В сучасній Україні.

Історичний досвід переконує, що в переломні моменти можна досягти суспільної гармонії лише тоді, коли паралельно з глибинними перетвореннями в політиці, економіці, соціальній сфері відбуваються адекватні зрушення в культурі. Адже внаслідок діалектичної взаємодії із суспільством культура є, по-перше, індикатором суспільного розвитку (відображає стан морального здоров'я суспільства, рівень економічних і політичних свобод, характеризує його духовний потенціал); по-друге, синтезатором суспільного досвіду (сягаючи корінням у традиції попередніх поколінь, органічно поєднує позитивний досвід минулого із сучасним, враховує тенденції майбутнього); по-третє, стабілізатором суспільних процесів (перебуваючи під значним впливом панівного типу суспільних відносин, економічного укладу політичного режиму, соціально-класової структури, етнічних і національних відносин, культура активно впливає на духовну архітектоніку суспільства, шляхом періодичної радикалізації або стабілізації громадської думки активізує або гальмує суспільні процеси в різних сферах життя, намагаючись забезпечити суспільну гармонію при переході до нових орієнтирів, пріоритетів, шкали цінностей); по-четверте, інтегратором суспільних сил (культура має здатність об'єднувати людей незалежно від їхньої світоглядної та ідеологічної орієнтації, національної належності в певні соціальні спільноти, а народи — у світову цивілізацію).

Питання про державну підтримку розвитку культури, про використання культурної політики як ефективного інструменту оновлення суспільства надзвичайно гостро постало в Україні після проголошення незалежності. Адже саме з цього моменту дедалі більшої сили і розмаху в духовно-культурному житті набули три суперечливі процеси:

1) перегляд, переосмислення та переоцінка донедавна панівних поглядів, орієнтирів, настанов поведінки;

2) повернення традиційних цінностей національної культури, відтворення релігійних і національних форм світосприйняття;

3) проникнення та адаптація на національному ґрунті нової системи цінностей, які характерні для духовно-культурного життя західної цивілізації.

Зіткнення цих різновекторних культуротворчих потоків призвело до своєрідного руйнівного вибуху в свідомості як на рівні окремої людини, так і на рівні суспільства, кризи національної ідентичності, втрати почуття історичної перспективи і зниження рівня самооцінки нації. Дослідники назвали цей феномен «культурним шоком у посткомуністичних суспільствах». Його загальними ознаками, характерними для більшості країн перехідного періоду, є ерозія системи соціальної мотивації, зростання моральної перевтоми, розчарування та невдоволення серед широких верств населення, підвищена конфронтація суспільства і помітна ностальгія за тоталітарним «порядком».

Закономірно, що відмова, бодай навіть часткова, від старої шкали цінностей вивела суспільство із рівноваги, а відсутність чіткої нової системи цінностей не давала йому змоги стабілізуватися. За цих умов гасло духовного відродження абсолютно логічно було висунуто на передній план. Суть його полягала в пошуку в глибинах історії та національної традиції надійної та стабільної світоглядної опори, яка була вкрай необхідна в умовах перехідного періоду. На жаль, на початковому етапі державотворення в Україні відродження розглядалось як механічне відтворення, своєрідна реконструкція минулого. А час диктував необхідність переходу від романтичної концепції відродження до прагматичної, суть якої полягає не лише в піднятті на авансцену суспільного життя цілих пластів народної культури, добутих з глибин історії, а й у витонченому, диференційованому підході до історичного досвіду, національної традиції, знаходженні в минулому самобутніх зародків національного саморозвитку, чинників прогресу, інших можливостей надання суспільству динамічності, які в силу історичних обставин були забуті, втрачені або свідомо знищені й залишилися нереалізованими.

Іншою важливою проблемою духовно-культурного життя сучасної України є проникнення й адаптація на національному ґрунті системи цінностей західної цивілізації. Ця проблема має два аспекти: створення умов для органічного засвоєння нових прогресивних ідей суспільною свідомістю і вироблення стійкого імунітету проти антикультури.

Отже, для взаємодії культури та суспільства в умовах перехідного періоду характерні різновекторність та багатоплановість. Культурний чинник активно впливає на суспільний розвиток, а суспільство вносить корективи в динаміку культурного процесу.

