Національне відродження українського народу в першій половині ХІХ ст.

На початку ХІХ ст. колишня козацька еліта знищеної російським царизмом Гетьманщини стала одним із джерел формування нової генерації борців за українське національне відродження. Одержавши довгоочікуване дворянство, але не маючи рівних прав з польською шляхтою, представники знатних українських родин вимагали визнання своїх привілеїв у повному обсязі. Нащадки козацької старшими, отримуючи дворянство повинні були довести свої права на цей титул на підставі родинних документів.

Імперська геральдична канцелярія («Герольдія») стала піддавати сумніву право окремих нащадків козацької старшини на дворянський статус. Право на дворянство потрібно було підтвердити історичними доказами – грамотами польських королів та договорами українських гетьманів з Москвою. Така «пошукова робота» викликала підвищення зацікавлення історією козацької доби.

Окрім практичного інтересу до історії, у першій половині ХІХ ст. з’являються ґрунтовні історичні дослідження. Це історія України у викладі Дмитра Бантиш-Каменського, «Історія Малоросії» Миколи Маркевича. На відміну від поміркованого монархіста Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевич належав до демократичних кіл українського дворянства.

Іншою формою діяльності молодої української інтелігенції було вивчення і популяризація фольклору. Прикладом може слугувати діяльність Миколи Цертелєва, який 1819 р. видрукував першу збірку українських історичних дум. У передмові до неї він наголошував, що робить надзвичайно важливу і патріотичну справу, бо в збірниках українських пісень видно поетичний геній народу, його дух, звичаї старих часів і ту чисту моральність, якого відзначались українці.

У 1827 р. було здійснене перше видання ліричних народних пісень, яке підготував професор Московського, а згодом перший проректор Київського університету Михайло Максимович. Це видання пізніше назвали «золотою книгою українознавства».

Не менш важливим чинником відродження української національної свідомості була мова. Поява у 1798 р. «Енеїди» Івана Котляревського українською мовою ознаменувала собою новий етап творення нової української літератури. Під впливом «Енеїди» філолог Олексій Павловський видав у 1818 р. граматику, в якій подав перший опис живої української мови. Це була перша спроба обґрунтувати й практично застосувати фонетичні принципи українського правопису.

У 20-40-х роках ХІХ ст. справу О. Павловського підхопили т. зв. «харківські романтики» – студенти Харківського університету А. Метлинський, Л. Боровиковський, О. Корсун. У своїх творах вони оспівували лицарські подвиги запорозьких звитяжців, козацькі громадські порядки як загальнолюдський ідеал суспільно-політичного устрою та суспільної справедливості. Ідейним наставником «харківських романтиків» був професор Харківського університету Григорій Квітка-Основ’яненко. Його «Малоросійські повісті», видані у 1834 р., мали величезний успіх, а їх автор став батьком української прози. Трохи пізніше українські літературні здобутки поповнилися яскравими віршами та баладами Петра Гулака-Артемовського, байками і лірикою Євгена Гребінки і т.д.

Героїчне минуле України притягувало увагу російських і українських літераторів. Воно стало джерелом романтичних творів М. Гоголя, О. Пушкіна, К. Рилєєа та ін.

Микола Гоголь із старовинного роду козацьких старшин Гоголів-Яновських. Він доводився прямим нащадком гетьманів Михайла та Петра Дорошенків, та гетьмана Івана Скоропадського. Серед його предків був подільський полковник О. Гоголь, який вважається праобразом Тараса Бульби. По материнській лінії він був родичем вельможі і меценату Д. Трощинському, який походив з родини племінника Мазепи.
Вчився М. Гоголь в Ніжинській гімназії вищих наук, а потім переїхав до Петербурга. Відчуваючи у холодній північній столиці імперії тугу за «малою батьківщиною», він відчував гостру необхідність вивчення і зображення в літературі побуту, звичаїв, народної культури. Результатом зацікавлення українським побутом стали яскраві персонажі малоросійських повістей, як, скажімо «Вечори на хуторі біля Диканьки». М. Гоголь захоплювався не лише народною культурою, українськими старожитностями, але й історією. В його планах було написання історії Малоросії. І хоч цим планам не судилося збутися, він написав «Тараса Бульбу». Попри незначні неточності в деталях та датах, цей твір має історичну та художню цінність, а відтак є одним із кращих проявів «малоросійської школи» у російській літературі.

