Індустріалізація промисловості Наддніпрянської України в другій половині xіx ст.

Друга половина ХІХ ст. – це період значного промислового розвитку в Україні. Численні мініральні багатства в надрах землі притягували інвестиції не тільки капіталістів Російської імперії, але також французькі, бельгійські та німецькі капітали, які почали розбудовувати в основному видобуткову промисловість. На лівому березні р.Дінець почалася будова копалень для видобування багатющих покладів кам’яного вугілля (Донецький басейн – Донбас). На Правобережжі, в околицях м. Кривого Рога, відкрито поклади залізної руди, яка разом з вугіллям становила основу промислового розвитку. Окрім залізної руди, у районі Нікополя 1874р. відкрито марганцеву руду, з якої добувають марганець, що потрібен у різних галузях промисловості. На кінець ХІХ ст. видобуток марганцю в Україні становив понад півтора мільйона тонн, або майже 45% всеросійського видобутку.

Наявність високовартісного кам’яного вугілля у Донецькому кряжі, як і залізної руди на Криворіжжі, зумовила розвиток металургійної промисловості. Першою домною, що виплавляла метал на коксі, була домна Луганського заводу. Дату її відкриття 16 жовтня 1800 р. вважають днем народження української металургії.

У 1869 р. уряд затвердив статут акціонерного «Новоросійського товариства кам’яновугільного, залізного і рейкового виробництва» Джона Юза, який заложив гірниче поселення «Юзівка». У 1870 р. Джон Юз збудував першу домну, а на кінець 1890 р. на заводі працювало сім доменних печей, що виплавляли близько 15 млн. пудів чавуну на рік. Станом на 1913 р. в Україні діяло 50 доменних печей (для порівняння: на Уралі - 73, у центральній Росії – 17, а у Польщі – 11). Але якщо за кількістю доменних печей Україна була не першою, то за середньою продуктивністю на одну домну вона залишила далеко позаду всі інші промислові райони.

Сформовані промислові райони мали й загальноросійське значення. Центром вугільної промисловості став Донецький басейн (Донбас), залізнорудної – Кривий Ріг, марганцевої – Нікопольський басейн, металургійної – Донбас і Придніпров’я (Київ, Херсон, Одеса), цукрової – Правобережжя і частково Лівобережжя.

У Донбасі та Подніпров’ї збудовано 17 заводів з повним металургійним циклом (чавун, сталь, прокат) та сім заводів з мартенівськими печами. Перші два заводи (Юзівський і Сулівський у Донбасі) виникли поруч із покладами вугілля, руди тощо. Після побудови Катеринославської залізниці у 1880 р. стало вигідно транспортувати донецьке вугілля до Дніпра, де видобували високоякісну криворізьку залізну руду.

Про швидкі темпи розвитку видобувної промисловості свідчать такі дані: у 1914 р. в Донбасі видобувають 26 941 999 тонн вугілля, що становило 74,5 % видобутку Російської імперії. На Донбас припадало майже все виробництво коксу, основного фабричного палива. У 1900 р. виробництво коксу в цілій імперії становило 2 145 000 тонн, з яких в Україні видобуто 2 232 000 тонн, а в 1913 р. – 4 440 000 тонн.

У другій половині 80-х – на початку 90-х років на Україні було збудовано чотири великих металургійних заводи: Олександрівський Брянського товариства у Катеринославі, Дніпровський завод у Каменському, Гданцівський завод у Кривому Розі та завод Донецького товариства у Дружківці. Південь України перетворився в найбільший район виробництва металу: в 1895 р. залізо і сталь, що були вироблені на його заводах, складали 28,6 % загального виробництва в країні. Швидке піднесення Півдня здійснювалось завдяки інтенсивному припливу капіталів (зокрема іноземних), створенню густої транспортної мережі, близькості моря, відсутності тут феодальної рутини, що забезпечувало розвиток суто капіталістичних галузей промисловості.

Упродовж 80-90-х років швидко зростала в Україні машинобудівна промисловість. На середину 90-х років діяло 109 заводів (79 з яких було збудовано саме в ці роки). На початку 90-х років на Україні зосереджувалось майже 32 % всіх машинобудівних заводів Росії, котрі давали близько 16 % загальноросійської продукції машинобудування. Україна перетворилася на головний район сільськогосподарського машинобудування. Найбільшими центрами машинобудування були Харків, Катеринослав, Київ, Одеса, Олександрівськ.

До успішного розвитку промисловості спричинилася побудова залізничних шляхів, хоча вони були призначені в першу чергу на перевіз збіжжя України до портів Чорного моря. З 1860 до 1890р. в Україні збудовано 10 000 км залізничної сітки. Першу залізницю в Україні довжиною близько 200 км збудовано в 1865р. від Одеси до міста Балти. В 1881-1884 рр. збудовано залізницю Донбас – Кривий Ріг. Завдяки такому сполученню в Кривому Розі швидким темпом стала розвиватися металургійна промисловість. За 1860-1890 рр. територію України перетнули такі важливі залізничні магістралі як: Одеса – Кременчук – Харків, Курськ – Харків – Ростов, Курськ – Київ – Одеса; Козятин – Бердичів – Берестя, Знам’янка – Миколаїв, Лозова – Севастополь та ін. Розбудова залізничних шляхів сприяла розвиткові промисловості і торгівлі, а тим самим торгівельних і промислових центрів. Залізниці сполучали між собою українські міста, що сприяло їх розвитку, а також появі нових міст, зокрема в Донбасі.

Залізниці на Україні створювались і казенними коштами, і великими акціонерними товариствами за підтримкою державного кредиту. На початку 90-х років на Україні діяло дев’ять залізничних магістралей, загальна їх довжина становила 7,6 тис. верст. Виникли великі транспортні вузли – Харків, Київ, Катеринослав, Кременчук тощо. Залізниці сприяли розвитку промисловості.

