Конституція України – нормативний акт прямої дії у сфері кримінального процесу

Сутність конституції, її характеристики як основного закону держави, форми конституції висвітлювались в юридичній літературі, причому це аналізувалося як у загальнотеоретичному аспекті, так і щодо окремих типів конституції, а також конкретних конституцій [8].

Конституція відіграє правостворюючу роль, вона, як зазначалося раніше, є своєрідним центром правової системи й, у певному розумінні, «більша, ніж закон», щось первинне, основне. Ще в 1862 р. Ф. Лассаль підкреслював, що конституція є основним законом, і серед його ознак називав: 1) більш глибокий зміст порівняно зі звичайним законом; 2) виконання ролі основи для інших законів; 3) його непорушність [9].

Сьогодні законодавець визначає її як «основний закон республіки» (Конституція Італії 1947 р.), «верховний закон» (Конституція Японії 1946 р.), «вищий закон суспільства і держави» (Конституція Молдови 1994 р.), «вищий закон Республіки» (Конституція Південно-Африканської Республіки 1996 р.) [10], «найвищий закон» (Конституція Республіки Албанія 1998 р.), «вищий закон» (Конституція Республіки Болгарія 1991 р.), «вищий закон суспільства і держави» (Конституція Республіки Молдова 1994 р.), «основний закон» (Конституції Норвезького Королівства 1814 р. і Фінляндії 1999 р.) [11].

Конституція сама є елементом системи законодавства. Вона не винесена ані за рамки системи кримінально-процесуального законодавства, ані за рамки системи чинного права, вона є їх органічною визначальною складовою частиною. Положення про те, що Конституція – сама частина чинного права, є одним з висловів реальності конституційних положень. Водночас її не можна вважати звичайним джерелом права. Конституція – це особливе, унікальне джерело права, пов’язане насамперед з її властивостями як Основного Закону.

Поза всяким сумнівом, конституція – явище демократичного порядку, оскільки встановлює рівноправність громадян, певні права і свободи, обмежує свавілля держави, її посадових осіб і представників.

У теорії кримінального процесу Конституція визнається джерелом кримінально-процесуального права всіма вченими цієї галузі. Так, Ю.М. Грошевой називає її «основним джерелом кримінально-процесуального права» [12]; К.Ф. Гуценко, Л.В. Головко, Б.А. Філімонов – «основним законом країни, що посідає провідне місце серед джерел кримінально-процесуального права» [13]; М.М. Михєєнко, В.Т. Нор, В.П. Шибіко, Н.А. Громов, В.А. Пономаренков, Ю.В. Францифиров – «юридичною базою для кримінально-процесуального законодавства» [14]. У зв’язку з цим, правильною, на наш погляд, є точка зору, висловлена Ю.М. Тодикою: «Конституція – безпосереднє джерело національного права. Основні положення Конституції конкретизуються, деталізуються і розвиваються в поточному законодавстві» [15]. П.А. Лупінська вважає, що Конституція поряд із Кримінально-процесуальним кодексом (надалі – КПК) та іншими законами регулює порядок кримінального судочинства [16]. А.С. Кобліков наголошує, що Конституція визначає основні засади, принципи кримінально-процесуального законодавства, що, в свою чергу, характеризують кримінальне судочинство як процес демократичного суспільства, котре будує правову державу [17]. Наведені визначення характеризують основні властивості Конституції. У зв’язку з цим викликає стурбованість той факт, що багато авторів в досить поважних навчальних виданнях з кримінального процесу, аналізуючи Конституцію як джерело кримінально-процесуального права, характеризують її лише з точки зору основи створення та розвитку кримінально-процесуального законодавства, не розкриваючи при цьому змісту названої тези, вищої юридичної сили її норм та закріплення в ній принципів кримінального процесу [18]. Такий підхід до з’ясування ролі та значення Конституції в сфері кримінального судочинства видається вкрай незадовільним навіть в межах навчальної дисципліни.