Основою самовідтворення культури є освіта. Наприкінці XX ст. її зміст, форми суттєво відставали від основних тенденцій розвитку цивілізації, слабо були зорієнтовані на перспективи цього процесу. Гостра потреба докорінних змін у сфері освіти зумовила проголошення в 1988 р. «Основних напрямів реформи загальноосвітньої і професійної школи». Нової моделі вітчизняної освіти потребувала поява на політичній карті світу незалежної України. Ця модель, відповідаючи реаліям посттоталітарного суспільства, мала стати національно зорієнтованою, органічно вписавшись у загальносвітові процеси.

У листопаді 1993 р. Кабінет Міністрів затвердив програму «Освіта» («Україна XXI століття») щодо кардинальної реконструкції всієї системи освіти, яка передбачає:

1)децентралізацію управління освітою;

2)диференціацію, гуманізацію, індивідуалізацію навчально-виховного процесу;

3)безперервність освіти та варіативність навчальних планів і програм;

4)переорієнтацію сфери освіти на пріоритетний розвиток особистості й створення для цього відповідних умов у суспільстві.

Плановані зміни мали бути доволі масштабними, адже Стосувалися понад 48 тис. закладів та установ, у яких навчалося майже 15 млн. учнів та студентів. У процесі реформування всіх ланок освіти наголос було зроблено на:

1)деідеологізації й демократизації навчального процесу;

2)зв'язку освіти з національною історією, культурою і традиціями;

3)забезпеченні свободи творчості педагогам-новаторам;

4)урізноманітненні системи навчальних закладів з метою врахування інтересів і нахилів підростаючого покоління, а також реальних потреб суспільства. Для перспективного розвитку здібностей обдарованих дітей розгорнули свою роботу 236 гімназій, 208 ліцеїв, 26 колегіумів, 1040навчально-виховних комплексів. Вже в середині 90-х років у системі вищої освіти виникло майже 500 недержавних навчальних закладів, 100 з яких було акредитовано,тобто вони набули юридичного статусу;

5) поступовому приведенні у відповідність мови навчання в школах до етнічного складу населення. Якщо в1991 р. українською мовою навчалося лише 49,3% школярів, то через десять років — 67,4%. Для задоволення мовних потреб представників інших національностей в Україні працюють 2,4 тис. шкіл з російською мовою навчання,11 — молдавською, 107 — румунською, 67 — угорською, 9 — кримськотатарською, 3 — польською, 2,3 тис. шкіл —з двома і трьома мовами навчання.

Але очікуваних кардинальних змін у системі освіти не відбулося. Більше того, як і все суспільство, освіта потрапила в зону глибокої кризи, що засвідчує:

1)залишковий принцип фінансування. У 1992 р. частка консолідованого бюджету на розвиток освіти становила — 12,6%, у 1994 р. — лише 9,5%;

2)невідповідність матеріальної бази освіти оптимальним нормативам і потребам суспільства. За 1985—1995 pp.кількість закладів освіти, що проводили заняття у дві-три зміни, зросла майже на 1,5 тис. У 1994 /95 навчальному році школи було забезпечено підручниками тільки на 40% від потреб, технічними засобами навчання — лише на 7—10%;

3)падіння соціального престижу педагогічної діяльності;

4)загострення кадрової проблеми. Вже на початку1995 р. через низьку соціальну захищеність загальноосвітні школи втратили 46 тис. учителів. У професійній школі не вистачає 25% майстрів виробничого навчання. Лише протягом 1994/95 навчального року із вузів пішло 7 тис. викладачів, більшість із них — кандидати та доктори наук.

Наприкінці 2000 р. процес реформування освіти в Україні вступив у нову фазу свого розвитку. На початку вересня було обнародувано проект «Концепції 12-річної середньої загальноосвітньої школи». її поява обґрунтовувалася тим, що інтеграція і глобалізація соціальних, економічних та культурних процесів, перспективи розвитку української держави потребують випереджаючого, глибокого оновлення системи освіти. Суть змін становлять демократизація, індивідуалізація та прагматизація навчального процесу.

Складовою духовної культури, формою суспільної свідомості є наука, потенціал якої в Україні порівняно високий. Загальна чисельність наукових кадрів у 1994 р. була вдвічі більшою, ніж у Франції, й становила майже 300 тис. осіб, з яких понад 80 тис. — доктори і кандидати наук. Найавторитетнішим науковим центром є Академія наук України, яка у 1994 р. отримала статус національної. Останнім часом більш як у 20 разів зросла кількість прямих угод про співробітництво між зарубіжними та українськими науковими центрами.

