Охаректеризувати соціально-економічний розвиток та еволюція суспільно-політичної думки у хvііі ст.

Потрібно наголосити, що у ХVІІІ ст. на Лівобережній та Слобідській Україні панували феодально-кріпосницькі відносини. Основну роль відіграло сільське господарство. Успішно розвивалось рільництво на родючих чорноземних грунтах у південній та степовій частинах України. Землеволодіння на правах повної власності ставало переважаючим серед інших видів володінь. Козацька старшина узаконювали передачу своїх володінь і привілеїв у спадщину. Поширенними ставали «оборонні універсали» від гетьмана,які звільняли від підлеглості місцевої адміністрації.

Поглиблювалась спеціалізація окремих сільськогосподарських районів. На Лівобережжі і Слобожанщині більше уваги приділяли вирощуванню житла, на півдні – пшениці. Почали вирощувати картоплю, кукурудзу, цукрові буряки й соняшники, а також технічні культури – тютюн, льон, коноплі. У Південній Україні та в Криму розвивались садівництво й виноградарство. Чимало землевласників освоювали багатопільну систему, закладаючи основу для раціонального ведення сільського господарства. Трипільську систему запроваджували за рахунок перелогів. На той час вона була на Правобережжі, в Галичині. Почали розводити коней, овець. На Лівобережжі у 80-х роках ХVІІІ ст. існувало понад 200 великих вівцеферм.

Основою господарського життя Запорожжя було розведення худоби і рибальство. Значно зросло і землеробство, – посіви пшениці, проса та ін. злаків, а також – тютюну. Широко розвивались конярство і вівчарство, менше – свинарство. Головними місцями риболовства були Дніпро і Буг з їх притоками, Самара й Орель, а також узбережжя Азовського моря.

На Правобережній Україні впродовж першої половини ХVІІІ ст. тривала народна колонізація зруйнованого в добу Руїни господарського життя та обезлюднілих земель. В Центральне і Східне Поділля та південно-східну Київщину тягнулися переселенці з Лівобережної України, Молдови, білоруських та польських земель. Основний земельний фонд Правобережної України належав польським магнатам і шляхті, де переважало велике поміщицьке землеволодіння. На початку ХVІІІ ст. магнати Київщини володіли 75 % всіх дворів і відповідною кількістю земельної площі. Приблизно так само розподілялась власність на землю і в інших правобережних регіонах. Магнатське землеволодіння зростало протягом усього століття, особливо за рахунок роздачі феодалам королівських земель та примусоваго скорочення селянських наділів. Земельна власність короля зосереджувалась здебільшого в південно-східній частині Правобережної України. В економічному житті більшості земель Правобережжя, основну роль відіграло землеробство, досить розвинутим було тваринництво. Сіяли жито, пшеницю. ячмінь, овес, гречку, просо, льон та картоплю, розводили корів, волів, свиней, овець і коней. Заможні селяни Правобережної України, незважаючи на різні перешкоди, вивозили продукти власного господарства на ринки Лівобережжя. Наприклад, 1741 р. із 41 села Подніпров’я через митні кордони в Київ та інші міста Гетьманщини було вивезено три тисячі пудів збіжжя.

Сільськогосподарське виробництво упродовж ХVІІІ ст. залишилось основним в економіці українських земель, які були роз’єднані політично і входили до складу Російської держави та Речі Посполитої. Основними видами землеволодінь були: королівські, магнатські, шляхетські та селянські на Правобережжі; державні, козацько-старшинські (рангові та приватні), дворянські та селянські наЛівобережжі, Слобожанщині та Півдні України.

Готуючи відповідь наце питання, необхідно підкреслити, що у ХVІІІ ст.сталися помітні зрушення і в промисловому виробництві. На основі друбних селянських промислів виникали мунуфактури. Наприкінці ХVІІІ ст. мануфактури існували в Тульчині, Немирові, Чуднові, Махновці, Корці, Таращі, Корсуні та інших містах на Немирівській ткацькій мануфактурі у 80-90-х рр. працювало близько 300 чол. У 1795 р. на Волині налічувалось 18 мануфактур по виробництву поташу, де було зайнято понад 700 чол. Правобережжя славилось виробництвом сукна, зброї, скла, порцелянових та шкіряних виробів тощо.