Про вплив положень Конституції на галузеве законодавство свідчить конкретна правотворча практика. Конституція встановлює перелік й інших законів (не тільки КПК) у сфері кримінально-процесуальної діяльності (наприклад, пункти 1, 14 ч. 1 ст. 92 Конституції). Такими законами є закони «Про міліцію», «Про прокуратуру», «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про адвокатуру», «Про судову експертизу», «Про попередній висновок» тощо. Однак зауважимо, що недостатньою є не тільки якість прийнятих законів – не всі прямо передбачені Конституцією закони взагалі прийняті (як у галузі кримінально-процесуального законодавства, так і в інших). Несвоєчасне прийняття таких законів, на думку О.В. Скрипнюка, свідчить про наявність такої проблеми реалізації Конституції України як ізоляція конституційних норм, яка, в свою чергу, всіляко знижує загальний демократичний та гуманістичний потенціал Конституції [19]. Додамо лише, що подолання цієї проблеми в сфері кримінального судочинства не обмежується лише вчасним прийняттям якісних нових конституційних законів. Слід застосовувати системний правотворчо-правозастосовчий підхід. Зокрема, належний рівень захисту основоположних прав і свобод людини в сфері кримінального судочинства повинен забезпечуватись і шляхом укладення та ратифікації багатосторонніх та двосторонніх міжнародних договорів, однакової та правильної практики застосування норм Конституції України та норм відповідних конституційних законів, застосування практики Європейського суду з прав людини тощо. Отже, щоб подолати ізоляцію конституційних норм в сфері кримінального судочинства слід створити розгалужену систему нормативних актів як рівня закону, так і підзаконного. Підвалини для створення такої системи закладено в нормах самої Конституції. Адже іноді без організаційних норм підзаконних актів конституційні норми, які знайшли своє відображення у відповідному законі, не можуть бути ефективно втілені в життя. З іншого боку, не можна впадати в іншу крайність. Науці кримінального процесу відомі випадки, коли відомчі нормативні акти ставали на заваді реалізації окремих прав суб’єктами, щодо яких ведеться кримінальне переслідування [20]. Проблему «захоплення» підзаконним регулюванням суспільних відносин О.В. Скрипнюк також називає небезпечною загрозою Конституції [19].

На конституційному рівні зроблена спроба вирішити проблеми співвідношення цих джерел права, виходячи з пріоритету Основного Закону як єдиного, систематизованого і логічно несуперечливого цілого в системі нормативних і правозастосовних актів; також встановлені межі, стадії й окремі напрямки законодавчого процесу.

Норми Конституції (зокрема, статті 6, 8, 9, 29-31, 64, 92, 121, 123, 126, 129, 152) визначають коло джерел кримінально-процесуального права, сферу і межі їхньої дії, а також формують їхню ієрархію.

Конституція визначає види джерел права, встановлює співвідношення інших джерел права з Конституцією і між собою, межі їхнього правового регулювання і дії.

Слід погодитися з В. Коняхіним, який зазначив, що Конституція створює юридичні основи для постановки і обговорення питання про множинність джерел низки галузей права [21]. Чинна Конституція зробила систему джерел права різноманітнішою за рахунок включення до неї міжнародних договорів (ст. 9) і рішень Конституційного Суду України (ст. 152).

Разом усі ці питання можна визначити як оцінку правотворчого потенціалу Конституції.

Не можна не констатувати наявність труднощів інтерпретації окремих конституційних положень. У літературі зазначено, що Конституція багато запозичила із зарубіжного конституційного досвіду в сфері трансформації положень основних міжнародних документів у зміст тих галузей національного законодавства, що найбільше пов’язані з регулюванням правового положення особистості. Тим самим виявлена тенденція до поступового зближення норм міжнародного права і норм національного законодавства. Це виявляється у взаємній рецепції правових приписів, імплементації відповідних норм і принципів на базі міжнародних стандартів у процесі проведення судової реформи [22].

Конституція встановлює, що міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства (ч. 1 ст. 9).

Конституція виявляє відповідність інших правових актів змісту Конституції, тобто йдеться вже не про конституційно встановлену систему джерел права, включаючи їхню ієрархію та інші взаємозв’язки, а про змістовне співвідношення різних джерел права з Конституцією.

