Адвокатська таємниця в контексті судово-правової реформи в Україні.

Зміна влади за результатами демократичних виборів 2010 року показало необхідність проведення координальних змін у певних напрямках розвитку українського суспільства та розбудови держави, шляхом здійснення комплексної державно-правової реформи, яка повинна охоплювати одночасно всі основні функції держави. Сьогодні, державно-правова реформа здійснюється у чотирьох основних напрямках: 1) парламентська реформа, 2) адміністративна реформа, 3) судово-правова реформа, 4) реформа місцевого самоврядування.

Головним завданням судово-правової реформи в Україні стало створення механізму ефективного захисту прав і свобод людини та громадянина, інтересів суспільства і держави, підтримання режиму законності та правопорядку в державі, подолання корупції.

Необхідність судово-правової реформи викликається, насамперед, всеосяжною кризою державотворення. Серед основних завдань необхідно виділити:

1) запровадження нової системи судоустрою і судочинства;

2) вдосконалення кримінального законодавства;

3) вдосконалення законодавства про адміністративну відповідальність;

4) підвищення ролі адвокатури;

5) формування нової системи розслідування кримінальних справ;

6) реформування кримінальної юстиції та прокуратури.

Конституція України (ч. 2 ст. 124) проголошує, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають в державі. Це положення істотно розширює юрисдикцію судів і свідчить про те, що не має обмежень у зверненні заінтересованих осіб за судовим захистом своїх конституційних прав і свобод. Особливе становище судів у державному механізмі визначається тими завданнями, які покладені на них, тобто відповідальними обов’язками, характером діяльності, в ході якої суди істотно зачіпають права і свободи громадян, права та законні інтереси державних органів, установ, організацій тощо.

Принцип судової незалежності є загальновизнаною засадою в документах ООН, міжнародних договорах, підписаних і ратифікованих Україною: Загальній Декларації прав людини (1948 р.), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (1966 р.), Конвенції про захист прав і основних свобод людини (1995 р.) тощо, де зазначено, що кожна людина має право на справедливий, відкритий розгляд справи незалежним і безстороннім судом, який діє відповідно до закону.

Під судовою владою, наприклад, необхідно розуміти систему незалежних судів, які, в порядку, визначеному законом, здійснюють правосуддя. На нашу думку, послідовним є визначення поняття “судова влада”, як право судових органів, яким вони наділені за законом, здійснювати широкі юрисдикційні повноваження; це правовий статус судів як особливих органів державної влади і, окрім цього, як власне здійснення владних суддівських повноважень.

Відомо, що радянський суд, як орган правосуддя, був покликаний забезпечувати суворе дотримання дисципліни і самодисципліни трудящих. Він сприяв “підвищенню правосвідомості радянських людей, зміцненню державної дисципліни, попередженню і викоріненню правопорушень”. Як бачимо, основна функція суду - власне здійснення правосуддя в той період підмінювалась не властивою йому функцією управління і здійснення державної політики, виховання громадян тощо. Тобто ми не знаходимо тут функції захисту. Не дивно, що при такому підході суд сприймався широкими масами громадян як покарання чи, в кращому випадку, - сутяжництва, хоча, з точки зору сучасних вчених, суд повинен бути органом, на який покладається обов’язок охороняти права і свободи людини і громадянина.

Щодо реформування судової влади у 2010 році та подальших сучасних змін державотворення, то слід пам’ятати істину, висловлену Н.Бойко: «що історія світової цивілізації свідчить, що тільки там, де суд сформувався в систему, здобув необхідні елементи незалежної владної структури і почав виконувати лише йому притаманні функції, держава досягла стабільності, передбачуваності у соціально-економічній і політичній сферах». Такої ж точки зору дотримувався і В. Стефанюк, стверджуючи, що підвищення ролі судової влади в державі та її значення у стабілізації суспільства можливе лише в умовах забезпечення реального права кожного громадянина на незалежний і неупереджений суд і, отже, на захист. Виключно на збереження інтересів клієнта спрямовані і норми цивільно-процесуального кодексу України. Так, з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також забезпечення таємниці усиновлення допускається закритий судовий розгляд.