Проте негативні тенденції, які загострилися в останні десятиліття XX ст., визначають становище і на початку XXI ст. До них належать:

1) постійне зниження витрат на науку у внутрішньому валовому продукті. Так, якщо в 1991 р. планові витрати на науку з державного бюджету становили 3,1% ВВП, то1995 р. — 0,62 %, а в 1999 р. взагалі лише 0,4%. У результаті за внутрішніми валовими витратами на одного науковця Україна поступається: Греції — у 8 разів, Туреччині — в2,5 раза, США та Великобританії — в 50 разів;

2) невпинне зниження рівня наукоємності валового внутрішнього продукту України, який є показником динаміки економічних перетворень. Протягом 1991 —1999 pp.цей показник знизився в 2,2 раза;

3) недостатня матеріальна база, обмежений доступ до новітньої наукової інформації. Відсутність належного фінансування зумовила відставання українських науково-дослідних установ за оснащеністю засобами автоматизації,науковими приладами, матеріалами, літературою від однопрофільних установ розвинутих країн щонайменше на 10—15 років. Вітчизняні науковці оснащені обладнанням та інформацією в 100 разів менше, ніж їхні західні колеги,а доступом до найновішої інформації володіє лише 1% фахівців;

4) зниження ефективності функціонування наукових установ. Якщо в 1990 р. принципово нові технічні рішення на рівні винаходу містила кожна четверта розробка вітчизняних науковців, то в 1994 р. — лише кожна шоста. Питома вага розробок, які за своїми техніко-економічними характеристиками перевищували кращі світові аналоги,знизилася до 4,1% порівняно з 6% 1990 р. Понад 90% нових технологічних розробок не впроваджується у виробництво. Фундаментальні дослідження поступаються місцем прикладним, що в перспективі може призвести до значного відставання від інших країн на магістральних наукових напрямах;

5) внутрішній і зовнішній «відплив умів». Щороку внаслідок міграції Україна втрачає до 10 тис. дипломованих спеціалістів. Цей процес веде до катастрофічних втрат. Адже підготовка спеціаліста з вищою освітою, вченим ступенем та втрачена вигода від його використання обходиться, за розрахунками фахівців ООН, у 300 тис. дол. А процес деградації науки може стати незворотним, якщо країну залишать 10—15% найперспективніших молодих спеціалістів. Не менш загрозливий і внутрішній «відплив умів». За останні роки понад 20% науковців перейшли працювати в комерційні структури.

Суперечливі процеси спостерігаються й у сфері літератури та мистецтва. Українській літературі вже повернено донедавна забуті й заборонені імена. На книжкових полицях з'явилися твори літераторів української діаспори. Це сприяє формуванню в читача цілісного уявлення про українську літературу, повертає українському народові неоціненний для подальшого розвитку художньо-естетичний ДОСВІД.

Ознака сучасності — висока політизація суспільства. За цих обставин зростає роль пристрасного слова публіциста. Болючі проблеми сьогодення — перегляд, переосмислення та переоцінка донедавна панівних поглядів; пошук нових ідеалів та орієнтирів, мовна політика держави; екологічні негаразди тощо — тематика публіцистичних творів найавторитетніших у суспільстві письменників.

Характерними ознаками літературного процесу сьогодення є утвердження світоглядно-естетичного плюралізму; творчий пошук, що виявляє себе в розширенні жанрового і стильового спектра літератури; збереження і творче осмислення традицій; синхронний розвиток та взаємодія традиції, авангарду, модерну та постмодерну; осмислення місця й ролі митця в літературі та суспільному житті.

Життєздатність та перспективу вітчизняної літератури засвідчує поява нової генерації літераторів.

Суттєво впливає на розвиток літературного процесу, на формування наукового потенціалу держави рівень книговидавництва. У червні 1997 р. було прийнято Закон України «Про видавничу справу», що створив засади юридичного унормування видавничої діяльності й передбачив державну підтримку видавничої справи, зокрема з питань пільгового оподаткування. Але цей закон не був юридичним актом прямої дії, тому запровадження пільгового оподаткування у сфері книговидання було можливе лише за внесення відповідних змін до податкового законодавства. У Росії ще в 1995 р. було прийнято федеральний закон «Про державну підтримку засобів масової інформації та книгодрукування Російської Федерації», що звільняв книговидання, пресу і поліграфію практично від усіх податків. Така модель книговидавництва поширена в багатьох країнах світу і є доволі життєздатною та перспективною. У 2000 р. в Росії було видано 3,2 книги на одного жителя на рік, а в Україні — лише 0,4—0,5, у Білорусі — до 7, Польщі — 9,5, Німеччині — 12.