Найпростішим і практично безперечним є визначення невідповідності правових актів Конституції за формально-процедурними критеріями (невідповідність органу, що видав акт; невідповідність назви акта тощо). Але ці проблеми в кримінальному судочинстві трапляються вкрай рідко і мають найменше значення для сфери кримінального процесу. Що ж стосується власне змістовного співвідношення правових актів з Конституцією, то в цій сфері, на наш погляд, сьогодні відсутня будь-яка загальновизнана методика, яка містила б досить однозначні критерії такого співвідношення. Ми спираємося на концепцію логічної норми (до речі, автор її поділяє), вперше обґрунтовану С.С. Алексєєвим [21], про те, що конституційні та кримінально-процесуальні норми співвідносяться як категорії загального й особливого. В іншому разі, якщо погодитися з точкою зору про співвідношення цих видів норм як категорій цілого і частини, неминучим буде висновок про те, що право складається з одних конституційних норм. Норми інших галузей права при послідовній реалізації такого підходу перетворюються в галузеві елементи конституційних норм, які не мають відокремленого значення. Видається, що коли йдеться про провідну роль Конституції в системі джерел права, то це стосується всіх галузей права без винятку.

Розглянувши правові підстави впливу Конституції, а також особливості її взаємозв’язку з кримінально-процесуальним правом, ми можемо зробити деякі висновки.

Конституція була фактором, що сприяє розвитку всієї галузі кримінально-процесуального права. Однак наразі ми не можемо констатувати, що норми кримінально-процесуального права приведені у відповідність з Конституцією. Процес вдосконалення кримінально-процесуального законодавства триває. Він чітко простежується в Рішеннях Конституційного Суду про визнання деяких норм КПК такими, що не відповідають чинній Конституції [23].

Що ж до Конституції, то необхідно оцінювати її конкретний зміст та перспективи з огляду на її подальший розвиток як джерела права. Про розвиток Конституції як джерела кримінально-процесуального права можна говорити в специфічно юридичному аспекті. Так, розвиток Конституції розуміють як узгодження поточного законодавства та інших джерел права з Основним Законом шляхом конституційного обґрунтування змісту джерел права, внаслідок чого складаються умови, необхідні для ефективної дії самої Конституції [24].

Виходячи з тематики цього дослідження, зупинимося на тих моментах, що можуть бути визначені як вдосконалення чинної Конституції з огляду на мету створення більш логічної та ефективної системи джерел кримінально-процесуального права.

Проблема організації органів влади має розглядатись як об’єднання низки положень чинної Конституції в самостійну главу «Охорона Конституції» з точки зору утвердження та забезпечення прав і свобод людини, що є головним обов’язком держави (ч. 2 ст. 3 Конституції). «Охорону Конституції» слід розуміти в правозастосовчому, гарантійному аспекті, а не в змісті її історичного розвитку, модифікації або збереження. Продовжуючи цю тему, підкреслимо, що виокремлення цієї глави в Конституції спирається як на теоретичні, так і на практичні посилки.

У теоретичному плані дуже важливими видаються погляди, висловлені В.Я. Тацієм, Ю.М. Грошевим, В.Е. Чиркиним щодо існування в будь-якої держави універсальної контрольної функції, яка випливає з сутності публічної влади і реалізується особливою гілкою влади – контрольною.

Підставою для постановки відповідного питання є поступовий розвиток чималої кількості державних структур, призначення яких не охоплюється поняттями законодавчої, виконавчої або судової влади. Абстрагуючись від деяких національних особливостей, до таких самостійних державних структур можна віднести конституційну юстицію (яку нерідко називають квазісудовою владою), прокуратуру, інститут Уповноваженого з прав людини. Характерно, що сьогоднішня Україна, яка раніше мала лише систему прокуратури, слідом за Конституційним Судом сприйняла й інші з перерахованих структур. Пропонуємо об’єднати в спеціальній окремій главі Конституції положення про Конституційний Суд, прокуратуру, Уповноваженого з прав людини і Рахункову палату. Проте ми виходимо з тієї точки зору, що саме діяльність правоохоронних структур, включаючи ті, про які зараз йдеться, грає істотну стимулюючу роль у розвитку національного кримінально-процесуального права. Можливо, ця роль стає менш помітною в реформаторський період, але при досягненні певної стабілізації саме ці структури першими в юридичному плані виявляють потреби удосконалення правової системи країни, модифікації, зокрема, чинного кримінально-процесуального законодавства, надання належної визначеності юридичним нормам шляхом узагальнення правозастосовної практики і тлумачення правових положень у рамках своєї компетенції. У порядку реалізації останнього, вважаємо, необхідно насамперед розширити конституційне визначення кола суб’єктів законодавчої ініціативи за рахунок прокуратури, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, Верховного Суду (останній передбачений як суб’єкт законодавчої ініціативи у ст. 93 законопроекту, поданого Президентом України до Верховної Ради).