В цілому, передбачаючи нові функції судової влади, Концепція судово-правової реформи в Україні, яка розпочалася з прийняттям 07.07.2010 року Закону України «Про судоустрій і статус суддів» включає не лише прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу але й зазначеним крокам передує докорінне реформування кримінальної юстиції згідно Концепції реформування кримінальної юстиції України та прокуратури, затвердженої Президентом України 02.04.2008 року тощо. Отже, вже тут ми повинні вести мову про запровадження інституту захисту прав і свобод людини і громадянина, в його широкому розумінні, що необхідно приведе і до необхідності перегляду функцій адвокатури. Слід погодитись з О. Ющиком, який, ведучи мову про судову владу, зокрема, суддівське самоврядування, визначив зміст поняття через ознаки внутрішнього життя та діяльності судів, до яких відніс організаційні, кадрові, матеріально-технічні, соціально-побутові тощо питання, відділивши їх від власне правосуддя як професійної діяльності. Водночас, ведучи мову про адвокатуру, О. Ющик не розмежовує професійні та самоврядні проблеми, але зазначає, що вів мову про самоврядні органи адвокатів, а не адвокатури (“незалежна цілісна професійна самоврядна організація”). Іншими словами, О. Ющик, по суті, веде мову про Національну асоціацію адвокатів України (НААУ).

Важливим для нашого розгляду є короткий аналіз реформування і прокуратури. Необхідність реформування прокуратури, вважається принципово важливим, а робота над новою редакцією закону України "Про прокуратуру" здійснюється з урахуванням позиції Європейської комісії "За демократію через право" (Венеціанська комісія). Так, 14 березня 2008 року — висновок Моніторингового комітету Парламентської асамблеї Ради Європи містить два пункти (56 та 57), які повністю присвячені питанням реформування правоохоронних органів, у тому числі й прокуратури. Наголошуючи на тому, що всі зміни законодавства та інституційні зміни правоохоронних органів мають відповідати стандартам Ради Європи, попереднім резолюціям ПАРЄ та висновкам Венеціанської комісії, цей звіт зазначає, що реформа прокуратури не тільки повинна відповідати принципам верховенства права та рекомендаціям ПАРЄ, а й має базуватися на трьох складових: внесення змін до Конституції; перегляд законодавчо визначеної системи прокуратури, тобто перегляд закону про прокуратуру; реформування кримінально-процесуального законодавства.

За Конституцією України прокуратура не входить до будь-якої гілки влади і становить систему державних органів, діяльність яких створює самостійну сферу державних функцій, при цьому, не можна погодитися з тим, що прокуратура відноситься до органів державного управління, хоча підтримує функцію представництва держави в суді, а також це представництво передбачає захист прав і свобод громадян. З позиції П. Шумського, наприклад, прокуратуру теж не слід включати в структури виконавчої влади, а саме: “Прокуратура як самостійна державна система займає середнє місце між виконавчою та судовою владою, що підпорядковується Президенту і законодавчій владі”.

Г. Омельяненко, в свою чергу, теж веде мову про чітке виділення функцій в системі прокуратури, які на документарному рівні існують, а фактично, в практиці не співпадають з вимогами Основного Закону. Особливої точки зору дотримується Г. Ворсінов, стверджуючи, що прокуратура повинна знаходитись у системі законодавчої влади і від її імені здійснювати нагляд за додержанням законності на всіх рівнях. В цілому ж, правовий статус прокуратури співвідноситься з гілками влади і, окрім цього, їй відводиться функція невизначеної “четвертої” влади. Н. Потебенько визначив прокуратуру через систему державного інституту, а саме: орган вищого державного нагляду за дотриманням законів.

