Соціальні та національні рухи у хvііі ст.

Відповідь передбачає акцентування уваги на тому, що селяни закарпатських земель були учасниками визвольної війни угорського народу 1703-1711 років, що велася під керівництвом семиградського князя Ференца Ракоці ІІ (1676-1735 рр.) проти влади Габсбургів за відновлення незалежності Угорщини. При цьому селяни, на противагу угорським поміщикам – керівникам повстання, в ході війни виступали не лише проти панування автрійських загарбників, а й проти кріпосницького гноблення взагалі. Почавшись у 1703 р. з виступу селян сіл Варів (нині Берегівського району Закарпатської обл.) та Торпа (нині на території Угорщини), повстання швидко охопило велику територію Угорщини, Словаччини, Трансільванії і Закарпаття. На Запорожжі повстанці оволоділи упродовж літа і осені 1703 р. Береговим, Мукачевим, Хустом, Ужгородом, взяли в облогу Мукачівську та Ужгородську фортеці. Боротьба була тривалою і запеклою. Тільки у 1711 р. австрійським властям спільно з реакційними угорськими поміщиками вдалося придушити повстання, як і в цілому визвольну боротьбу угорського народу. На Закарпатті закінчилася взяттям австрійськими гнобителями 24 червня 1711 р. м. Мукачевого.

У відповіді потрібно розкрити причини гайдамацького руху на Правобережній Україні. В першу чергу слід нагадати, що на початку ХVІІІ ст. Правобережжя знову відійшло до Речі Посполитої. Польський уряд почав активно відновлювали польсько-шляхетські порядки на цих землях, був відновлений і поділ на Брацлавське, Волинське, Київське і Подільське воєводства. Відновлюючи свою владу на правобережних землях, польські магнати заохочували поновну колонізацію краю, що було необхідним для відродження та господарського піднесення краю. Для переселенців з Волині, Полісся, Галичини встановлювались «пільгові роки» та заводились слободи.

Із закінченням «пільгових років» і захопленням шляхтою більшості земель, втановлюється панщина, відновлюється релігійний тиск, що викликало опір населення правобережних земель. Сприятливим чинником для розгортання повстанського руху було близьке сусідство із Запорожжям. До того ж, повстанцям співчувало православне духовенство, яке було озлоблене переслідуванням з боку уніатів. Усе це зумовлено стихійні народні виступи, які переростають у партизанську боротьбу проти польсько-шляхетського гноблення.

Гайдамацький рух розвинувся у першій половині ХVІІІ ст. Перша згадка про гайдамаків дотується 1714 р. Він поширювався по Волині і Західному Поділлі, охопив Київщину і Брацлавщину. Навесні 1734 р. розпочалося перше велике гайдамацьке повстання, яке вирізнялося організаційним боком та ідейною спрямованістю. З Київщини повстання перекинулось на Поділля і південно-західну Волинь. На Поділлі рух очолив козацький сотник Верлан, що служив начальником надвірної міліції князів Любомирських. Він зорганізував із повстанців цілий полк, скрізь заявляв, що має від російської цариці Анни наказ нищити ляхів і жидів. Верлан заволодів Бродами, Жванцем і розпустив свої відділи аж під Львів. А між тим, російські війська, що прибули на Правобережжя з метою допомоги Августу ІІІ. Саксонському зайняти польський престол, своє завдання виконали і були використані для придушення повтання. Наприкінці 1738 р. російські та польські війська при допомозі зрадника Сави Чалого отримали перемогу нід основними постанськими силами, що примусило частину гайдамацьких загонів відійти у Молдовію, а решту тимчасово припинити збройний опір. Пізніше запорожці помстилися і вбили с. Чалого в його маєтку на Різдво 1741 року, але повстанський рух пішов на спад.

Нове піднесення гайдамацького руху розпочалося із 1750 року (ватажки повстанських загонів – Ведмеденко, Лях, Письменний, Сухий, Тесля та ін.). Гадамацькі загани діяли з весни по осінь, а зиму перебували головним чином на Лівобержній Україні та Запорожжі, звідки поповнювались новими повстанцями, а запорозькі козаки часто очолювали гайдамацькі загони. Тактика дій була партизанською і мобільність цих партизанських загонів, підтримка повстанців православним духовенством та населенням українських земель утруднювали боротьбу з гайдамиками.

Готуючи відповідь на це питання потрібно мати на увазі, що наймогутнішим вибухом гайдамацького руху було повстання на Правобережжі у 1768 р., відоме під назвою «Коліївщина». Безпосереднім поштовхом до широкого виступу народних мас було два чинники: 1) діяльність Барської конфедереції, що була спрямована на усунення короля, виведення російських військ за межі польської держави, ліквідацію православних монастирів і церков, запровадження уніатства і католицизму на всій Правобережній Україні; 2) вступ на правобережній українські землі російських військ для боротьби проти конфедератів. Саме появу російських військ з генералом М. Кречетниковим було сприйнято як допомогу у боротьбі з польсько-шляхетськими утисками. Пришвидшувало повстання і поширення чутки про те, що нібито Катерина ІІ видала «Золоту грамоту», в якій закликала до повстання проти польської шляхти, а ігумен Мотронинського монастиря Мелхиседек Значко-Яворський благословив на початок повстання.