Подібні роботи показують, що виокремлені державні структури перебувають в стані розвитку або становлення; водночас це свідчить, що посилення системних зв’язків між ними, зрештою, відбуватиметься через завдання охорони Конституції і зміцнення законності. Реалізація Конституції припускає погоджену дію значної кількості актів поточного кримінально-процесуального законодавства. Конституційні норми містять пряму вказівку законодавцю про видання багатьох значних актів – законів, причому переважна більшість з них є джерелами кримінально-процесуального права.

Конституція є основою регулювання кримінально-процесуальних правовідносин. У Конституції закріплено, що виключно законами визначаються права і свободи людини та громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина (п. 1 ч. 1 ст. 92), кримінальне судочинство, основи судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, основи організації і діяльності адвокатури (п. 14 ч. 1 ст. 92).

Важливе значення для з’ясування місця Конституції серед інших джерел права має аналіз її юридичних властивостей. Найбільш значущими для кримінально-процесуального права є такі з них, як нормативність і юридичне верховенство. Конституція займає вищий щабель в ієрархії нормативних актів.

Під принципом верховенства Конституції розуміють три основні елементи: Конституція є найвищим фундаментальним позитивним правом; твердість Конституції, що означає своєрідний конституційний імунітет від втручання законодавчої влади; визнання неписаних конституційних принципів, з якими пов’язана характеристика принципу верховенства права [25]. Це єдиний національний правовий акт, який сам визначає свою особливу юридичну силу. Конституція наділена особливою, найвищою юридичною силою. Жоден правовий акт не може бути поставлений в один ряд з Конституцією. Найвища юридична сила чинного Основного Закону прямо передбачена ст. 8. Це означає, що вона має верховенство над іншими законами, що всі норми й інститути поточного законодавства повинні відповідати нормам та інститутам Конституції [26]. Норми основного джерела кримінально-процесуального права – КПК України, так само як і норми інших джерел цієї галузі права, мають відповідати нормам Конституції, деталізувати і розвивати її положення.

Норми Конституції є нормами прямої дії. Як слушно зазначають В.Я. Тацій і Ю.М. Тодика, положення Конституції про пряму дію конституційних норм не відкидає, а вимагає ґрунтовного забезпечення нормативного регулювання суспільних відносин поточним законодавством [27]. Пряме застосування Конституції – окремий випадок «саморегуляції», подолання колізій правових норм, ієрархічних колізій, прогалин у нормативних правових актах [28]. Таким чином, підкреслюється органічний взаємозв’язок нормативно-правових актів і Конституції. Нормами прямої дії, які потребують конкретизації в кримінальному судочинстві, є положення, що містяться в статтях 29-33, 55-63 Конституції. Це положення підсилює значення і в цілому визначає статус ряду процесуальних норм.

Верховенство Конституції зумовлює її роль як юридичної основи поточної нормотворчої і правозастосовчої діяльності. Думається, що в контексті підвищення ролі правозастосовчої діяльності в сфері захисту основних прав і свобод людини у кримінальному судочинстві, Конституція потребує певного вдосконалення. Так, ч. 2 ст. 19 Конституції України фактично в силу вимог ст. 16-1 КПК України уповноважує лише суд (зі всього кола суб’єктів, які ведуть кримінальний процес) створювати необхідні умови для виконання сторонами їхніх процесуальних обов’язків і здійснення наданих їм прав. Позитивним кроком для розвитку конституційної норми, відповідно до якої права і свободи людини та їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3), було б закріплення в Конституції України прямого обов’язку органів державної влади та їхніх посадових осіб створювати умови, які б забезпечували реальність та дієвість основних прав і свобод людини, а також усували перепони у реалізації цих прав і свобод у повному обсязі.

Звичайні закони та інші нормативні й правозастосовчі акти мають відповідати Конституції. Сформована в нашій країні моноконституційна система законодавства виключає паралельне з Конституцією існування будь-яких інших рівних за юридичною силою і політичною значущістю законів. Таким чином, Основний Закон єдиний за своєю суттю. Він містить основні принципи і гарантії прав і свобод громадян, що не можуть бути порушені при здійсненні кримінально-процесуальної діяльності.

