Народники в Україні. Пошириння марксизму.

Народництво - це ідеологія і громадсько-політичний рух, що охопив вихідців із дворянства та різночинної інтелігенції Російської імперії у 60-80-х рр. ХІХ ст. Представники цього напряму виражали інтереси селянської демократії, поєднуючи радикально-буржуазно-демократичну і антифеодальну програму з ідеалами утопічного соціалізму. В основі ідеології народництва лежала містична віра в російське селянство як носія «вищої життєвої мудрості». Найвідомішими ідеологами народництва у 1870 - роки були М.Бакунін, П.Лавров і П.Ткачов. Вони розглядали особу російського селянина як зберігача давніх засад «общинної» власності («миру») і саме в цьому вбачали можливість переходу Росії до соціалістичних відносин, обминаючи етап капіталістичного розвитку. На думку окремих дослідників, народництво було просякнуте месіанською свідомістю, успадкованою частково від слов’янофілів, котрі твердили про почуття вини дворянина перед селянством за гріхи предків-кріпосників.

В обстановці піднесення демократичної інтелігенції у 70-х рр. почали діяти численні народницькі гуртки. Велику роль у розгортанні народницького руху відіграв петербурзький гурток «чайковців», який існував до 1874 р. У різний час діяльності його членами були М.Натансон, В.Александрова, М.Чайковський, С.Перовська, П.Кропоткін та ін. Гуртки чайковців існували в Москві, Києві, Одесі.

Одеський гурток «чайковців» виник влітку 1873 р. Очолював його Ф.Волховський. «Чайковці» збиралися на сходки, листувалися з однодумцями з інших міст, розповсюджували літературу соціалістичного напряму, самі писали популярні брошури, вели організаторську й пропагандистську роботу серед інтелігенції та робітників.

Київський гурток «чайковців» виник у лютому-березні 1873 року. Його членами були П.Аксельрод, С.Лур’є, Я.Стефанович, Н.Левенталь та ін. Вони пропагували серед студентів, в артілях будівельних робітників. Однак скоро київські «чайківці» спрямовують вістря своєї діяльності на село.

Восени 1873 р. «чайковці» Петербурга, Москви, Одеси, Києва об’єднались в єдину загальноросійську організацію – Товариство рівноправних і самостійних осередків. «Чайковці» примикали до пропагандистського напряму в народництві.

Прибічниками того ж напряму були і члени гуртка «жебуністів», який остаточно виробив свою програму дій у листопаді 1873 р. на з’їзді у Києві. До нього входили члени родини Жебуньових, Г.Прудницький, М.Кац, Г.Кобієв та ін. Саме вони одними з перших розгорнули пропаганду серед селянства.

З кінця 1873 р. виникають гуртки бунтарського напряму, серед яких варто виділити «Київську комуну». До неї входило близько 30 представників різночинної інтелігенції, студентів Київського університету, серед них – В.Дебогорій-Мокрієвич, Я.Стефанович, М.Коленкіна, К.Брешковська, І.Ходько, В.Рогачова та ін.

Готуючись до «ходіння в народ», народники оволодівали різними ремеслами, почали пропаганду в міських артілях і майстернях, збирали кошти на революційні цілі, встановлювали зв’язки з народницькими гуртками інших міст.

«Ходіння в народ» розпочалося з кінця 1873 р. Цим рухом було охоплено 37 губерній європейської Росії, в т.ч. майже всі українські. Тактика «ходіння в народ» мала за мету підготовку селянства до народної революції. А щоб підняти народ до революції, спочатку треба було ознайомитись з умовами його життя, придивитись до місцевих звичаїв, світогляду і вже потім, на підставі реальних даних, виробити практичну програму дій. Народники з пропагандистською метою наймалися на фабрики, тимчасово вчителювали у селах, працювали лікарями, відкривали майстерні та кузні, де проводили сходки селян, переховували нелегальну літературу тощо.

«Чайковці» вели активну діяльність серед селян Правобережжя і Півдня України, «жебуністи» діяли на Чернігівщині. Останні видали відозву «Птахи із залізними дзьобами», в якій закликали селян до боротьби за землю і волю.

Масовий похід «в народ» зазнав невдачі. Набувши масового характеру навесні і влітку 1874 р., ця тактика не виправдала сподівань народників на селянський бунт. Народники зазнали жорстоких переслідувань з боку уряду – їхній рух у 1873-1875 рр. був розгромлений. Крім того, «ходіння в народ» було недостатньо організованим, у його учасників не вистачило сил і підготовленості для того, щоб підняти селян на соціалістичну революцію. І нарешті ще однією причиною поразки руху був низький рівень політичної свідомості селянства. Близько 1000 народників були заарештовані. Упродовж 1877-1878 рр. відбувався «процес 193-х», внаслідок якого діячі народницького руху були заслані на каторгу та поселення до Сибіру.

