Особливості діяльності адвоката-представника на стадії досудового врегулювання господарських спорів.

Особливості діяльності адвоката-представника на стадії досудового врегулювання господарських спорів визначається вимогами розділу ІІ ГПК України.

У разі пред’явлення претензії до боржника представник повинен зосередитися на таких моментах:

- вимоги повинні бути викладені чітко та однозначно;

- усі викладені обставини повинні ґрунтуватися на доказах, які не викликають сумнівів у боржника, тобто або ці докази йому повинні бути відомі, або вони повинні бути підтверджені документами компетентних осіб (органів) – комерційний акт, довідки торгово-промислової палати, банку і т. ін.;

- доказами в написанні претензії є, як правило, документи;

- посилаючись в обґрунтуванні своїх вимог на конкретні нормативні акти, слід уважно проаналізувати, чи регулюються спірні правовідносини взятими в обґрунтування нормативними актами, чи є нормативні акти, які по-іншому трактують реалізацію спірних правовідносин (такий підхід до застосування нормативної бази обумовлений тим, що господарські правовідносини, на відміну від кримінальних, регулюються великою кількістю підзаконних актів, актів міністерств і відомств, органів місцевого самоврядування);

- аналізуючи суму претензії та її розрахунок (у випадку грошової оцінки претензії) представник повинен перевірити, чи всі збитки враховані в цій сумі, чи всю суму можна обґрунтувати та довести (Практика показує, що велика кількість позовних сум у процесі розгляду справи в господарському суді зменшувалась як необґрунтована або недоведена, особливо це стосується розрахунків сум пені та штрафів. У ряді випадків, особливо там, де представниками сторони є нехристи, у питаннях розрахунку збитків застосовується спрощений підхід: вказується більша сума з розрахунку на те, що в суді її відповідно зменшать до законної та обґрунтованої. Такий підхід обумовлений можливістю під час розгляду справи зменшувати чи збільшувати суми позовних вимог. Такий підхід є абсолютно неприйнятним для адвоката-представника як юриста-фахівця, крім того, він примушує позивача на момент подання позову нести зайві витрати, пов’язані зі сплатою державного мита, яке залежить від суми позовних вимог. Залишкову суму державного мита, звичайно, можна повернути, але «живі» гроші на певний час вилучаються з обігу позивача, що завжди спричиняє певні збитки. У науці та практиці питання методики розрахунку та доказування збитків завжди залишалося і залишається одним з найгостріших. Великий внесок у вирішення цієї проблеми зробив О.М.Новошицький, який разом з іншими фахівцями розробив методику, сутність якої полягає в тому, що поряд з прямими збитками у підприємства, особливо якщо це підприємство виробниче, виникають невраховані збитки у вигляді умовно постійних витрат, до яких відносять витрати з електроенергії, заробітної плати персоналу, що отримує фіксовані оклади тощо);

- особливу увагу слід звернути на неправильність оформлення претензії: точність реквізитів, як своїх, так і боржника (відомі випадки, коли претензія була спрямована за помилковою адресою, у результаті чого господарський суд визначав досудовий порядок вирішення спору таким, що не відбувся, або коли помилки у своїх реквізитах спричиняли те, що грошові суми за задоволеною претензією не надходили у розпорядження заявника претензії);

- адвокату-представнику необхідно переконатися в тому, що відправлення претензії та адреса боржника знайшли відображення у певному документі, який підтверджує її відправлення.

Готуючи докази, адвокат-представник повинен виходити з таких положень:

- кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається, обґрунтовуючи свої вимоги та заперечення;

- докази представляються сторонами та іншими учасниками процесу;

- докази повинні бути відносними та допустимими;

- не доказуються також факти, встановлені рішеннями господарських судів під час розгляду однієї справи у вирішенні спору між тими самими сторонами;

- вирок суду в кримінальній справі, який набрав чинності, є обов’язковим для господарського суду в питаннях наявності певних дій та особи того, ким вони вчинені;

- рішення суду в цивільній справі, що набрали чинності, є обов’язковими для господарського суду стосовно фактів, які встановлені судом та мають значення для рішення у справі;

- факти, які відповідно до закону вважаються встановленими, не доказуються під час розгляду справи.

Заключним етапом підготовки матеріалів справи для розгляду в господарському суді є подання позовної заяви.

Позовна заява подається до господарського суду в письмовій формі і підписується повноважною посадовою особою позивача або його представником – суб’єктом підприємницької діяльності або його представником.

Позовна заява повинна містити:

- найменування господарського суду, до якого подається заява;

- найменування сторін; їх поштові адреси; найменування і номери рахунків сторін у банківських установах;

- документи, що підтверджують за громадянином статус суб’єкта підприємницької діяльності;

- зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; суми договору (у спорах, що виникають під час укладання, зміни та розірвання господарських договорів);

- зміст позовних вимог; якщо позов подано до кількох відповідачів – зміст позовних вимог щодо кожного з них;

- виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги;

- зазначення доказів, що підтверджують позов; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; законодавство, на підставі якого подається позов;

- відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 ГПК України;

- відомості про вжиття запобіжних заходів відповідно до розділу V-І ГПК України;

- перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви.

Відповідач має право після одержання ухвали про порушення справи надіслати:

1) господарському суду – відзив на позовну заяву і всі документи, що підтверджують заперечення проти позову;

2) позивачу, іншим відповідачам, а також прокурору, який бере участь у судовому процесі, - копію відзиву.

Відзив підписується повноважною особою відповідача або його представником.

Стаття 66 ГПК України визначає, що господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або зі своєї ініціативи має право вжити заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

Позов забезпечується:

- накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві;

- забороною відповідачеві вчиняти певні дії;

- забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору;

- зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.

Про забезпечення позову виноситься ухвала. Ухвалу про забезпечення позову може бути оскаржено. Питання про скасування забезпечення позову вирішується господарським судом, що розглядає справу, із зазначенням про це в рішенні чи ухвалі.

Таким чином, вжиття заходів для забезпечення позову – право, а не обов’язок господарського суду.

Отже, адвокат – представник позивача, приймаючи рішення про подання до господарського суду заяви про вжиття заходів щодо забезпечення позову, повинен скласти його мотивовано та переконливо.

Дата добавления: 2015-08-21