Законодавець, закріпивши в ст. 6 Конституції принцип поділу влади, особливу роль у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина відводить суду. Важливе значення має судовий контроль у сфері захисту і забезпечення прав і свобод людини та громадянина (так само, як і в сфері кримінального судочинства).

Так, Ю.М. Грошевой зазначав, що проблема зміцнення держави пов’язана, зокрема, зі створенням дійсно незалежної судової влади, що на практиці означає реалізацію принципу поділу влади, без якого неможливо побудувати правову державу [29]. Стаття 18 КПК України розвиває положення статей 6 і 126 Конституції про самостійність усіх гілок влади, включаючи судову, а також про незалежність суддів.

В.М. Лебедєв вважає, що самостійність усіх гілок влади означає, що в кожної з них існує своя сфера реалізації повноважень, сфера відповідальності та свої можливості в системі стримувань і противаг, що суди також наділені владними функціями по самостійному контролю за правовим характером нормативних актів і, захищаючи права громадян від незаконних дій самих нормотворчих органів, тлумачать і конкретизують закон, виробляють так звані правоположення підзаконного характеру [30].

Гарантіями незалежності суддів є особливий порядок їх призначення, притягнення до відповідальності та звільнення з посад; незалежність і незмінюваність; порядок здійснення судочинства, встановлений процесуальним законом; заборона втручатися в здійснення правосуддя та інші гарантії, закріплені, зокрема, в Конституції (ст. 126), Законі «Про судоустрій України» (ст. 14) і КПК (ст. 18).

Частина 3 ст. 5 Федерального Конституційного Закону Російської Федерації «Про судову систему Російської Федерації» визначає право судів у випадках установлення при розгляді справи невідповідності акта державного або іншого органу, посадової особи Конституції Російської Федерації, федеральному конституційному закону, загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, міжнародному договору Російської Федерації, Конституції (статуту) суб’єкта РФ, закону суб’єкта РФ – приймати рішення відповідно до правових положень, що мають вищу юридичну силу. Слід погодитися з В.М. Лебедєвим, який називає пряму дію норм Конституції і застосування їх судами однією з найважливіших гарантій забезпечення незалежності судової влади [30].

Про необхідність прямого застосування норм Конституції наголошувалось і в постановах Пленуму Верховного Суду України. Так, Пленум Верховного Суду України у своїй постанові «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» № 9 від 1 листопада 1996 р. (надалі – постанова) роз’яснив судам, що «оскільки Конституція України, як зазначено в її ст. 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ повинні оцінювати зміст будь-якого закону або іншого нормативно-правового акта з погляду його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії» [31]. Наведена норма, а також положення ст. 124 Конституції і п. 8 постанови № 9 про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а судам підвідомчі всі суперечки по захисту прав і свобод громадян, свідчить про правовий захист прав і свобод громадян.

Верховний Суд України, передбачивши у постанові № 9 перелік випадків безпосереднього застосування Конституції, не розв’язав цю проблему. Вважаємо, що суд зобов’язаний також безпосередньо застосовувати Конституцію в разі існування прогалини в законі. Однак російський досвід реалізації положень Конституції свідчить, що на практиці не завжди правильно оцінювались питання, пов’язані з забезпеченням її прямої дії. Пункт 2 постанови № 9 містить положення про те, що у разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції, закон, що підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою припиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 150 Конституції може ініціювати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Згідно зі ст. 55 Закону України «Про судоустрій України» (надалі – Закон) Пленум Верховного Суду України уповноважений звертатися до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів, а також з питань їх офіційного тлумачення. Таким чином, залишається невирішеним питання про подальші дії суду в разі, якщо Пленум Верховного Суду України не прийме рішення про звернення до Конституційного Суду України. Такий порядок звернення до КСУ свідчить про порушення принципу незалежності суддів. Тому слід закріпити в Конституції право судів звертатися до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів. Відповідно до п. 14 ст. 92 Конституції і п. 2 постанови № 9 в КПК України необхідно закріпити порядок зупинення провадження по кримінальній справі у зв’язку із зверненням до Конституційного Суду.

