Роль постанов Пленуму Верховного Суду України в механізмі кримінально-процесуального регулювання

Складним є питання про судову практику як джерело кримінально-процесуального права. Залишаючи осторонь Вищий господарський суд, оскільки предмет його юрисдикції лежить за межами кримінально-процесуального права, зупинимося на Верховному Суді України (надалі – Верховний Суд). Ще в радянський період робилися спроби визначити вплив судових органів на формування права. Однозначно заперечуючи суддівську правотворчість, радянське правознавство все таки було змушено виробляти категорії, які б відбивали помітну роль, насамперед Верховного Суду, в правовій системі країни. Такою категорією пропонувалося вважати «судову практику». Це поняття тлумачилось як «єдність»: а) того виду судової діяльності по застосуванню правових норм, який пов’язаний з виробленням правоположень на основі розкриття значення і змісту норм, котрі застосовуються, а в необхідних випадках – їхньої конкретизації і деталізації; б) специфічного результату, підсумку цієї діяльності (самих правоположень). Отже, загалом визнавалось, що шляхом тлумачення судова діяльність набуває правотворчого значення. Така діяльність отримувала втілення в керівних постановах верховних судів СРСР, які фіксували і встановлювали по суті справи «звичаї правозастосовної практики». Так, Н.Д. Желєзнова серед основних функцій судової практики вирізняє функцію формування права, тобто коли саме судова практика виступає формою позитивного права.

Враховуючи результати дослідження автором правової природи рішень Конституційного Суду, слід підтримати тих науковців, які пропонують розглядати правові положення постанов Пленуму Верховного Суду в якості джерел кримінально-процесуального права. Разом з тим, як правильно стверджує О.М. Бібік, ці постанови мають визнаватись джерелом права в тій мірі, в якій вони розвивають положення закону та не суперечать йому. Отже, постанови Пленуму Верховного Суду є дієвим засобом удосконалення кримінально-процесуального законодавства, підвищення його ефективності. Цей висновок можна проілюструвати наступним прикладом. Як відомо, доповненню КПК у грудні 2006 року нормами, що спрямовані на вдосконалення процедур оскарження постанови про порушення кримінальної справи, передувала постанова Пленуму Верховного Суду № 1 від 11.02.2005 року.

Звернемо увагу, що залишається недостатньо дослідженим та дискусійним питання про роль постанов Пленуму Верховного Суду, їхню юридичну силу та місце в системі джерел кримінально-процесуального права. Взагалі до нормотворчої діяльності Верховний Суду спонукають, з одного боку, положення Закону України «Про судоустрій», яким на Верховний Суд покладено обов’язок забезпечення єдності судової практики, а з іншого – положення Конституції України про пряму дію її норм та всеохоплюючий характер судової діяльності.

В постанові Пленуму Верховного Суду «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» № 9 від 1.11.1996 р. зазначаються випадки, в яких суд безпосередньо застосовує Конституцію (частина 2). На підставі аналізу аналогічних положень, викладених в постанові Пленуму Верховного Суду РФ № 8 від 31.10.1995 р. (надалі – постанова Пленуму ВСРФ) суддя у відставці В. Анішіна робить висновок, що пряме застосування Конституції є одним з найсерйозніших та найдієвіших механізмів самостійності судової влади, воно забезпечує захист прав і свобод в конкретних ситуаціях всупереч і в доповнення нормативному регулюванню, прийнятому законодавцем, надає суду і його рішенням конституційного рівня, рівня вищого нормативного регулятора, не обмежує його діяльності приписами іншої гілки влади. Вочевидь, погодитись з такою точкою зору можна лише частково, оскільки наведене судження містить відбиток наслідків її професійного праворозуміння. Звісно, пряме застосування норм Конституції в ряді випадків доповнює нормативне регулювання, прийняте законодавцем, а отже й створює нові правові положення. Однак це ні в жодному разі не дає підстав стверджувати, що у зв’язку з цим рішення суду набувають рівня вищого нормативного регулятора. І не тільки безпідставним, а й соціально та політично руйнівним, з точки зору необхідності збереження конституційної моделі розподілу гілок влади, є висновок про необмеження діяльності суду приписами іншої гілки влади.

