Значення наказів,вказівок, інструкцій Генерального прокурора України та міністра внутрішніх справ з питань кримінально-процесуальної діяльності та прокурорського нагляду

До джерел кримінально-процесуального права слід віднести і підзаконні акти. За визначенням С.С. Алексєєва, підзаконний нормативний акт – це нормативний юридичний акт компетентного органу, що заснований на законі й не суперечить йому. Це визначення виявляє саму суть підзаконних актів, і цілком прийнятне для сьогоднішнього юридичного аналізу, хоча сама проблематика підзаконних актів одержала в 90-х рр. ХХ ст. нові підходи. До підзаконних актів, що є джерелом кримінально-процесуального права, слід відносити накази Генерального Прокурора України, акти МВС, СБУ, Міністерства юстиції України тощо. Такими підзаконними актами регламентується «детальний порядок вирішення деяких питань, що стосуються організаційного забезпечення виконання приписів законів». З огляду на сферу дії підзаконних актів у галузі кримінального судочинства, а також на те, що ці норми мають деталізуючий і додатковий характер, можна назвати їх спеціалізованими нормами кримінально-процесуального права. Проте підзаконні акти не повинні безпосередньо встановлювати права і свободи громадян у сфері кримінального судочинства, тому що вирішення подібних питань є прерогативою закону. У разі, якщо такі акти стосуються прав і свобод громадян, вони в обов’язковому порядку мають бути зареєстровані в Міністерстві юстиції України. Відповідно до статей 5, 10 Закону України від «Про прокуратуру» доцільно було б передбачити процедуру узгодження підзаконних актів, прийнятих у сфері кримінального судочинства МВС, СБУ та іншими правоохоронними органами з Генеральним прокурором України.

Характер підзаконних нормативних актів свідчить про те, що вони також займають нижче положення щодо Конституції України, законів та інших джерел кримінально-процесуального права, які мають силу закону (міжнародні договори і рішення Конституційного Суду). Поряд з ними знаходяться міжурядові і міжвідомчі угоди міжнародного характеру і судова практика. Отже, джерела кримінально-процесуального права можна розглядати не лише у вертикальній, але й в горизонтальній площині.

Норми кримінально-процесуального права: їх структура та особливості; види кримінально-процесуальних норм за способом правового регулювання. Аналогія у кримінально-процесуальному регулюванні

Кримінально-процесуальні норми — це встановлені державою загальнообов'язкові правила поведінки суб'єктів кримінально-процесуальних відносин, що забезпечуються системою державного примусу та іншого впливу і мають своїм завданням ефективне здійснення кримінального судочинства.

Норми кримінально-процесуального права — це правила поведінки, які:

1) встановлені державою та закріплені у відповідному нормативному акті;

2) загальні для суб'єктів кримінально-процесуальних відносин (розраховані не на поодиноку конкретну дію, а на багаторазове використання в процесі провадження у кримінальних справах);

3) загальнообов'язкові для тих осіб, які є учасниками кримінально-процесуальної діяльності (підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, свідок та інші);

4) забезпечуються силою державного примусу та іншого впливу. Вони можуть визначати норму свободи або модель дій.

Норми кримінально-процесуального права поділяються на окремі види:

— уповноважуючі — наділяють учасників процесу певними правами, надають їм повноваження на певні юридичні діяння, тобто мають дозвільний характер;

— зобов'язуючі — передбачають за певних умов конкретний вид поведінки та приписують діяти певним чином;

— забороняючі — вимагають утримуватися від вчинення певних дій або не дозволяють певну поведінку. Як би не була сформульована норма кримінально-процесуального права — у вигляді заборони (наприклад, не може бути допитаний як свідок захисник обвинуваченого про обставини справи, які стали йому відомі у зв'язку з виконанням функції захисту), або у вигляді дозволу (наприклад, обвинувачений має право на захист), або у вигляді зобов'язання (наприклад, суд, прокурор, слідчий та орган дізнання зобов'язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в разі виявлення ознак злочину), або обмеження (ніхто не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом),— вона завжди в кінцевому підсумку вказує на те, яким чином повинен поводитися суб'єкт за певних процесуальних умов, і має регулятивний характер.

Кримінально-процесуальна норма, як і будь-яка правова норма, має тричленну структуру. Окремими її елементами є: гіпотеза, диспозиція та санкція. Зв'язок цих елементів виражається формулою: "якщо — то — інакше".

Гіпотеза правової норми вказує на те, коли і за яких умов (обставин) слід керуватися даною правовою нормою.

Диспозиція визначає, хто є учасником конкретних правовідносин, що регулюються даною правовою нормою, і яка поведінка приписується або дозволяється цією правовою нормою. Наприклад: "Під час обшуку по можливості повинна бути забезпечена присутність обшукуваного або повнолітнього члена його родини, а при необхідності — також і потерпілого" (ч. 2 ст. 181 КПК України).

