|
Передумов здійснення реформи. Серед них виділяються такі:
1. Подальше існування кріпосного права загрожувало перетворенню імперії на другорядну державу. Селянський рух в українських губерніях наприкінці Кримської війни, вимоги з боку всіх опозиційних царизму сил звільнити селян, вплив ліквідації залишків кріпацтва на західноукраїнських землях у 1848 р. – усе це вимагало вирішити проблему кріпацтва.
2. Кріпацька залежність основної маси виробників уповільнювала темпи економічного розвитку країни. Поширення застосування вільнонайманої праці на Півдні України демонструвало її переваги і водночас спричиняло численні проблеми через невідповідність цих відносин і порядків в інших частинах імперії.
3. Кріпосне право за своєю формою та змістом було схоже на рабство. Аморальність володіння живою «хрещеною власність» засуджувалася більшістю представників різних суспільних верств. Приклад європейських монархій, які ліквідували кріпосне право, засвідчував, що це не послабило, а навпаки, зміцнило їхні позиції через можливість прискорення соціально-економічного розвитку.
19 лютого 1861 р. російський цар Олександр ІІ підписав Маніфест про скасування кріпосного права. Одночасно було видано «Загальне положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності» і 4 «Місцевих положення». Усі ці акти містили головні умови реформи, визначали права селян, встановлювали розміри земельних наділів і повинностей селян за користування ними. За реформою 1961 р. скасовувалась особиста залежність селян від поміщиків, селяни дістали особисту свободу, поміщики не мали права купувати, продавати або дарувати селян. Селяни отримували право вступати в шлюб без дозволу поміщика, самостійно укладати договори й торгівельні угоди, вільно торгувати або заробляти промислами, переходити в інші верстви суспільства, вступати на службу або навчальні заклади, купувати рухоме і нерухоме майно, вільно розпоряджатися нажитим майном.
Селяни отримали громадянські права. А за одержані земельні наділи, що розміром були менші за попередні, селяни мусили платити поміщикові викуп. Не маючи для цього грошей, вони змушені були брати позику в держави, а потім упродовж 49 років виплачувати її з відсотками. Маючи підтримку держави, поміщики не тільки захопили найкращі землі, а й відрізали у селян чимало їхньої землі. Після проведення реформи 220 тис. українських селян залишилися безземельними, майже 100 тис. мали наділ до однієї десятини і 1600 тис. – від однієї до трьох десятин. У цілому ж у пореформений період майже 94 % селянських господарств володіли наділами до 5 десятин, що не давало змоги ефективно вести господарство.
Реформа 1861 р. зберігала селянську общину, до функцій якої належали місцеве самоврядування, забезпечення своєчасної сплати селянами платежів та податків і виконання ними повинностей. Селянська община, поміщицьке землеволодіння та тотальне безземелля селян були гальмівними пережитками феодальної системи господарювання, які уповільнювали поступ капіталістичної модернізації.
За даними 1877 р. в Україні нараховувалось 43 млн. дес. землі, яка між власниками розподілялась так:
поміщикам належало 17 млн. десятин,
духовенству та іноземним підданим – 2 млн. дес.,
купцям – 0, 5 млн. дес.,
державним установам, церкві, монастирям – 3,6 млн. дес.,
селянству – 20 млн. десятин.
Як бачимо, панівним суспільним станам належало 23 млн. десятин, а селянству – 20 млн. десятин. Найпотужнішим землевласником було дворянство (32 тис. дворян володіти 17 млн. десятин землі). Серед дворянства виділялися найзаможніші – 197 осіб володіли латифундіями розміром від 10 тис. десятин і більше. Поміщицькі господарства, які не переорієнтовувались на ринок поступово розорювалися. До того ж, наявність державних кредитів спричиняла те, що поміщицькі землі скуповувались міщанами, євреями, колоністами, заможними селянами. Відбувався процес «демократизації», подрібнення крупної поміщицької власності не менші наділи. За 40 післяреформених років обсяг дворянського землеволодіння скоротився з 17 до 12, 2 млн. десятин.
У пореформений період формувався новий тип поміщицького господарювання. Формувалися господарства у відповідності з вимогами аграрного бізнесу. Це були великі сільськогосподарські підприємства, які стали основними постачальниками товарного зерна та технічних культур на ринок.