Що ж стосується реалій, то на сьогодні Венеціанська комісія закликала відкликати проект Закону "Про прокуратуру", прийнятий Верховною Радою України у першому читанні в квітні 2009 року з підстав того, що він "не має на меті реформування існуючої системи прокуратури, яку Україна успадкувала з радянських часів. Цей проект скоріше є спробою зберегти статус-кво і закінчити реформаторські дії, розпочаті на підставі придуманих виходячи з Конституції 1996 року". На думку Венеціанської комісії, "при розробці законопроекту не було взято до уваги ні одне з основних критичних зауважень, висловлених Венеціанською комісією в її висновках за 2001, 2004 і 2006 рр.. Законопроект зберіг ті риси, проти яких заперечувала Венеціанська комісія у своїх попередніх висновках. У разі прийняття цього законопроекту прокуратура залишиться дуже потужним і надмірно централізованим інститутом, функції якого будуть ширшими за функції прокурорів у демократичному суспільстві. Законопроект не наближає Україну до вирішення її зобов'язань перед Радою Європи, відповідно до якого "роль і функції прокуратури зміняться (зокрема, у здійсненні спільного контролю над законністю), з перетворенням цього інституту в орган, який відповідатиме стандартам Ради Європи". Загалом документ містить ряд рекомендацій, які, на думку експертів, мають бути враховані. Так, прокуратурі не повинні бути властиві функції, які не сумісні з її незалежністю або можуть призвести до конфлікту інтересів, а саме "не може вважатися задовільною" ситуація, коли прокурор здійснює нагляд за утриманням взятих під варту осіб, але одночасно підлягають розширенню функції представництва і захисту.

Слід погодитись з головним - щодо віднесення до основних функцій прокуратури представництво і захист. Водночас, на нашу думку, ці функції є основними і для адвокатури.

Зрозуміло, що при визначенні судової влади, суду та прокуратури, з позиції їх державного статусу, необхідно виникає питання: який правовий інститут забезпечує функції захисту, якщо адвокатура залишається лише самоврядною структурою? Тому, ведучи мову про широкі повноваження судової влади, слід або розширити повноваження адвокатури, або віднести повноваження захисту до юрисдикції судів. Таємниця, таким чином, отримала би правовий захист. А ведучи мову про адвокатську таємницю, ми отримали би чітко визначений прецедент - необхідність розширення поняття “адвокатська таємниця” до його економіко-правового обґрунтування, а, значить, і розгляду її як суто правової категорії, не заперечуючи, при цьому, і її морально-етичних, деонтологічних аспектів, які можуть розглядатись і на рівні самоврядних структур адвокатури. Зрозуміло, на нашу думку, що функція захисту є загальнодержавною справою, але чому для адвокатури ця функція виведена в “сферу послуг”? А це означає, що правозахисна функція відводиться адвокатурі, але як громадському об’єднанню. Щодо таємниці, то, звісно, вона знаходить відповідне правове забезпечення, але, як ми дослідили, вона не відповідає правовій категорії в її сучасному розумінні. До того ж, відмітимо, що всі правові інститути вимагають демократичних перетворень.

Щодо самої адвокатури, то слід погодитись з думкою Т. В. Варфоломеєвої, яка відмічає, що адвокатура є правовим інститутом, а професійна діяльність адвоката не може розглядатись з позиції сфери послуг (підприємницької діяльності). Держава покладає на адвокатуру функцію захисту прав і свобод людини та громадянина. Тобто Т. В. Варфоломеєва веде мову про професійний правовий інститут, основною засадою якого є забезпечення захисту прав та свобод громадян, основним компонентом яких і є конфіденційність інформації та її гарантії. Позиція Т. В. Варфоломеєвої важлива для нас тим, що адвокатура не визначається як громадське об’єднання. Іншими словами, адвокат здійснює не громадську, а професійну діяльність. О. Г. Яновська, досліджуючи проблеми адвокатури, теж звертає увагу на проблемне визначення адвокатури: громадський чи державний характер її діяльності. Вона стверджує, що “адвокатура не може бути визнана громадською організацією”, оскільки виконує функції державної ваги, а також підтримує ту думку, що адвокатура, як правовий інститут, повинна отримати належне правове оформлення і в Основному Законі. Слід погодитись і з точкою зору Ю. Азарова, який стверджує, що адвокат завжди виконує державну функцію, і що необхідно внести відповідні зміни до законодавства про адвокатуру.