Санкція вказує на те, які негативні наслідки тягне за собою невиконання наказів даної правової норми. Наприклад:

"У разі неявки без поважних причин обвинувачений підлягає приводу" (ч. 2 ст. 135 КПК України).

Розрізняються правовідновлювальні та штрафні (каральні) санкції.

Перші спрямовані на усунення негативних наслідків порушення правової норми. Вони найбільш поширені в кримінальному процесі.

Каральні санкції мають на меті припинення правопорушень. Типовим видом такої санкції є штраф, що накладається судом на свідка, перекладача та спеціаліста за ухилення від'явки.

Часто правовідновлювальні санкції передбачаються поряд із штрафними.

Кримінально-процесуальна норма — початковий елемент системи кримінально-процесуального права. Вона може міститися в одній або декількох статтях закону чи підзаконного нормативного акта і, навпаки, одна стаття може містити декілька правових норм, що регламентують окремі правовідносини.

У правовій науці використовується поняття "джерело права".

Норма права та джерело права — це не одне й те саме.

Норма кримінально-процесуального права — це загальнообов'язкове правило поведінки учасників кримінального судочинства, а джерело кримінально-процесуального права — це форма юридич-ного закріплення та вираження таких норм поведінки.

Питання про застосування аналогії в кримінально-процесуальному праві залишається відкритим. Існують дві протилежні точки зору; від повного схвалення до категоричного заперечення. Одні відкидають аналогію, оскільки в кримінально-процесуальному праві побічно діє принцип кримінального права «nullum crimen, nullum poena sine lege». В.І.Камінськая, наприклад, висловила думку про те, що «якщо законодавець вважає за необхідне допустити аналогію, це фіксується їм в законі, як наприклад було зроблено в ст.2 УПК РСФСР 1923 року, де мовилося про те, що суду забороняється зупиняти вирішення справи під приводом відсутності, неповноти, неясності або суперечності законов» [6, с.141]. Цьому і відповідала ст.5 основ кримінального судочинства союзу РСР і союзних республік 1924 року, де мовилося: «судові органи не мають права відмовляти в ухваленні до свого виробництва або припинити кримінальне переслідування відносно суспільного небезпечного діяння на тій підставі, що в кримінальному законі не вказано ознак цього діяння, а також під приводом неповноти неясності або суперечності законів».

Інші учені (М.М.Гродзінський, Н.Н.Полянський, Р.Д.Рахунов і ін.) висловлювали прямо протилежну точку зору, заявляючи, що обійтися без аналогії в кримінальному процесі не представляється можливим.

Ці дві крайні позиції примиряє вчена П.С.Елькинд, яка пише: «не можна погодитися з тим, що проблема заборони аналогії є тільки і виключно проблема кримінального права або хоч би і іншій галузі, але тільки матеріального права, як і з тим, що в принципі обійтися без аналогії у сфері застосування кримінально-процесуальне право не представиться можливим», вона вважає, що аналогія в кримінально-процесуальному праві de facto існує, є «неминучим злом», але в кримінально-процесуальному праві існує тенденція до відмови від аналогії, яка відповідає відмові від аналогії в кримінальному праве. в обгрунтуванні цієї позиції вона приводить наступні доводи:

1) відсутність в новому законодавстві положення, яке б нагадувало зміст ст.2 УПК РСФСР 1923 року, забороняючий судам зупиняти вирішення кримінальної справи під приводом відсутності, неповноти або суперечності законів.

2) згідно ст.1,2,3 КПК України, встановлений кримінально-процесуальним законом порядок судочинства є єдиним і обов’язковим по всіх кримінальних справах і для всіх судів, органів прокуратури, попереднього слідства і дізнання;

3) в текстах багатьох статей підкреслюється, що ті або інші кримінально-процесуальні дії можуть здійснюватися тільки в порядку, передбаченому законом;

4) чинне кримінально-процесуальне законодавство більшою мірою, ніж що раніше діяло, обмежує розсуд органів дізнання, слідства, прокуратури, суду встановленими у справі фактичними даними.

5) у всіх випадках, коли це надається можливим, законодавець дає вичерпний (або в усякому разі повніший, ніж раніше) перелік обставин, що тягнуть за собою застосування кримінально-процесуальної норми (наприклад, перелік обставин, що виключають провадження у кримінальній справі).

Таким чином, можна зробити висновок, що однією з особливостей чинного кримінально-процесуального законодавства є різке обмеження застосування закону аналогії, а звідси і тенденція подальшої відмови від аналогії. З цим важко погодитися, бо об’єкти аналогії (пропуски в кримінально-процесуальному законодавстві) повністю не знищені, вони завжди були, є і будуть, а правозастосовчі органи вимушені їх долати. Отже, заборона аналогії в кримінальному праві («кодекс встановлює, які діяння визнаються злочинами...») носить не юридичний, а політичний характер, стоїть на захисті прав і свобод громадян, а не означає, що в кримінальному праві аналогія відсутня. в кримінально-процесуальному праві ідеї заборони аналогії навіть не виникає в силу відсутності суспільно-політичних причин.

Дата добавления: 2015-10-13