Однак, «ходіння в народ» не було безрезультатним. Народницька пропаганда збуджувала селян, посилювала їхнє незадоволення політикою царського уряду. Самим народникам «ходіння» допомогло ознайомитись з реальними потребами селянства, що знаходило відображення в програмі та наступній тактиці.

Вищим виявом народницького руху в Україні була спроба створити селянську революційну організацію, що відома під назвою Чигиринської змови.

Упродовж 1870, 1873 і 1875 років у зв’язку з проведенням реформ відбулися заворушення державних селян, які відстоювали душовий принцип розподілу землі та общинне землекористування. Члени гуртка «Південних бунтарів» (В.Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович, Л.Дейч, І.Бохановський) вирішили використати селянські настрої для організації місцевого бунту, який мав перерости у велике селянське повстання. Так як селяни вірили у доброго царя, змовники вирішили діяти від його імені. Відповідно до задуму В.Дебогорія-Мокрієвича, кінний загін народників повинен об’їжджати села Чигиринського повіту і від імені царя оголошувати про конфіскацію поміщицької землі та відразу ділити її між селянами. Виникнувши в одному місці, повстання згідно з планом мало перекинутись на сусідні повіти та губернії. Для цього передбачалась заготовити велику кількість зброї. Взимку 1876 р. Я.Стефанович, видаючи себе за ходока херсонських селян до царя, встановив зв’язки з чигиринськими селянами і погодився передати цареві «хлопотання» в справі чигиринців. Однак у кінці 1876 р. гурток «Південних бунтарів» розпався і підготовку повстання продовжували тільки Я.Стефанович, Л.Дейч, І.Боханський. Невдовзі Я.Стефанович привіз чигиринським селянам складені ним самим «Височайшу таємну грамоту» статут селянського товариства «Таємна дружина» і текст «Обряду священної присяги», які ніби-то передавав для них цар. У документах селянам пропонувалося створити нелегальну організацію «Таємна дружина», підняти повстання і заволодіти всією землею. У лютому 1877 «Таємна дружина» почала створюватись у с.Шабальники, згодом в ін. селах Чигиринського повіту. До літа 1877 р. в організації було до 1000 осіб. Повстання планувалося на 1 жовтня 1877 р. Але у червні 1877 р. організація була розкрита поліцією. Близько 700 осіб учасників Чигиринської змови було викрито поліцією, з яких 970 допитувані, а 27 головних керівників ув’язнено. Серед селянських ватажків «Таємної дружини» засуджені були Ю.Олійник, Л.Тенник, М.Гудзь, В.Прудкий та ін. Організатори Чигиринської змови – Я.Стефанович, Л.Дейч, І.Бохановський також були заарештовані й засуджені на смертну кару. Але їх врятував народник М.Фроленко, який організував втечу з Київської в’язниці.

Чигиринська змова викликала суперечності між народниками. Частина з них не припускала використовувати царистські ілюзії та ім’я царя в революційній боротьбі; інша частина – розчарувалася у тактиці «ходіння в народ» і прагнула більш рішучих заходів, зміни тактики боротьби.

Відзначаючи помилки організаторів «Чигиринської змови», зокрема намагання у своєрідний спосіб використати царистські ілюзії селян, разом з тим слід сказати, що створення селянського товариства, з одного боку, засвідчило про конкретну можливість організаторської роботи серед мас, із другого – залишило певні позитивні сліди в народі.

Після першої кризи, народники вирішили змінити способи і форми своєї діяльності: від пропаганди загальних ідей соціалізму безпосередньо перейти до революційної агітації на ґрунті вже усвідомлених селянством прагнень, від «бродячої» форми «ходіння в народ» – до організації тривалих поселень, від розрізнених гуртків і груп – до створення централізованої організації революціонерів. Почали робитися спроби об’єднання різних народницьких течій.

У 1878 році замість розпорошення народницьких гуртків була створена централізована організація «Земля і воля». Вона мала своєрідну структуру: поділялася на територіальні групи з центром у Петербурзі та спеціальні групи відповідно до напряму та характеру діяльності – «сільська», «робітнича», «інтелігентська», «дезорганізаторська» та ін. Цими структурними підрозділами – групами, керували члени усіх територіальних та спеціальних груп. Основною програмовою вимогою організації була передача усієї землі до рук «сільського робочого стану» і рівномірного її розподілу.