Іншими словами, адвокатура, як і судова система чи прокуратура в цілому, потребує реформування, яке повинно бути спрямоване на її формування як єдиного демократичного правозахисного інституту, діяльність якого повинна бути узгоджена з міжнародними стандартами щодо адвокатської професії та прав людини в напрямі посилення ролі адвокатури у захисті конституційних прав і свобод людини. Отже, правовий аналіз показує, що адвокатура не може бути визнана громадською організацією вже тому, що вона виконує покладені на неї державою функції захисту та представництва, а її діяльність регулюється Конституцією України, Законом України “Про адвокатуру” та іншими законодавчими актами. Що ж до статусу, то адвокатура, на нашу думку, не може визначатись на рівні самоврядної структури.

Як бачимо, визначення поняття “адвокатура” постає як проблемне питання. Наприклад, Положення про адвокатуру УРСР (жовтень 1980 р.) визначало адвокатуру як “добровільне об’єднання осіб, які займаються адвокатською діяльністю”. Тому І. Л. Петрухін, досліджуючи основні відмінності правових інститутів цього періоду, виділяв три головні функції правосуддя:

1) функцію вирішення справи, яка відводиться суду;

2) функцію обвинувачення, яку виконує прокурор;

3) функцію захисту, яку здійснює захисник (адвокат).

У цьому підході чітко проявляються функції трьох правових інститутів: суду, прокуратури та адвокатури. Окрім цього, І. Л. Петрухін вів мову і про дві сторони: обвинувачення та захисту (в кримінальному процесі). Це означало, що захисник ставав рівним прокурору і, з другого боку, чітко розмежовувались їх функції. І. Л. Петрухін окремо зупиняється і на функціях адвокатури, до яких відносить контрольну у сфері організації праці та матеріального забезпечення, методичну та нормативно - регулюючу функції. Ці функції, відповідно, зберігаються за Мінюстом, Спілкою адвокатів, Радами народних депутатів тощо. В той же час, І. Л. Петрухін захищав статус адвокатури як громадської організації.

Як бачимо, розширене тлумачення адвокатури як соціального інституту не завжди обмежується розумінням її як правового інституту Такий же статус адвокатури зберігається в Законі України “Про адвокатуру” (1992 р.), а саме: “Адвокатура України є добровільне професійне громадське об’єднання”. На даному етапі наукового дослідження було б доцільно визначити, що саме така позиція законодавства України про сучасну адвокатуру не може вважатись науково послідовною. Іншими словами, адвокатура не може залишатись “громадським об’єднанням”. Отже, судово-правова реформа необхідна і повинна вирішити проблему визначення не тільки поняття “адвокатура” з урахуванням соціального та міжнародного статусу адвокатури, але й її ролі в правовій системі України.

Так, цілий ряд науковців ведуть тривалі дискусії щодо правового статусу адвокатури. На думку одного з дослідників історії радянської адвокатури, зокрема, М. П. Шаламова, адвокатура є “допоміжною” судовою установою, яка здійснює судовий захист кримінальних справах, здійснює представництво сторін у цивільному процесі та надає юридичну допомогу населенню. Ю. І. Стецовський зазначав, що “дійсно, значна частина роботи адвоката здійснюється в суді. Однак від цього адвокатура не стає допоміжною судовою установою”. М. А. Чельцов, в свою чергу, зазначав, що адвокатура виконує функцію державної ваги, вказуючи, що адвокат здійснює функцію державного представництва прав і законних інтересів окремих громадян.

На думку О. Д. Святоцького, як дослідника сучасної вітчизняної історії та теорії адвокатури, “адвокатура - це елемент політичної системи”, який “виконує функцію особливої державної ваги - захист прав і законних інтересів громадян”. Водночас, О. Д. Святоцький, ведучи мову про масові громадські організації, стверджував, що до них можуть належати об’єднання адвокатів.