Збільшувалась кількість мануфактур і на Лівобережній і Слобідській Україні. Серед них були суконні, парусно-полотняні, шовкові, шкіряні, цегельні. Окремі з них були досить великі. Наприклад, на Путивльській мануфактурі в 1770 р. налічувалось 9478 приписних робітних людей, з яких тільки невелика частина була виробничими робітниками. Її щорічна продукція досягала 200 тис. аршин. Вівчарський завод при мануфактурі налічував 17 тис. овець. У 1774 р. був відкритий шовковий завод у Нових Вологохах (на Слобідській Україні). До нього були приписані 4174 селянина. В 1789 р.був збудований збройний завод у Кременчуку, який мав ряд цехів: ствольний, ливарний, ковальський, слюсарний, складальний та ін. В 1795 р. був відкритий чавуноливарний завод в Луганську. Мануфактури, як і всі підприємства того часу, грунтувалися переважно на ручній праці. Лише невелика їх кількість мала механізми, що приводили в рух водою.

Склад робітників на підприємствах був неоднорідним. На поміщицьких мануфактурах власники використовували переважно працю своїх кріпаків. Казенні підприємства грунтувалися також на праці залежних (приписних селян). Так, до Глушківської суконної мануфактури було прикріплено близько 5 тис. селян. Поряд із цим зростала і капіталістична мануфактура, яку найчастіше запроваджувало купецтво і в якій застосовувалась наймана праця. Дві такі мануфактури по виробництву шовкових і бавовняних тканин були засновані в Ніжині купцями Івановим (1766 р.) і Алісовим (1768 р.). Найбільшого поширення наймана праця набрала в таких галузях, як гуральництво, обробка шкіри і тютюну, виробництво селітри, скла, заліза.

Перетворення робочої сили в товар і поступове складання системи експлуатації найманих робітників капіталістами вели до розвитку нових капіталістичних відносин, що було новим явищем в економічному і політичному житті України другої половини ХVІІІ століття.

Необхідно підкреслити, що докорінні зміни соціальної структури українського суспільства відбувалися упродовж Української національної революції ХVІІ ст. Упродовж ХVІІІ ст. новий устрій проходив повільну еволюцію. За влучним висловом історика І. Крип’якевича, змагалися між собою дві групи – з одного боку селянство і дрібні козаки, з радикальними поглядами на соціальні справи, що бажали знищити давній лад, а з другого боку останки шляхти, заможне козацтво і міщани, які бажали користь з революції мати виключно для себе. Спершу перемогла народна течія і ввела свій лад. Але цей лад, що грунтовно відрізнявся від устрою всієї Європи, не утримався довго. Заможні кола суспільства з часом набули давньої сили і почали домагатися для себе старих привілеїв. На Наддніпрянщині залишилась значна частина української шляхти, яка обороняла колишні права. Козацька старшина наслідувала приклад шляхти і також шукала собі соціального вивищення. Нові відносини підтримував Московський уряд, наближаючи Україну до московського аристократичного устрою (І. Крип’якевич. Історія України. – Львів, 1990. – С. 238).