Київський гурток «Землі і волі» очолював В.Осинський. Члени гуртка вели пропаганду серед студентів, інтелігенції, робітників у Києві, Ніжині, Житомирі, Кременчуку, Кам’янці-Подільському.

З гуртком В.Осинського підтримував зв’язки одеський гурток, очолюваний І.Ковальським. З одеським гуртком співпрацював гурток С.Віттернберга у Миколаєві, члени якого вели пропаганду серед матросів Чорноморського флоту.

Упродовж 1878-1879 рр. народники поступово почали переходити до терористичних актів як основного засобу боротьби. Так, 1 лютого 1878 р. члени гуртка В.Осинського Л.Брандтнер та І.Івичевич винесли смертний вирок зраднику О.Никонову. Одним з перших народницьких терористичних актів в Україні був замах В.Осинського на заступника прокурора Київського окружного суду Котляревського. У травні 1878 р. у Києві народники смертельно поранили жандармського офіцера Гейкінга. А у лютому 1879 р. народники вбили Харківського губернатора Кропоткіна.

У 1878-1879 рр. більшість народницьких гуртків в Україні було розгромлено, багатьох народників засуджено на смерть, в т.ч. І.Ковальського, В.Осинського, С.Віттенберга, Л.Брандтнера та інших.

Народницький рух з часом розколовся. Одні народники дотримувалися старих методів боротьби – роботи на селі, інші виступали за нову тактику – рішучих дій, революційного терору. В 1879 р. на з’їзді у Воронежі стався розкол «Землі і Волі» на дві організації «Чорний переділ» та «Народна воля». До організації «Чорний переділ» увійшли Плеханов, колишні «чайківці», активні організатори «Чигиринської змови» – Я.Стефанович, Л.Дейч, В.Засулич, П.Аксельрод та ін., які відстоювали тактику революційної пропаганди. До «Народної волі» увійшли такі відомі діячі народницького руху як А.Желябов, О.Михайлов, В.Фігнер, С.Перовська, М.Фроленко, М.Кибальчич. Останні, побачивши безперспективність мирних форм боротьби, перейшли до засобів революційного терору.

У 1880 р. група засновників «Чорного переділу» – Г.Плеханов, Я.Стефанович, Л.Дейч, В.Засулич через переслідування поліцією, емігрували за кордон, де критикували тактику революційного терору.

«Народна воля» являла собою законспіровану революційну організацію, центральний орган якої – Виконавчий комітет складали А.Желябов, В.Михайлов, М.Колодкевич, М.Фроленко, Софія Петровська, В.Фігнер. У Києві, Харкові, Ніжині, Одесі діяли народновольські гуртки. До складу «Народної волі» входило близько 500 революціонерів.

Метою діяльності «Народної волі» було пробудження народних мас до революції в результаті вбивства царя. Тому Виконавчий комітет займався підготовкою замахів на царя. Було здійснено 6 замахів на самодержавця. А 1 березня 1881 р., коли Олександр ІІ мав підписати проект першої російської конституції, він був вбитий народовольцями. Організаторами і виконавцями вбивства були Андрій Желябов, Софія Перовська, Микола Кибальчич та ін. Усі вони були страчені.

У 1889 році у Катеринославі відбувся нелегальний з’їзд народницьких організацій загальноросійського масштабу, але обрані на з’їзді керівники руху були заарештовані і народницькі гуртки припинили свою діяльність. А остаточний крах народництва був пов’язаний з поширенням ідей марксизму.

Поступово народництво змінює нова форма соціалістичного руху – марксизм. Одним з перших прибічників і популяризаторів марксизму в Україні був Микола Зібер. Він був професором економіки Київського університету, виступав пропагандистом та інтерпретатором економічної теорії Карла Маркса в періодиці та з університетської кафедри. Економічні і політичні погляди М.Зібера розділяв М.Драгоманов. І коли останнього звільнили з університету, то і М.Зібер на знак протесту залишив свою посаду і емігрував за кордон. Там він познайомився з Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом. Разом з М.Драгомановим і С.Подолинським М.Зібер став співавтором реформістської програми українства, що пізніше була перероблена М.Драгомановим на реформістський проект «Вільна спілка».