Дослідження змісту частини 2 згаданої постанови Пленуму Верховного Суду та проведений порівняльно-правовий аналіз зі змістом аналогічних положень, що містяться в постанові Пленуму ВСРФ, дає підстави для критичних зауважень щодо змісту частини 2 постанови Пленуму Верховного Суду. Враховуючи, що кримінально-процесуальна діяльність регулюється множинністю джерел, Пленум Верховного Суду безпідставно вказав, що суд безпосередньо застосовує Конституцію, коли зі змісту її норм не випливає необхідність додаткової регламентації її положень виключно законом. Правильніше було б вказати, що таке застосування Конституції відбувається за умови відсутності необхідності будь-якої додаткової регламентації, крім випадків врегулювання певних суспільних відноси виключно законами. Адже в окремих випадках кримінально-процесуальні відносини можуть бути регламентовані, наприклад, рішеннями Конституційного Суду, якими тлумачаться положення Конституції, міжнародними договорами, постановами Пленуму Верховного Суду, відомчими нормативними актами. Зміст частини 2 даної постанови та розуміння остаточності рішень Верховного Суду по конкретним справам дозволяють дійти висновку, що джерелами кримінально-процесуального права слід визнавати постанови Пленуму Верховного Суду та, в окремих випадках, рішення Верховного Суду по конкретним справам.

З огляду на викладене, видається можливим припустити, що формування джерел кримінально-процесуального права сконцентроване і буде концентруватися переважно в Конституційному Суді та Верховному Суді. Проблемою є, на наш погляд, прийняття Пленумом Верховного Суду відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 55 Закону України «Про судоустрій України» постанови про давання роз’яснень судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства, що суперечить Конституції України. В Україні немає механізму оскарження і скасування таких постанов. Вважаємо, що доцільно в Конституції і відповідних законах України надати право на звертання до Конституційного Суду про визнання неконституційними вищезазначених постанов Пленуму Верховного Суду Генеральному прокурору України і Міністру юстиції України.

Ефективність судової практики обумовлена з одного богу багатоманітністю кримінально-процесуальних відносин, а з іншого – неврегульованістю кримінально-процесуальних відносин нормами законів, існуючими прогалинами у кримінально-процесуальних законах. Отже, судові рішення мають знаходитися на нижчому шаблі стосовно законів.

Окремою проблемою є визначення видової множинності судової практики як джерела кримінально-процесуального права. Заслуговує на увагу підхід Верховного Суду Російської Федерації, викладений в одному з рішень по цивільній справі. Суд зазначив, що єдність судової практики, а отже мають нормативний характер, забезпечують постанови Пленуму Верховного Суду РФ, що містять роз’яснення з питань судової практики, постанови Президії Верховного Суду РФ, ухвали Судової колегії з цивільних справ і Касаційної колегії Верховного Суду РФ з конкретних справ, що містять тлумачення норм матеріального та процесуального права, матеріали офіційно опублікованих Верховним Судом РФ оглядів судової практики та відповідей на питання, які виникли при застосуванні законодавства. Зважаючи на відмінності в судоустрої між Україною та РФ, джерелами кримінально-процесуального права України слід визнавати постанови Пленуму Верховного Суду України, що містять роз’яснення з питань судової практики, рішення Судової колегії з кримінальних справ Верховного Суду України з конкретних кримінальних справ, що містять тлумачення норм матеріального та процесуального права, матеріали офіційно опублікованих Верховним Судом України оглядів судової практики з кримінальних справ. При першому наближенні до проблем визначення правової природи судової практики як джерела кримінально-процесуального права України можна стверджувати, що вона є певним засобом забезпечення процесуальної самостійності судової системи. В свою чергу, як правильно зазначає В. Некрошюс, організаційна незалежність судів та їхня автономія є найважливішими гарантіями справжньої незалежності судової влади.

Дата добавления: 2015-10-13