Виявляючи історико-правові моменти становлення адвокатури, О.Д. Святоцький розглядає поняття правової захищеності особистості. До елементів останньої відносить: 1) визначення і закріплення у чинному законодавстві основних прав людини; 2) наявність системи ефективних юридичних процедур реалізації і захисту прав особистості; 3) систему способів захисту прав особистості; 4) наявність системи державно-правових інститутів, що забезпечують здійснення і захист прав особистості. До найважливішого він відносить систему державно-правових інститутів, включаючи інститути оскарження і юридичної відповідальності, правосуддя, прокуратури, органів внутрішніх справ та адвокатуру. Слід погодитись з думкою О.Д. Святоцького про те, що адвокатура є одним з важливих інститутів цієї системи і покликана вносити суттєвий вклад у всестороннє зміцнення законності і правопорядку, пропаганду законодавства, захист прав громадян тощо. Окрім цього, О. Д. Святоцький виділяє два рівні поняття “адвокатура”, а саме: спеціально-науковий термін, який включає перераховані вище ознаки правового інституту і в основі яких лежать елементи правової захищеності, та друге - об’єднання адвокатів.

Правильно, на нашу думку, стверджує В. В. Медведчук, ведучи мову про сучасні проблеми адвокатури. Він визначає адвокатуру через її основну ознаку, а саме: професійний захист прав і свобод людини. Адвокатура, окрім всього, є своєрідним важелем, який збалансовує узгодженість волевиявлення суду в конкретних справах з волевиявленням законодавця. Водночас, В. В. Медведчук підкреслює, що перебудова судової системи заявлена, а проблеми адвокатури вирішуються недостатньо. Про це свідчить як сама правова ситуація в адвокатурі, так і численні скарги громадян. До порушень, які є важливими для адвокатури, він відносить і порушення конфіденційності.

Як бачимо, слід розмежовувати поняття “громадське об’єднання”, тобто об’єднання адвокатів, включаючи і професійні об’єднання, та адвокатуру як правовий інститут. А це означає, що адвокатура не може визначатись через ознаку “об’єднання адвокатів”, як основну, оскільки поняття необхідно включає досить широкий спектр ознак: від захисту прав, свобод людини і громадянина до розгалуженої інфраструктури, включаючи і об’єднання адвокатів на рівні самоврядування. Тому і правильно, що Т. В. Варфоломеєва підкреслює: “Найважливішим є зберегти адвокатуру як правовий інститут”. Зрозумілою стає і позиція С. Сафулька, який стверджує: “Спілка адвокатів - громадська організація, тому вона не може взяти на себе здійснення ряду професійних завдань, котрі стоять перед адвокатурою”. Необхідність повнішого визначення статусу адвокатури у Конституції України підтримує І. В. Гончаренко. Як бачимо, всі автори розмежовують поняття “об’єднання адвокатів” і власне “адвокатура”. Тому ми не можемо погодитись з позицією З. В. Ромовської, яка відмічає, що “адвокатура сьогодні - це сукупність адвокатських об’єднань, бюро, фірм та окремих адвокатів”.

В цілому ж, розширене тлумачення адвокатури як соціального інституту не повинно обмежувати її розуміння як правового інституту. Головна думка повинна зводитись до наступного: адвокатура, як правовий інститут, не повинна залишатись “громадською організацією”. Як бачимо, мова йде про загальні проблеми як інституту захисту прав і свобод людини та громадянина, так і, зокрема, проблем адвокатури. Щодо незалежності адвокатури, як правового інституту, то вона повинна бути наділена відповідними правовими функціями, які давали б можливість реалізувати функцію захисту на рівні демократичної держави. Іншими словами, на нашу думку, сучасна українська адвокатура повинна позбутись “залишків” соціалістичного права, бо саме в останньому вона і визначалась як “громадська організація”.

В цілому ж, адвокатська таємниця може розглядатись як на рівні “громадського об’єднання”, так і на рівні правового інституту. В першому випадку вона набирає, в основному, морально-етичних рис, тоді як в другому випадку її правовий статус і виявляє правову проблему. Отже, загальне вирішення проблем адвокатури виводить нас і на широке розуміння конфіденційності, таємниці і, зокрема, адвокатської таємниці.