Сергій Подолинський як один з фундаторів українського соціалізму побачив прямий зв’язок між національним та соціалістичним рухами, зафіксувавши ще у 1875 р. факт переходу частини громадівців на позиції соціал-демократії. Загалом С.Подолинський справив відчутний вплив на формування національного та соціалістичного світогляду представників української інтелігенції і простого люду. Саме він заклав ідеологічні та організаційно-практичні підвалини української соціал-демократії.

На початку 90-х років ХІХ ст. в Україні стали виникати марксистські гуртки. У Києві, Катеринославі, Одесі, Харкові, Херсоні, Полтаві з’явилися організації революційно настроєної інтелігенції, студентської та учнівської молоді, передових робітників. Одним з перших на початку 1889 р. виник соціал-демократичний гурток у Києві, учасниками якого були близько 30 робітників залізничних майстерень та друкарень. Але вже в травні внаслідок арештів він припинив свою діяльність.

У 1891 р. у Києві виникла «Російська група соціал-демократів», активна діяльність якої припадає на період керівництва нею Ювеналія Мельникова. З його ініціативи була створена школа-майстерня, яка увійшла в історію революційного руху Києва під назвою «Лук’янівський клуб».

У цій школі навчали слюсарної і токарної справи, а водночас велися бесіди на політичні теми, читали і обговорювали нелегальну літературу, знайомилися з основними ідеями марксистського вчення. Таким чином, тут готувалися досвідчені пропагандисти, які через два-три місяці йшли працювати на промислові підприємства і здатні були організувати там підпільні робітничі гуртки.

У 1890 р. соціал-демократичний гурток виник у Харкові. А в Одесі до 1894 р. діяло 10 соціал-демократичних гуртків, членами яких, окрім інтелігенції, були робітники, залізничники, портовики, матроси. У 1894 р. виник соціал-демократичний гурток серед робітників Брянського заводу в Катеринославі.

До складу Катеринославського гуртка входили робітники І.Мазанов, А.Смирнов, М.Єфимов, І.Гудимов та ін. Спочатку гуртком керував Г.Лейтензен, а згодом – вислані сюди з Москви під нагляд поліції досвідчені соціал-демократи О.Винокуров і Г.Мандельштам. Важливою подією у діяльності гуртка було проведення 1895 р. першотравневої сходки, на яку зібралися 100 робітників. Маївка мала велике значення для розвитку свідомості й організованості місцевих робітників.

Марксистські та соціал-демократичні гуртки існували і в інших містах України. Наприклад, у Херсоні перший марксистський гурток було створено на початку 1891 р. Його організував учень сільськогосподарського училища, а потім – професійний революціонер О.Цюрупа. Члени гуртка вели пропагандистську роботу серед учнівської молоді.

У першій половині 90-х років гуртки, що займалися розповсюдженням марксистської літератури, діяли у Сумах, Чернігові, Кременчуці, Олександрівську, Ізюмі та інших містах України.

Аналогічні створеному В.Ульяновим (Леніним) петербурзькому «Союзу боротьби» соціал-демократичні об’єднання почали з’являтися і в інших містах. В Україні виникло два потужних осередки «Союзу боротьби» в Києві та Катеринославі. На початку 1897 р. у Києві шляхом злиття найбільших марксистських об’єднань – соціал-демократичні групи «Рабочее дело» і групи польських соціал-демократів виник київський «Союз боротьби за визволення робітничого класу». Спочатку «Союз» об’єднував 30 осіб, а згодом – у 1898 р. їх було 142. Члени київського «Союзу» вели пропагандистську роботу в 15 нелегальних гуртках марксистського спрямування, видавали листівки, встановили зв’язки із соціал-демократичними групами Харкова, Полтави, Одеси. З 1897 р. київський «Союз» видавав свою «Робітничу газету».

Першочерговим завданням, проголошеним В.І.Леніним, було об’єднання соціал-демократичних організацій і створення політичної партії. У грудні 1895 р. В.Ленін був заарештований і на початку 1897 р. висланий до Сибіру. Важливу роль у реалізації ленінського завдання відіграв київський «Союз боротьби за визволення робітничого класу».

У березні 1898 р. у Мінську відбувся І з’їзд соціал-демократичних організацій. З 9 делегатів від петербурзького, московського, київського, катеринославського «Союзів боротьби», групи київської «Робітничої газети» і єврейської соціал-демократичної організації «Бунд», 4 делегати представляли соціал-демократів України (К. Петрусевич, Б. Ейдельман, М. Вигдорчик, П.Тучапський). На з’їзді було проголошено про створення «Російської соціал-демократичної робітничої партії» (РСДРП).

Дата добавления: 2015-08-21