У травні 1768 р. на Чигирищині, в районі Мотронинського монастиря, розпочалося повстання, яке очолив виходець із селян-кріпаків с. Медведівки М. Залізняк. Повстанці оволоділи Медведівкою, Жаботином, Смілою, Корсунем, Каневом, Богуславом, Лисянкою, звільнили від поневолювачів багато сіл на Смілянщині і 9 червня 1768 р. підішли до Умані. Місто було власністю магнатської родини Потоцьких і являло собою один із центрів польсько-шляхетського панування на Правобережжі. До того ж, це був важливий торгівельний центр, в якому скупчувалося чимало заможного населення, купців, лихварів і т. д. Місто було добре укріплене, на чолі місцевої управи з титулом губернатора стояв Младанович (служив у Потоцьких). Він керував полком надвірних козаків (міліції), одним із сотників якого був Іван Гонта. Перехід І. Гонта на бік повстанців був вирішальним для долі Умані. 10 червня 1768 р. повстанці заволоділи Уманню, вчинили в ній погром шляхти та євреїв («уманська різня») і передали управління містом сотнику П. Уласенку. Рада повстанців проголосила І. Гонту уманським полковником, а М. Залізняк – гетьманом. Основні сили повстанців стали табором під Уманню, готуючись для продовження боротьби проти шляхти. Упродовж червня-липня 1768 р. близько 30 гайдамацьких загонів взяли під контроль значну часину Правобережної України. Повстання могло перекинутись і на Лівобережну Україну, чого не міг допустити російський уряд. До того ж, один гайдамацький загін, переслідуючи втікачів, зайшов у турецькі володіння і спалив м. Балту, що викликало гострі протести одночасно з боку турецького уряду, кримського хана й навіть молдовського князя. Туреччина стала погрожувати Росії війною, до якої та не була готова. Ставлення російського уряду до повстання в значній мірі вирішило його долю.

В другій половині червня Росія розпочала каральні дії проти повстанців, а 27 червня ватажки повстання були по-зрадницьки захоплені загоном полковника Гурьєва. Розгромивши повстанський табір під Уманню, Гурьєв захопив у полон близько 900 народних месників. І. Гонту передано польському воєначальнику К. Браницькому. У с. Сербах (нині – Гонтівка Могилів-Подільського району) 14 липня 1768 р. І. Гонта після жорстокого катування був четвертований. А.М. Залізняк, як російський підданий, після суду був побитий батогами, таврований і засланий на довічну каторгу у Нерчинськ. У містечку Кодня (на Житомирщині) було знищено 3 тис. активних учасників визвольного руху. Більшість повстанських загонів було розгромлено, а створені шляхетські суди люто розправлялися з учасниками Коліївщини.

Маючи антикріпосницький, національно-визвольний характер, Коліївщина була найвищим піднесенням гайдамацького руху. Попри те, що повстання було розгромлене, воно мало велике історичне значення. Народна пам’ять і фольклорна спадщина про Коліївщину та її ватажків, яка передавалася із уст в уста, із покоління в покоління, творила в суспільстві грунт для виникнення нових ідей, атмосфери невдоволення існуючим ладом, готувала умови для народних рухів.

Відповідь на це питання доцільно розпочати з характеристики становища народних мас в Галичині, яка перебувала у ХVІІІ ст. під польсько-шляхетським пануванням. Панщина доходила тут до п’яти днів на тиждень, селяни виконували багато інших повинностей і сплачували різні збори. Сильними тут були і національні та релігійні утиски. Тому там теж точилася боротьба проти феодального поневолення, а учасників цієї боротьби називали опришками. Чимало селян, сільських ремісників, наймитів, пастухів ішли в Карпатські гори і ліси, формували загони і розправлялися з шляхтичами, орендарями, чиновниками. Ховаючись у скелях і густих лісах, опришки нападали на своїх гнобителів, захоплювали їх майно, роздавали його селянам, знищували акти на володіння і вбивали тих, хто особливо жорстоко знущався з народу.

У 30-40-х роках ХVІІІ ст. серед ватажків опришків прославився Олекса Васильович Довбуш (1700-1745 рр.). Народився він в с. Печеніжнині (нині смт. Коломийського району Івано-Франківської області) в сімї незаможного селянина. З 1738 р. відомий як ватажок загону опришків, який змінював райони дій: Чорногора, Волощина, Угри, Покуття. У 1744-1745 рр. опришки на чолі з О. Довбушем здійснили зухвалі напади на багатіїв під Солотвином, Надвірною, Дрогобичем, Туркою. Майно, гроші та харчі, відібрані у тамтешніх можновладців, Довбуш роздавав зубожілим селянам. Це робило опришків народними героями в очах трударів, сприяло поширенню слави про них за межами Західної України.

Загинув О. Довбуш удосвіта 24 серпня 1745 р. у селі Космачі (тепер смт. Івано-Франківської області) від рук заможного селянина Стефана Дзвінчука. Після смерті найвідомішого ватажка селян-опришків їх рух продовжувався у багатьох регіонах ще понад століття і був остаточно придушений австрійським урядом за допомогою частин регулярної армії та каральних загонів.Антифеодальний рух опришків під проводом Олекси Довбуша сприяв послабленню гніту західно-українського селянства.

Дата добавления: 2015-08-21