Кримінально-процесуальне право ґрунтується і розвивається відповідно до норм Конституції. Слід підкреслити, що в Конституції України можна вирізнити два типи найбільш загальних норм: 1) норми, які лише створюють основу для законодавчого закріплення відповідних кримінально-процесуальних інститутів і норм (норми-основи); 2) норми, що конкретизують зміст норм-основ.

У свою чергу, норми першого типу можуть бути поділені на норми, які мають міжгалузевий характер (наприклад, норми частин перших статей 29-30 Конституції), і норми, які мають винятково процесуальний характер (ч. 3 ст. 129, п. 1 ст. 121 Конституції). Норми ж другого типу сконструйовані у формі загальної правової заборони з визначенням основних умов застосування винятків з цієї заборони. Ця класифікація має важливе значення для формування судової практики, тлумачної практики Конституційного Суду України тощо.

Викладене свідчить про те, що застосування норм Конституції, тобто реалізація її норм у сфері кримінального процесу, є можливим при наявності належним чином визначеної в КПК процедури. У випадках же відсутності такої процедури або якщо така процедура буде неналежним чином виписана (тобто недостатньо повно буде розкритий зміст правової ідеї, закладеної в нормах Конституції), це, зрештою, замість гарантій захисту прав і свобод людини може привести до свавілля. У зв’язку з цим можна зробити висновок, що Конституція є прямим джерелом кримінально-процесуального права лише в тому разі, якщо в КПК виписані відповідні норми.

Слід звернути увагу на розходження в структурі деяких статей Конституції у сфері кримінального судочинства. Статті, в яких викладені основні права і свободи людини (наприклад, Розділ 2 Конституції), як правило, містять одночасно норми першого і другого типів. Такими нормами є положення про те, що кожна людина має право на волю й особисту недоторканність; ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом (ст. 29); кожному гарантується недоторканність житла; не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду (ст. 30); кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо (ст. 31) тощо.

Найбільш яскравим прикладом норм першого типу є положення ст. 129 Конституції, в якій перераховані основні принципи судочинства. Виходячи з цього правила, дискусійним, на наш погляд, є закріплення в п. 7 ст. 129 Конституції України положення про те, що однією із засад судочинства є гласність судового процесу і його повне фіксування технічними засобами. Положення про «повне фіксування технічними засобами» має бути виключене з Конституції як таке, що має виключно деталізуючий, технічний характер.

Конституція по суті є «кодексом основних прав і свобод людини та громадянина», визначає загальноправовий статус людини і громадянина, встановлює межі прав і свобод людини та громадянина, гарантії їхньої реалізації і захисту. Але це не означає, що Основний Закон здійснює вичерпне регулювання зазначених правовідносин. Можливо саме тому угорський академік І. Сабо вживає для характеристики Конституції інше формулювання – «кодексоподібний документ» [32].

Завдання гарантій – забезпечити фактичне функціонування інститутів і установ держави відповідно до принципів народовладдя та свободи особи [33]. Юридичні гарантії – це спеціальні правові засоби забезпечення прав і свобод громадян. Під кримінально-процесуальними гарантіями прав і законних інтересів осіб розуміють систему або сукупність правових засобів і способів, що забезпечують всім і кожному рівні правові можливості для набуття та реального здійснення своїх прав і свобод при розслідуванні й судовому розгляді кримінальних справ [34]. При цьому, насамперед, реалізується зв’язок громадян з усією державою, а не тільки з її окремими органами або посадовими особами. Про це свідчить, наприклад, ст. 3 Конституції, яка встановлює, що права і свободи людини та їх гарантії визначають спрямованість діяльності держави. Держава несе відповідальність перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Саме в конституційних правах передбачена надана громадянам можливість вимагати від держави і її органів вчинення певних дій або утримання від дій, що перешкоджають реалізації тих чи інших прав і свобод.

Застосування норм Конституції у сфері кримінального судочинства має низку особливостей. В умовах демократії права і свободи людини та громадянина не лише визнаються й юридично закріплюються державою, але й реально забезпечуються шляхом створення фактичних і правових умов їх дійсного здійснення. Важливе місце серед юридичних гарантій посідають норми Конституції, які покладають на державні органи обов’язок по охороні прав і свобод громадян.