Українська минувшина цікавила і О. Пушкіна. Поява «Українських народних пісень», виданих М. Максимовичем, та легендарної «Історії русів» ще більше визначили інтерес російського поета до української історії. У 1829 році вийшла з друку пушкінська поема «Полтава», яка стала зразком звернення до народності на українському ґрунті.

Українська козацька вольниця, гайдамацькі рухи, народні повстання слугували сюжетною канвою для романтичних творів К. Рилєєва. Це один із лідерів декабристського руху, який мешкав в Україні і був великим любителем і поціновувачем українського фольклору. У своїх поетичних творах «Думи», «Наливайко», «Мазепа»» К. Рилєєв широко використовує українську історію. Одним із кращих зразків зацікавленості до українства стала поема «Войнаровський». Племінника І. Мазепи Андрія Войнаровського митець змальовує як послідовника гетьмана і великого патріота.

Зацікавленість українською історією визначила цілий напрямок в російській та українській літературі першої половини ХІХ ст. Найвизначнішими постатями української літератури були І. Котляревський (1769-1838), Петро Гулак-Артемовський (1790-1865), Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843), Євген Гребінка (1812-1848). Але центральною постаттю літературного відродження в Україні і водночас поетичного оспівування історії та життя українського народу був Тарас Шевченко (1814-1861).

У 1840 р. вийшла перша поетична збірка творів Т. Шевченка «Кобзар». Два наступні видання виходили у 1844 та 1860 роках. До різних видань «Кобзаря» входили думи з глибоким історико-політичним змістом – «Гамалія», «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гайдамаки» тощо. У них геніально поєднувались історичні деталі з традиціями усної народної творчості та новітніми літературними впливами.

Роль лідера в культурно-національному русі взяло на себе греко-католицьке духовенство. Другою особливістю було те, що відродження в Галичині почалося «зверху», як результат соціальних і культурно-адміністративних заходів австрійського уряду. Третьою відмітною рисою було те, що відродження на Галичині послідовно пройшло декілька етапів («йосифлянські реформи» 70-80-х рр. ХVІІІ ст.; 10-20-ті рр. ХІХ ст., що характеризувались відродженням «знизу»; 30-ті рр. ХІХ ст. – галицьке відродження набуло демократичної, радикальної спрямованості).

У відповіді на дане питання потрібно розкрити названі характерні особливості галицького відродження.

Більш детально бажано зупинитися на діяльності гуртка львівських романтиків – «Руська трійця». Так називали студентів греко-католицької духовної семінарії у Львові Маркіяна Шашкевича (1811-1843), Іван Вагилевича (1811-1866) та Якова Головацького (1814-1881). Вони захопилися ідеєю відродження слов’янських народів і під впливом українського письменства в Росії розгорнули активну роботу, спрямовану на формування патріотичного національного руху в Галичині. Засновники «Руської трійці» вважали своїм головним завданням за допомогою друкованого слова та літературної творчості рідною мовою «підняти дух народний, просвітити народ», відкрити йому світ, допомогти усвідомити гідність свою і свою силу.

Ідейним натхненником гуртка був Маркіян Шашкевич. У 1833 р. він склав перший альманах віршів, написаних українською мовою, а через два роки опублікував оду «Голос галичан». Він же підготував до друку збірник «Зоря», який містив народні пісні, життєпис Богдана Хмельницького, оповідання з життя священників. Проте цензура заборонила його публікацію.

Найбільшим досягненням «Руської трійці» було видання 1837 р. в Будапешті альманаху «Русалка Дністровая», яким західні українці фактично вперше в нову добу заявили про свою національну гідність. «Русалка Дністровая» знаменувала новий етап національного відродження на Галичині, що характеризувався пробудженням під впливом романтичних ідей національної свідомості українців. Однак доля «Русалки Дністрової» як і «Руської трійці» була сумною. Цензура затримала більшу частину тиражу альманаху і тільки 100-200 примірників «Русалки Дністрової» розійшлися до читачів. Ректор духовної семінарії В. Левицький вбачав у цьому альманасі політично небезпечні впливи і наслідки й заборонив його розповсюдження. Він вчинив над «трійцею» слідство. М. Шашкевичу, як ініціатору цього проекту, загрожувало виключення з духовного стану. І. Вагилевич зовсім відмовився від участі. Я. Головацький взяв на себе частину провини і тим врятував М. Шашкевича. Не дивлячись на розпад «Руської трійці», її діяльність не була марною, вона започаткувала нову демократичну культуру в Галичині, її патріотичні ідеї все більше оволодівали умами, запалювали серця молодих галичан.

Дата добавления: 2015-08-21