У 1880-1890-х роках в Україні існувало 120 великих сільськогосподарських підприємств, які становили близько 40 % усіх поміщицьких господарств. У таких господарствах використовувалася вільнонаймана праця, новітні технології, добрива та сільгосптехніка. Основними джерелами модернізації поміщицьких господарств були викупні платежі селян, оренда та кредити в селянському банку.
У пореформений період була витворена і нова модель сільського господарювання фермерського типу. Більшість селянства зберігала традиційні форми господарювання, властиві аграрному, доіндустріальному суспільству – дрібні земельні наділи, в середньому по 5 десятин, застарілий реманент, примітивна система рільництва, відсутність добрив; земля оброблялася членами родини без застосування додаткових робочих рук. Для цієї частини селянських господарств характерно було подальше подрібнення наділів, малоземелля та обезземелення селянства.
В умовах здійснення аграрної реформи 1/4 селянських господарств стала на шлях ефективного сільськогосподарського виробництва. Їх земельні наділи були значно більшими, ніж у основної маси селянства. Збільшення селянських земельних наділів відбувалося за рахунок розорення дрібних і середніх дворян-землевласників, оренди та захвату наділів у економічно слабких селян. За період з 1877 до 1905 р. розмір селянського землеволодіння в Україні збільшився на 4,5 млн. десятин, тобто на 39 %.
У пореформений час активно відбувалася індустріалізація аграрного сектора, машинізація основних виробничих процесів. Впровадження сільськогосподарських машин спричинило справжній переворот в економіці сільського господарства. Використання знарядь для розпушування ґрунту, жатки і т.д. подвоювало працездатність сім’ї, дозволяло збільшувати розмір посівів, давало можливість обходитись без найманих робочих рук.
Суттєвим наслідком індустріалізації сільського господарства була спеціалізація аграрної економіки регіонів України. Відособлення різних районів землеробства складало одну з найбільш характерних рис пореформеного сільського господарства. Лівобережжя стало центром виробництва зернових і технічних культур (зокрема тютюнництва). Правобережжя було основним масивом посівів цукрових буряків. А центр товарного виробництва зерна остаточно перемістився на південь. У 1881 р. під вирощуванням зернових перебувало 92, 8 % посівних земель півдня України. Така спеціалізація регіонів сприяла зміцненню економічних зв’язків між ними, розвитку механізмів внутрішньої і зовнішньої торгівлі.
Становище селянства у пореформений час залишалось важким. Ліквідація кріпацтва не зрівняла у правах селян з іншими суспільними групами: вони залишалися під особливим доглядом адміністрації, не мали права виїздити з села без дозволу громади, посилати дітей на навчання до гімназій, далі застосовувались тілесні кари. Через великі платежі за землю та повинності, селяни продавали свою землю і перетворювались на робітників у багатших господарів чи йшли на фабрики і заводи. В результаті цього почалося розшарування сільського населення на бідних і багатих. На початку ХХ ст. 62 % селян мали до трьох десятин землі; т. зв. середньозаможних, які мали 3-9 десятин землі було 34 %, а тих, що мали від 9 до 50 десятин землі було заледве 5 %. Ті багатші, зі середньої групи, українські селяни, як і та найбагатша група, мали у своїх руках 60 % всієї української землі. На початку ХХ ст. найбільш численну групу селянства України становили бідні селяни, бо з 3 100 тис. господарств – 1 550 тис. мали менше трьох десятин. Близько 1 млн. господарів були середньозаможні і приблизно 1/6 (558 тис. господарств) належала заможним господарям.
Загалом становище селянства було важким, але деякі зміни у взаємовідносини між поміщиками і селянами реформа внесла. Зокрема: був встановлений точний розмір повинностей; поміщик позбавлявся права встановлювати різні додаткові повинності; землевласник мав справу не з окремим селянином, аз усім селянським миром, тобто і з селом; була запроваджена загальноросійська система селянського управління (селянські громади, об’єднані у волості) та кругова порука для сплати податків.
Дата добавления: 2015-08-21; просмотров: 76 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В РОКИ КРИМСЬКОЇ ВІЙНИ | | | ЛІБЕРАЛЬНО-БУРЖУАЗНІ РЕФОРМИ 60-70-Х РОКІВ ХІХ ст. |