уніатів зрадниками батьківської віри. Стан греко –католицької Церкви на початку свого існування супроводжувався низкою серйозних внутрішніх і зовнішніх проблем.

Дата добавления: 2015-10-21