Особливе значення в сучасних умовах має закріплення в Конституції гарантій на судовий захист прав і свобод кожного громадянина (ст. 55 Конституції). Будь-які права і свободи можуть вважатися гарантованими лише тоді, коли при їх порушенні громадянин має право звернутися зі скаргою до суду і отримати захист. Судовий порядок розгляду скарг громадян має істотні переваги перед адміністративним порядком, виробленим іншими органами держави. Насамперед, він здійснюється незалежним органом, який підкоряється лише закону. Разом з тим, він забезпечує неупереджений розгляд справи (принаймні вважається, що суд, на відміну від інших органів, які розглядають скарги громадян, зовсім не зацікавлений у тому чи іншому результаті розгляду). Особливий процесуальний порядок розгляду судових справ надає сторонам необхідні права і гарантує їх реалізацію в ході процесу.

До Конституції (ч. 2 ст. 55) включена спеціальна норма про можливість оскарження до суду рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових осіб, що порушують права і свободи громадян. Такі дії можуть бути оскаржені й в кримінально-процесуальному порядку. Що ж стосується Росії, то порядок оскарження таких неправомірних дій встановлений Законом Російської Федерації від 27 квітня 1993 р. [35]. Вважаємо, що норми, які регламентують порядок оскарження дій суб’єктів, уповноважених вести кримінальний процес, а також порядок розгляду таких скарг мають бути закріплені в кодифікованому галузевому акті, яким є КПК України.

Кожен громадянин має право при розгляді його справи посилатися на норми Конституції України і вимагати відповідних гарантій, спираючись на її авторитет і значущість. До числа таких гарантій належать право на правову допомогу (ст. 59 Конституції України), тобто одержання кваліфікованої юридичної допомоги (ст. 48 Конституції РФ); презумпція невинуватості (ст. 62 Конституції України) або презумпція невинуватості особи, що притягується як обвинувачений (ст. 49 Конституції РФ); чітке слідування принципу законності, що передбачає неможливість повторного осудження за той самий злочин (ст. 61 Конституції України, ст. 50 Конституції РФ); обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях (ст. 62 Конституції України) або неприпустимість при здійсненні правосуддя використання доказів, отриманих з порушенням федерального закону (ст. 50 Конституції РФ); установлення імунітету свідка, тобто звільнення від обов’язку давати показання або пояснення щодо себе, членів родини чи близьких родичів, коло яких визначається законом (ст. 63 Конституції України); право кожного на відшкодування шкоди за рахунок держави, заподіяної незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю його органів державної влади і посадових осіб (статті 56, 62). До цих гарантій додається також положення про те, що ніхто не може нести відповідальність за діяння, які в момент їх вчинення не визнавалися як правопорушення. Це положення забезпечується більш загальним правилом про неприпустимість зворотної дії закону в часі, що встановлює або обтяжує відповідальність (ст. 58 Конституції України).

Конституція надає конституційного значення принципам кримінального судочинства. Поняття «процесуальні гарантії» ширше за поняття «процесуальні принципи». Процесуальні принципи є складовою частиною процесуальних гарантій. При цьому принципи являють собою систему найбільш важливих і загальних положень, що гарантують правильне й успішне провадження у кримінальних справах [36].

Проблеми принципів та їхньої класифікації були детально розглянуті в роботах В.П. Божьева, М. М. Михєєнко, В.Т. Нора, В.П. Шибіко, Т.Н. Добровольскої тощо [37, 38] тощо.

Найбільш повним, на наш погляд, є визначення принципів кримінального процесу як закріплених у законі визначальних фундаментальних положень щодо закономірностей і найбільш суттєвих властивостей кримінального процесу, які обумовлюють їх значення як засобу для захисту прав та свобод людини і громадянина, а також для врегулювання діяльності органів та посадових осіб, що ведуть процес [39]. Принципи, що закріплені в Конституції, включені й до основних положень КПК України. В інших нормах визначається механізм їхньої дії стосовно тієї або іншої стадії провадження у справі. Принципи є найбільш глибинними елементами і належать до нормативних узагальнень.

Нормами, що потребують конкретизації, в кримінальному судочинстві є положення статей 29-33, 55-63 Конституції України.

