Охарактеризувати соціально-економічний розвиток та соціальні протести на Наддніпрянщині у першій половині ХІХ ст.

В першій половині ХІХ ст. сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначив динаміку всього суспільного розвитку.

Стан сільського господарства в цей період визначала низька тенденцій. Серед них: домінування в аграрній сфері поміщицького землеволодіння, яке перебувало в кризовому стані; посилення експлуатації селянства, його майнова диференціація; застосування застарілих способів і засобів ведення господарства; поява в аграрному секторі надлишкової робочої сили; поступова руйнація натурального господарства та розвиток підприємництва.

В аграрній сфері переважало поміщицьке землеволодіння. У підросійських українських землях воно становило майже 75 % усієї землі. Незважаючи на таку значну концентрацію в руках поміщиків земельних угідь, їхні господарства деградували та занепадали, про що свідчило посилення експлуатації селян, низький рівень організації праці, технологічний застій, малоефективне екстенсивне господарювання. Виявом занепаду поміщицьких господарств було зростання заборгованості поміщиків державі, яка в першій половині ХІХ ст. становила понад 83 млн. крб. Унаслідок цього наприкінці 50-х рр. ХІХ ст. під борговою заставою перебував майже кожен четвертий поміщицький маєток в Україні та кожен третій кріпак.

В означений період посилювалась експлуатація селянства. Селянство поділялось на дві основні групи – поміщицькі та державні селяни. Основними формами експлуатації селянства були відробіткова, грошова і натуральна ренти. Попри те, що закон 1797 р. офіційно встановлював 3-денну панщину, на практиці вона становила 4-6 днів на тиждень. Селяни-кріпаки відробляли і додаткові повинності та сплачували натуральний та грошовий оброки. Державні селяни хоч і вважалися вільними, але за користування землею вони виплачували державі грошову ренту, яка сягала 40 % селянських прибутків. Так як основна частина селянства була не в змозі сплачувати такі суми, зростали недоїмки, які на 1853 р. становили 68 млн. крб.

Гальмівною тенденцією був рутинний стан техніки та технологічно відстала традиційна система землеробства. У середині ХІХ ст. землю обробляли традиційними знаряддями праці, що й століття тому. Та навіть застарілого і малопродуктивного ременту не вистачало: у 1838 р. на 100 ревізьких душ припадало лише два плуги. Традиційними залишалися і системи обробітку землі: класичне трипілля на Правобережжі, перелогова система – на південних українських землях і поєднання цих двох систем – на Лівобережній України.

Рутинний стан техніки, традиційна система землеробства, низька організації праці та малоземелля були головними чинниками прогресуючого падіння врожайності. Ситуацію в сільському господарстві ускладнювали ще й неврожайні роки. Так, з 1799 р. до 1856 р. у Східній Україні було 28 повсюдних і часткових неврожаїв, які спричинили голод та епідемії, розорення селянських господарств.

Упродовж першої половини ХІХ ст. відбувалися суттєві зрушення в аграрному секторі: поступова руйнація натурального господарства та еволюційний перехід у господарській діяльності до товарності та підприємництва. Характерною ознакою розвитку аграрних відносин була нерівномірність втягування поміщицьких господарств у товарне виробництво. Великі землеволодіння Півдня та Правобережжя при достатній кількості дармової кріпацької сили мали вагомий ринковий потенціал. Саме вони швидше пристосовувались до товарно-грошових відносин. Дрібні господарства Лівобережжя були менш пристосованими до ринкових відносин. Повільно втягувались в товарне виробництво і селянські господарства, що стимулювало процес поглиблення майнової диференціації селянства. За умов прогресуючого обезземелення формується заможна селянська верхівка, яка шляхом дрібного підприємництва, лихварства, чумакування, посередницької торгівлі накопичує капітали і стає готовою до крупної підприємницької діяльності.

Початок промислового перевороту, що мав місце в середині 30-х років, став своєрідним рубіконом між двома якісно відмінними етапами в розвитку вітчизняної промисловості. Суть цього перевороту полягала в поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики. У першій третині ХІХ ст. при наявності стимулюючої дії казенних замовлень (в першу чергу воєнного відомства) зростала кількість промислових підприємств. Якщо у 1793 р. в Україні без винокурень налічувалось 200 підприємств, то в 1830 р. їх налічувалось 649. Суттєвими були якісні зрушення. В першу чергу, це зростання ролі вільнонайманої праці.