Так, українське право перестає бути заборонним правом, долається відчуження народу від влади. А це означає, що по-новому розуміється і право людини. Розширюється розуміння природного права, необхідно повертається приватне право, основу яких починає закладати приватна власність. Зобов’язаною, в першу чергу, стає держава. Державна власність перестає бути визначальною в економічному житті суспільства. Повинен бути подоланий репресивний характер боротьби з кримінальною злочинністю, а саме судочинство, як і законодавство, повинно стати “прозорим”, тобто зрозумілим, доступними та прийнятним. А це означає, що повинні змінитись принципи правосуддя, що необхідно повинно позначитись і на проблемах конфіденційності, таємниці і адвокатської таємниці зокрема.

Незаперечним в даний час є той факт, що учасники правосуддя можуть поділитися інформацією, щоб уникнути правових казусів, колізій, майбутніх конфліктів тощо. Але нова правова ситуація свідчить, що інформаційне забезпечення тут теж повинно розглядатись через призму таємниці, оскільки невизначеною залишається сама ситуація відповідальності за її розголошення.

Змінюється статус не тільки правника, змінюється статус державного службовця в цілому. Ось чому стає суперечливою і сама професійна таємниця, до якої відносять адвокатську таємницю. Сучасне розуміння виконання службових чи професійних обов’язків повинно розглядатись в іншій правовій площині: витрачаються не так звані державні кошти, а кошти платників податків, що докорінно змінює розуміння і самої таємниці. Останнє повинно змінити і розуміння відповідальності. Економічні проблеми обґрунтування адвокатської таємниці, як і таємниці взагалі, виходять за межі нашого дослідження, але, на нашу думку, саме баланс економічних інтересів на рівні кількісного підходу (особиста, корпоративна та державна таємниці) і задає вартісний вираз їх порушення на різних етапах надання правової допомоги”.

Іншими словами, таємниця повинна мати, окрім формально-правового, ще і змістовий характер, витоки якого, як правової, проблеми, повинні задаватись макро- і мікроекономічними показниками. А це означає, що в нових економічних умовах клієнт повинен розглядатись не як просто громадянин (пересічний громадянин) чи суб’єкт (фізичний та юридичний), а як господарюючий суб’єкт, що несе відповідальність за економічну одиницю, тобто підприємство. В такому розумінні адвокатська таємниця перестане, на нашу думку, бути лише морально-етичною категорією, тобто не буде обмежуватись лише дисциплінарною відповідальністю. Отже, усвідомлення тенденцій і напрямків реформування інституту адвокатської таємниці безпосередньо пов’язане як з реформуванням системи права України в цілому, так і судово-правової реформи зокрема, головною метою яких є створення в державі умов для верховенства прав і свобод людини та громадянина.

Аналіз проблеми адвокатури, системи права в цілому дає нам змогу виявити і основні проблеми адвокатської таємниці, яка теж, в свою чергу, повинна розглядатись через широку призму таємниці, як правової категорії. В той же час, аналіз проблеми адвокатської таємниці необхідно вивів нас на широке коло інших, похідних, для нашого розгляду, проблем: історико-правових, історико-філософських, соціально-політичних, і, що найважливіше в нашому підході, до вияву нагальних соціально-економічних проблем, що найповніше формують поняття адвокатської таємниці.

Також слід відмітити, що проблема таємниці в системі права все чільніше набирає форм особистісного права, що формується новою економічною ситуацією, отже, і політикою, як похідною проблемою, що, в свою чергу, закладає нові засади юридичної, правової відповідальності, що по-новому модифікує і вимоги до всіх суб’єктів правовідносин.

Таким чином, з урахуванням вищевикладеного можна дійти висновку, що визначення поняття “адвокатська таємниця”, яке дається в чинному Законі України “Про адвокатуру”, слід визнати неповним. Його необхідно доповнити змістом, що визначав би позицію клієнта (довірителя, підзахисного) як визначального чинника правовідносин на широкій базі розуміння статусу адвокатури як правового інституту.

Також, статтю 9 Закону України «Про адвокатуру» доцільно доповнити ч.4 наступного змісту: «Розголошення відомостей, що становлять адвокатську таємницю, тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність».

Дата добавления: 2015-08-21