Важливу роль у системі принципів кримінального процесу відіграє принцип недоторканності особи, закріплений у ст. 29 Конституції, «основні положення якого покликані забезпечити надійний процесуальний режим, що виключав би незаконне і необґрунтоване обмеження прав і свобод громадян, залучених до сфери кримінального судочинства» [36]. На думку В.І. Мариніва, під недоторканністю особи слід розуміти гарантовану державою особисту свободу та безпеку, яка полягає в недопущенні, припиненні та покаранні посягань на життя, здоров’я, тілесну недоторканність та статеву свободу, честь та гідність, моральну й індивідуальну свободу особи, що виражається в наданні їй можливості розпоряджатися собою та на свій розсуд визначати місце перебування [40].

Необхідно привести низку норм КПК України у відповідність з положеннями Конституції. Частина 3 ст. 29 Конституції передбачає, що затримана особа негайно звільняється, якщо протягом 72-х годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. Частина 11 ст. 106 КПК України передбачає, що якщо у встановлений законом строк затримання постанова судді не надійшла до установи для попереднього ув’язнення, начальник місця досудового ув’язнення звільняє цю особу. Тобто зазначена норма КПК пов’язує момент закінчення 72-х годин строку затримання не з необхідністю негайного звільнення затриманого, а з вимогою надходження до місця досудового ув’язнення постанови судді. Таке положення може призвести до порушення ст. 29 Конституції, тому що після надходження постанови судді до місця досудового ув’язнення необхідний час для того, щоб така постанова була доставлена начальнику установи, який уповноважений звільнити затриманого, необхідний час для ознайомлення з такою постановою, прийняття відповідного рішення і, нарешті, реалізація цього рішення. Зрештою, затримання підозрюваного фактично може тривати більш 72-х годин, що суперечить положенням Конституції. Що ж стосується строків тримання під вартою, передбачених ст. 156 КПК України (які значно перевищують строки затримання), то в цьому разі законодавець (як у ч. 8 ст. 156 КПК України, так і в Законі «Про досудове ув’язнення»), [41] встановив обов’язок начальника місця досудового ув’язнення негайно звільнити з-під варти обвинувачуваного, щодо якого постанова судді про продовження строку тримання під вартою на день закінчення строків тримання під вартою не надійшла. Така конструкція норм зазначених законів більшою мірою забезпечує принцип недоторканності особи.

Отже, передбачене ч. 8 ст. 156 КПК України право судді продовжити термін затримання до 10-ти днів – суперечить Конституції.

Деталізації в КПК України вимагають також положення Конституції про проведення обшуку житла або іншого володіння особи в невідкладних випадках, пов’язаних з врятуванням життя людей і майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 30 Конституції, ст. 177 КПК України). Первісний контроль за законністю проникнення в житло або інше володіння особи покладено на суд. Вважаємо, що і подальший судовий контроль має бути покладено на суд. Тому в КПК необхідно закріпити порядок перевірки законності проведення обшуків (зокрема, встановлення в судовому порядку наявності законних підстав для проведення обшуку на момент його проведення).

Виходячи з положень ст. 31 Конституції, більш детальної регламентації вимагає ст. 187 КПК України (в частині обґрунтування слідчим, прокурором і судом відсутності у відповідних процесуальних документах можливості одержання такої інформації іншими способами).

У перерахованих випадках виключно суд перевіряє правомірність застосування до осіб примусових заходів, які обмежують принцип недоторканності особи [42], що свідчить про наявність у суду контрольних функцій у сфері кримінального судочинства. Принцип недоторканності особи пов’язаний із доступністю правосуддя. Під доступністю правосуддя слід розуміти не лише територіальну наближеність органів правосуддя до громадян, але й наявність їх прав і можливостей для звернення до суду, ініціювання судового розгляду, а також наявність кореспондуючих обов’язків суб’єктів, які ведуть кримінальний процес.

Конституція також визначає правовий статус суб’єктів, які ведуть кримінальний процес. Так, ст. 121 Конституції, встановлюючи правовий статус органів прокуратури у сфері кримінального судочинства, покладає на прокуратуру обов’язок по нагляду за виконанням судових рішень у кримінальних справах і при застосуванні заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян. Ці положення мають бути детально регламентовані в КПК України. Так, фактично поза прокурорським наглядом опиняється застосування такого запобіжного заходу як підписка про невиїзд (ст. 151 КПК України), яка також пов’язана з обмеженням свободи громадян.

Дата добавления: 2015-10-13