В цілому, у пореформений період центр важкої індустрії поступово перемістився у південноукраїнський регіон, у якому машинна індустрія одразу виникла на новому капіталістичному підґрунті. «Підприємницька лихоманка» в Донбасі призвела до того, що видобуток кам’яного вугілля зріс від 1861 р. до 1900 р. у 115 разів. До кінця ХІХ ст. у 158 разів збільшилось в цьому регіоні виробництво залізної руди, тоді як на Уралі лише в 4 рази. Завдяки масовому та активному запровадженню новітньої техніки енергоозброєність кожного заводу Півдня в середньому у 42 рази була вищою, ніж на Уралі. Тому продуктивність праці робітника – металурга Півдня в 6 разів була вищою за продуктивність праці уральського робітника. Такі зміни дали можливість Україні перетворитися на потужний індустріальний регіон, який давав майже 70% видобутку кам’яного вугілля, значну частину виплавки чавуну, заліза і сталі Російської імперії.

У другій половині ХІХ ст. потужним став приплив іноземного капіталу. Ввозити капітал до Російської імперії було досить вигідно, так як цьому сприяли державні пільги, дешева робоча сила, значні запаси сировини, неозорі ринки збуту. Основними інвесторами стали підприємці Франції, Бельгії, Англії та Німеччини. Більшість капіталів іноземці вкладали в кам’яновугільну, гірничорудну та металургійну галузі. Наприкінці ХІХ ст. у гірничій промисловості України іноземцям належали 80-90 % усіх акціонерних капіталів. Наслідками залучення іноземців до розбудови машинної індустрії були не тільки додаткові значні капітали, а й запровадження новітніх техніки й технології, використання апробованих у передових країнах форм організації праці, ангажування кваліфікованого, високопрофесійного персоналу. Водночас левову частку прибутків важкої індустрії вивозили за кордон.

Необхідно наголосити, що у 80-х – на початку 90-х років завершився технічний переворот у традиційних галузях промисловості України - харчовій та легкій. Швидкими темпами розвивалось цукроваріння. За даними 1895 р., із 183 цукроварень Російської імперії 153 діяли на Україні. У 1913 р. Україна засівала цукровими буряками 533 600 га, або 82,3 % до всієї площі цукрових буряків в Росії. На цукроварнях були впроваджені системи машин, різко зросла середня продуктивність цукроварні та й загальне виробництво цукру. На початку 90-х років на Правобережжі та Харківщині діяло понад 150 цукрових заводів, які виробляли близько 21 млн. пудів цукру (85 % загальноросійського виробництва).

Поряд з виробництвом цукру розвивалися й інші ділянки сільськогосподарської промисловості, зокрема в Київській, Подільській та Харківській губерніях, де вироблялися алкогольні напої. На початок ХХ ст. в Україні діяло 569 винокурних заводів, 203 броварні та 154 медоварні. До 1914 р. на винокурних заводах перероблялося 15% усього урожаю картоплі. У Подільській і Волинській губерніях переробка картоплі на спирт становила 25-40 % урожаю. Крім того, в Україні вирощували тютюн, який переробляли 109 фабрик, по 20 у Київській, Подільській, Полтавській і 10 у Таврійській губерніях. Інші галузі промисловості – олійна, обробки волокна і вовни – були мало розвинуті.

Головним районом капіталістичної мукомельної промисловості був Південь України. На Правобережжі та Лівобережжі центрами мукомельного виробництва стають Київ, Кременчук, Харків. Цукрове, мукомельне, спиртогорілчане виробництва України перетворилися у галузі великої капіталістичної промисловості всеросійського значення.

З галузей по переробці тваринної сировини продовжувала розвиватися шкіряна. Щодо виробництва сукна, то через несприятливу ринкову кон’юктуру воно перебувало в кризовому стані та зосередилось лише в небагатьох центрах.

На середину 90-х років на Україні склалися промислові райони всеросійського значення: Правобережжя – з розвинутими цукровою та іншими галузями харчової промисловості та машинобудуванням; Південь, який поділявся на Криворізько-Придніпровський район – з розвинутою залізорудною та марганцевою промисловістю, металургією і машинобудуванням – та Донбас – із розвинутою вугільною, металургійною, хімічною промисловістю. Ще виділявся Харківський район (машинобудування, цукрова промисловість) і Одесько – Миколаївський (машинобудування, суднобудування, харчова промисловість).

У 90-ті роки в обробній промисловості України налічувалося понад 34 тис. підприємств. Отже, на цей час тут був створений основний кістяк великої капіталістичної машинної індустрії.

У 60-80 роки ХІХ ст. завершився промисловий переворот, суть якого полягала в переході від мануфактури до фабрики, від дрібного товарного виробництва – до широкомасштабного, від ручної праці – до застосування парових двигунів та системи машин. Так, якщо 1860 р. в Україні налічувалось 2 147 промислових підприємств (без винокурень), на яких працювало 86 тис. робітників, то в 1895р. – вже 30 313 підприємств і відповідно 205 тис. робітників. Відмітним було і те, що крім кількісних, відбулися і значні якісні зміни. Зокрема: в 60- 80 роки поступово занепадали провідні галузі дореформеного періоду – ґуральництво, виробництво сукна тощо, які розвивалися в поміщицьких маєтках на мануфактурній основі. Натомість вперед вийшли галузі важкої індустрії, які забезпечували технічний прогрес та модернізацію економіки, - залізнорудна, вугільна, металургійна, машинобудівна.

Дата добавления: 2015-08-21