Панівним суспільним станом українського суспільства були козацька старшина (урядники генерального, полкових, сотенних урядів). Орудуючи державними засобами, вона збагачувалася і збільшувала свої земельні маєтності. Багато старшинських родів привласнили чимало державних (т. зв. рангових) земель. У 1730-х роках уже 52 % землі у Гетьманщині було в руках великих власників. Маючи владу в державі, старшина була звільнена від податків і повинностей, мала окреме судівництво, владу под селянами. У війську з’явились окремі аристократичні установи – бунчукових товарів при гетьмані, значкових при полковниках, що гуртували старшинську еліту. Становище козацької старшини у Гетьманщині було навіть кращим, ніж російського дворянства, яке не мало корпоративного устрою, було зв’язане примусовою службою, підлягало бюрократичному суду і т. д. Та поступово становище дворянства поліпшувалась: у 1730 р. воно здобуло обмеження обов’язкової державної служби певним терміном і дістало право вільніше розпоряжатися своїми маєтками; у 1763 р. йому дано царську грамоту на повну волю від обов’язкової служби. І нарешті, у 1785 р. Катерина ІІ дала йому знамениту грамоту про «вільність дворянства», якою надавався корпоративний устрій і закріплювалось становище привілейованого стану. «Жалувана грамота» 1785 р. зрівнювала з російським дворянством козацьку старшину і поширювала на неї дворянські права.

Рядове козацтво і запорожці поступово втрачали владу. Чисельність козацтва обмежувалась реєстрами. Втрачало воно і політичні права: генеральна рада вже не збиралася, а всі державні справи вирішувала сама старшина. Військова служба ставала дедалі важчою, особливо з того часу, як Петро І почав залучати козаків до далеких походів і «земляних робіт».

Найчисельнішою соціальною групою було селянство. У ХVІІІ ст. утверджується обов’язкова панщина. Селяни втрачали права переселення. У 1735 р. вже тільки 35 % селян залишилося вільних, а більшість перейшла під владу панів. Логічним завершенням процесу обмеження селянських прав став указ Катерини ІІ від 3 травня 1783 р., який узаконював закріпачення селян Лівобережної України та Слобажанщини.

Міщанство в козацькій державі теж було численним станом. Великі і середні міста мали Магдебурзьке право, а малі містечка перебували під впливом козацтва. Становище міщан щорік погіршувалося. На містах лежав тягар державних податків. Купецьке населення міст зорганізувалось у гільдії, розгортало торговельну діяльність. Найбільше протегував купецтву гетьман Данило Апостол, який зібрав з’їзд представників купецтва найбільших міст (Києва, Чернігова, Ніжина та Полтави) і обговорив з ними найважливіші питання торгівлі.

Духовенство в Гетьманщині являло собою численний і заможний стан. В середині ХVІІІ ст. монастирі мали 10000 дворів, що давало 17 % усієї земельної власності.

З поширенням на Україну прав російського дворянства (1785 р.) пов’язане поступове позбавлення автономних прав: оскільки Лівобережна Україна ставала органічною частиною Російської імперії – становий поділ населення був прирівняний до станового поділу населення Росії, з додатком козацтва, якому не було відповідника серед суспільних станів Росії.

Готуючи відповідь доцільно нагадати, що поширюючи дворянські права на козацьку старшину, російський уряд розпочав перевірку української шляхто-старшини. Герольдія (найвища в імперії установа, яка вирішувала про приналежність до дворянства), спершу просто заперечити права колишніх українських старшин і урядовців на російське дворянство. Це викликало обурення серед української шляхти. Дворянство Чернінівської й Полтавської губерній звернулись до царя з петиціями, підкріплюючи свої претензії історичними доказами, зокрема – грамотами польських королів, договорами українських гетьманів з Москвою, доводили, ніби козацька старшина ще з кінця ХVІ ст. мала всі права польської шляхти. На грунті станових дворянських інтересів виник цілий рух, який опирався на історичні традиції і усі домагання обгрунтував історично-правовими доказами. Це викликало особливий інтерес до історії козацької України.

Руйнування старого устрою й скасування автономії Гетьманщини викликали негативну реакцію з боку найбільш патріотично настроєних представників українського гетьманства. Показовим є факт подорожі полтавського дворянина Василя Капніста в 1791 до Берліна, де він намагався схилити пруський уряд до боротьби проти «московської тиранії». Той самий Капніст написав «Оду на рабство», в якій засуджував заведення кріпацтва на Україні. Але часи збройної інтервенції вже прийшли.