Попри економічні негаразди розвивається національний театр. Щороку глядачі України мають змогу побувати на 30 тис. вистав. Український театр намагається утвердитися в європейському культурному просторі. Це засвідчують гастролі Національного академічного драматичного театру імені І. Франка в Німеччині, Львівського академічного театру імені М. Заньковецької — у Великобританії, участь вітчизняних театрів у багатьох міжнародних фестивалях. Традиційними стали зарубіжні гастролі колективів Національної опери, театрів опери та балету Дніпропетровська, Донецька, Львова, Одеси, Харкова. Голоси вітчизняних оперних співаків А. Кочерги, В. Лук'янець, В. П'ятнички, А. Шкургана звучать на найпрестижніших сценах Європи. Донецьк став місцем проведення Міжнародного конкурсу артистів балету. На сцені Національної опери набуває авторитету і Міжнародний конкурс артистів балету імені Сержа Лифаря.

Складна ситуація у сфері кінематографу. Ще десять років тому на державних кіностудіях знімалося до 50 повнометражних ігрових, 12 анімаційних і до 500 короткометражних фільмів щороку. Нині порівняно з 1988 р. виробництво фільмів скоротилося в 20 разів, а чисельність кіноустановок — більш як удвічі, щорічне відвідування кінотеатрів помітно зменшилося. Поступово із свідомості громадян нашої республіки зникає поняття «рідне кіно». Попри те, фільм «Лебедине озеро. Зона» (С. Параджанов, Ю. Іллєнко) у 1990 р. вперше в історії українського кіно одержав нагороди найпрестижнішого у світі Каннського кінофестивалю. Фільми «Фучжоу» Ю. Іллєнка, «Астенічний синдром» К. Муратової та «Голос трави» Н. Мотузка мали значний резонанс на кінофестивалях у Каннах, Роттердамі, Берліні. Успіхом вітчизняних кінематографістів став фільм В. Криштофовича «Приятель небіжчика».

Динамічні процеси відбуваються в царині популярної української музики. Молоді виконавці дедалі впевненіше заявляють про себе на фестивалях «Червона рута», «Таврійські ігри», «Доля» (Чернівці), «Мелодія» (Львів), «Оберіг» (Луцьк), «Тарас Бульба» (Дубно) тощо.

У сфері культури активно розвиваються міжнародні зв'язки, що сприяє поширенню української культури у світі. Після здобуття незалежності десятки країн світу уклали з Україною угоди про культурну співпрацю. Українське товариство дружби і культурних зв'язків із зарубіжними країнами має контакти з 900 громадськими організаціями і понад 300 відомими громадськими діячами із 102 країн світу. Товариство культурних зв'язків із українцями за кордоном «Україна» співпрацює з 50 організаціями зарубіжних українців, країн Європи, США, Канади, Латинської Америки, Австралії. Протягом 1992—1993 pp. понад 100 українських творчих колективів побувало на гастролях за кордоном.

Водночас за останнє десятиліття у культурній сфері не вдалося подолати деструктивних тенденцій, найпомітніші серед яких:

—маргіналізація культури;

—скорочення мережі установ культури;

—повільне формування правових засад культури, мистецтва, які відповідали б сучасним світовим вимогам та особливостям українського культурного процесу;

—обмежене фінансування культури;

—комерціалізація культурної сфери, що за відсутності стійких традицій меценатства поставило на межу виживання значну частину творчих колективів, спричинило домінування грошей над естетичними ідеалами;

—прогресуюча культурна деградація населення.

Характерною особливістю сучасного стану культури є неоднозначність процесів у гуманітарній сфері. Так, домінування плюралізму в духовному розвитку суспільства дає змогу ознайомити широкий загал із шедеврами світової культури, які раніше з ідеологічних причин були недоступними; стимулює творчу активність митців. Але водночас плюралізм відкриває шлях для проникнення в духовну сферу антикультури. Пропагуючи насилля, антигуманність, вона за відсутності стійкого культурного імунітету становить загрозу для суспільства. Це зумовлює потребу радикальних, але виважених, далекоглядних і продуманих змін.

Дата добавления: 2015-08-21