Промисловий переворот на підросійських українських землях розпочався у 30-40-х роках ХІХ ст. Він ознаменував початок нового етапу розвитку промисловості, що тривав до скасування кріпацтва. В основі промислового перевороту лежав технічний переворот, суть якого полягала у заміні ручної праці машинною, широкому запровадженні у виробництво парових двигунів, удосконалених технологій. Відбувалося поступове витіснення кріпацької мануфактури капіталістичною фабрикою. Нові машини і технології вимагали якісно нової робочої сили – дисциплінованої, кваліфікованої, зацікавленої в наслідках праці. Цим критеріям закріпачені робітники не відповідали, а відтак зростала частка вільнонайманої праці. Так, у 1825 р. вона становила 25 %, а у 1861 р. – вже майже 74 %.

В означений період в українських землях виникали нові галузі промисловості – кам’яновугільна, машинобудівельна, цукрова та ін. Зрушення відбувалися і в розміщенні промислових підприємств та в складі їх власників. Так, якщо до середини 40-х років майже три чверті підприємств належали переважно поміщикам і були розташовані в селах та містечках, то надалі їх будували в містах, а підприємцями ставали купці, міщани та багаті селяни. Поступово формувалася спеціалізація районів на виробництві певної промислової продукції. Донбас перетворився на великий центр кам’яновугільної промисловості, а більшість українських земель дедалі більше спеціалізувались на виробництві цукру. Найбільшими бурякові плантації були на Правобережжі. У Полтавській та Чернігівській губерніях спеціалізувались на вирощуванні конопель та тютюну. На території Новоросії та Криму значного поширення набуло тонкорунне вівчарство.

Розвиток промисловості та сільського господарства зумовив подальше поглиблення суспільного поділу праці. Унаслідок цього в Україні розширювався внутрішній ринок, а також помітно зросли обсяги внутрішньої і зовнішньої торгівлі. До кінця 50-х років ХІХ ст. мережа українського ринку охоплювала 12 тис. ярмарків і базарів. Провідну роль у розвитку ярмаркової торгівлі відігравали купці, кількість яких упродовж 1816-1859 рр. збільшилася з 18,2 тис. до 104 тисяч. Купецтво України за національним складом було переважно російським, але поруч з ним з’явилися й українські капіталісти. Серед них помітно виокремлювалися брати Яхненки.

Перша половина ХІХ ст. була періодом визрівання глибокої суспільно-політичної кризи, що зумовила виникнення суспільних рухів, метою яких було знайти вихід із скрутного становища.

Посилення експлуатації селянства за умов занепаду феодально-кріпосницької системи призводило до протидії пригнічених народних мас. Форми цієї протидії були різноманітними: селянські скарги на поміщиків в урядові установи; відмова від панщини і оброку; непокора місцевим та центральним офіційним властям; самовільне формування органів місцевого самоврядування; псування панського реманенту; підпали поміщицьких маєтків; втечі у південні землі; збройний опір; масові повстання. Ці та інші вияви непокори складали зміст селянського руху, суть якого полягала в активній боротьбі проти пануючої феодально-кріпосницької системи.

Тільки у 1803 р. на Правобережжі відбулися масові виступи селян 24 сіл та містечок Черкаського повіту. Іноді селянські виступи тривали досить довго. Так, мешканці с. Підвисокого Уманського повіту Київської губернії упродовж 1811-1826 років відмовлялися виконувати феодальні повинності. За досить приблизними підрахунками, з 1797 до 1825 р. в Україні відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Хвилі селянських виступів були пов’язані з польським повстанням 1830-1831 рр. та голодом 1832-1833рр., що охопив Харківщину, Херсонщину, Чернігівщину.

Новою формою протесту була т. зв. Київська козаччина. Поштовхом до розгортання цього руху став царський маніфест від 29 січня 1855 року про створення державного ополчення. Після його обнародування поширилась чутка про те, що всі ополченці по закінченню воєнних дій на фронтах Кримської війни одержать волю. Київська козаччина була наймасовішим селянським рухом першої половини ХІХ ст., так як цей рух охопив більше 400 сіл, майже 180 тис. осіб.

Іншою формою масового народного руху був «Похід у Таврію за волею». Вступаючи у сутички з поліцейськими та військовими загонами, селяни Катеринославщини та Херсонщини вирушали до Криму. Тільки залучивши значні збройні формування, уряд зумів опанувати ситуацію та придушити цей масовий виступ, у якому брало участь понад 75 тис. осіб.

Широкого розмаху набув селянський рух під проводом Устима Кармелюка. Упродовж 23 років він очолював повстанський рух на Поділлі, у якому взяли участь майже 20 тис. осіб, що здійснили 1 тисячу нападів на поміщицькі маєтки.

Загалом упродовж 1826-1847 рр. в Україні відбулося 250 селянських виступів, а упродовж 1849-1854 рр. – вже 104. Ці дані свідчать, що селянський рух наростав та набирав розмаху, та через неорганізованість і локальність, він більше був свідченням поглиблення суспільно-політичної кризи в суспільстві, ніж реальною загрозою панівному режимові

Дата добавления: 2015-08-21