Ідея народності була новим, пізнішим чинником українського національного віродження. Вона зародилася в другій половині ХVІІІ ст. на Заході і знаходила свій відгук і в слов’янському світі. Ця ідея виявилася у пожвавлені інтересу до своєї народності, до народного життя й побуту, до народної мови й поезії, до національної минувшини. Серед дослідників виділяється Т. Калинський, який зібравши величезний матеріал, доводив, що «українські козаки мали чин лицарський та стан шляхетський» і були вищі, ніж російське дворянство. Ф. Туманський видавав «Российский Магазин», в якому друкувалися джерела з історії України. У 1777 р. офіцер Григорій Калиновський видав у Петербурзі «Опис весільних українських обрядів», чим започаткував українську етнографію. В 1798 р. Я. Маркович видав «Записки о Малороссии», де подав пройняту щирим патріотизмом енциклопедію України. Того ж року І. Котляревський відтворив у своїй «Енеїді» широку картину українського побуту тощо. Визвольні ідеї ширились і на Правобережній Україні. Наприклад у «Меморандумі до чотирирічного сейму», написаному одним із українських дворян, висувалися вимоги демократичних реформ, висловлювалась впевненість у тому, що ліквідація кріпосництва і національного гноблення в Польщі сприятиме зближенню українського і польського населення.

Вплив на політичне життя кінця ХVІІІ ст. мала Французька буржуазна революція 1789 р. Вона завдала удару абсолютизму і феодалізму не тільки у Франції, а й в інших країнах. Широкі маси українського селянства побачили в революційних подіях в Європі можливість визволитися від національно-колоніального та кріпосного гніту.

Українська політична думка упродовж ХVІІІ ст. пройшла широку еволюцію, переживаючи різні устроєві форми – від січової демократії до сильної гетьманської влади. У боротьбі за існування держави сформувалось почуття патріотизму і любові до батьківщини; військо мало всенародний характер і було активним і творчим чинником у державній будові. Культура знаходила собі джереда в народних масах, а цінності, витворені освіченими верхами, знову проникали в низи і сприяти появі нових надбань. Хоч українська держава впала під наступом краще військово і економічно зорганізованої Московщини, але те, що український народ створив за недовгий час державного життя не зникло, а залишилось у спадок наступним поколінням.

Свідомість національної окремішності, цінування волі та індивідуального розвитку, пошана до громадського авторитету, лицарська, глибока культурність, – це були надбання, що продовжували витворюватись і у ХVІІІ ст. і з якими україське громадянстьво ввійшло в ХІХ ст.

Потрібно нагадати, що у 1764 році було остаточно ліквідовано гетьманство в Україні. Козацька старшина наполягала на його відновленні. Можливість для висловлення вимог про це з’явилась у 1767 р., коли царський уряд скликав у Москві комісію для складання «Нового уложення» (збірника законів). До її складу входили депетати і від України – від старшини, міщанства, козацтва. Царський уряд контролював вибори: нерідко траплялися випадки втручання царських властей, які вимагали обрання угодних осіб. Та все ж, в багатьох наказах українським депутатам до «Комісії для складання нових законів» вимагалось повернення старого ладу – гетьманства. Наприклад, Г. Покас, нагарський війт, виступав під час виборів до Комісії 1767 р. як противник централістичної політики Росії в Україні.

В наказах депутатам були сфоркусовані інтереси різних соціальних груп українського суспільства. Старшина добивалася юридичного оформлення своїх станових привілеїв. Купецтво і міщанство клопоталося про заходи, які полегшили б розвиток торгівлі і промисловості і перетворили міську верхівку в привільований стан.Козацтво хотіло лишитися особисто вільним і звільненим від повинностей станом. Та московський уряд не мав наміру робити будь-які серйозні зміни в управлінні державною і тим більше будь-які поліпшення в становищі пригноблених народів і через це, скориставшись початком російсько-турецької війни в 1768 р. припинив діяльність комісії.

Дата добавления: 2015-08-21