Охарактеризувати суспільно-політичні рухи на Наддніпрянщині у другій половині 20 – першійполовині 40-х років ХІХ ст.

При утворенні Харківського університету ініціатори цієї справи були в полоні просвітницьких уявлень, що розум переможе невігластво, а поширення освіти буде сприяти політичним і соціальним перетворенням у суспільстві. З часу відкриття університету (1805 р.) він став осередком українства. 30-ті роки ХІХ ст. були відзначені виступом т.зв. «харківської трійці» – І. Срезневського, М. Костомарова, Андрія Метлинського, відомих діячів української літератури та історії.

На рубежі 30-40-х ХІХ ст. виник гурток харківських романтиків на чолі з М. Костомаровим. Гуртківці були віддані ідеї відродження української літератури та мови. Гурток харківських романтиків об’єднав представників слобідсько-української інтелігенції: викладачі університету, письменники, студенти, семінаристи. Їхня діяльність мала літературно-науковий характер. Вони видавали альманахи «Сніп» (1841 р.) та «Молодик» (1843 р.). Лідерами гуртка були І. Срезневський, М. Костомаров, А. Метлинський. У харківському університеті вивчали польську, сербську, чеську мови. А. Метлинський і М. Костомаров друкували українські переклади слов’янських джерел, чеських, польських, сербських народних пісень. Були встановлені наукові та культурно-громадські зв’язки Харкова з Прагою, яка виступала центром слов’янського руху, звідки прийшли ідеї всеслов’янської федерації.

Срезневський Ізмаїл Іванович (1.06.1812 – 9.02.1880 рр.) – визначний філолог-славіст, палеограф, етнограф, один із засновників університетського слов’янознавства. Народився у м. Ярославлі (Росія), упродовж 1826-1829 рр. навчався на етико-політичному відділенні філософського факультету Харківського університету. Його студентські роки проходили тоді, коли українське середовище було багатим на спомини про старовину, ще жива була епічна поезія бандуристів, малоросійські звичаї зберігалися не лише серед селян, але й в середовищі українського шляхетства. І. Срезневський був обізнаний з представниками «української школи» в польській літературі, із сербською літературою, творами В. Каразіна. І саме останній прищепив йому інтерес до історії слов’янства. У збірку «Запорожская старина» І. Срезневський друкував пам’ятки народної творчості та української минувшини.

Український патріотизм І. Срезневського гартувався в обороні ним української мови, що не поступилася іншим слов’янським. У фольклорі «вбачав багатюще джерело для майбутніх поетів». Зібрані на території Харківської, Полтавської та Катеринославської губерній тексти українських народних пісень та дум Срезневський опублікував у трьох збірках «Запорожської старини» (1833-1838 рр.).

Костомаров Микола Іванович (4.05.1817 – 7.04.1885 рр.) – історик, етнограф, громадський діяч. Народився у с. Юрасівці Острогоського повіту Слобідсько-Української губернії, батько був поміщиком-росіянином, а мати – українською кріпачкою. Після вбивства селянами батька, вони з матір’ю позбулися великого спадку, здобувши за це волю. Спочатку навчався у Воронезькій гімназії, а у 1836 р. закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету. Навчаючись в університеті, М. Костомаров захопився слов’янськими мовами. Свої перші літературні твори він писав українською мовою під псевдонімом «Ієремія Галка». У 1838 р. він опублікував трагедію «Сава Чалий», 1839 р. – «Українські балади», а в альманасі «Сніп» публікує трагедію «Переяславська ніч». М. Костомаров захоплювався українською народністю, літературою, фольклором, у пошуках матеріалів з історії української народності він сам бродив «по слободах і шинках».

У 1840 р. М. Костомаров розпочав підготовку до складання іспитів на ступінь магістра історичних наук, які успішно витримав і одержав дозвіл писати дисертацію. Першу дисертацію «про причини і характер унії в Західній Росії» він подав до захисту в 1841 р., але з огляду на протест церковної влади її було вилучено і знищено. У 1844 р. успішно захистив другу дисертацію. За вагомий науковий доробок рада Київського університету в 1864 р. присвоїла йому вчений ступінь доктора російської історії. Перший його твір «Сава Чалий, драматические сцены на южнорусском языке», був опубликований в 1838 р. у Харкові. Основні історичні дослідження присвячені вивченню історії українських земель ХVІ-ХVІІІ ст.

Одним із харківських романтиків був Адрій Метлинський (1814-1870 р.). Народився на Полтавщині, навчався в Харківському університеті, а потім працював університетським бібліотекарем. З 1843 р. став професором університету, а упродовж 1849-1854 рр. працював у Київському університеті. Потім знову повернувся до Харкова, і працював до своєї відставки у 1858 році.

Творча спадщина А. Метлинського проникнута любов’ю до рідного краю, інтересом до народного побуту. Опублікована ним збірка «Думи і пісні та ще дещо» (1939), а також збірник народних пісень «Народные южнорусские песни» і «Южный русский сборник» поєднують місцевий інтерес до української народності з впливами європейського романтизму. Для творчості А. Метлинського характерні сумні мотиви, туга за героїчним минулим козацької України.

Переходячи до питання про «вільнодумство» студентів і професорів Ніжинської гімназії вищих наук, варто підкреслити, що ще напередодні повстання декабристів у цей навчальний заклад проникали відомості про декабристів. Серед студентів поширювались волелюбні твори Вольтера, Байрона, Пушкіна, Грибоєдова, Рилєєва. До цього були причетні майбутні письменники Микола Гоголь-Яновський та Євген Гребінка. Проникненню визвольних ідей у гімназію сприяв її директор Іван Семенович Орлай.

Однією з головних причин вільнодумства було викладання професором Миколою Білоусовим студентам старших курсів у 1825-1827 рр. природного права, концепція якого була співзвучною ідеям декабристів. У лекціях цієї дисципліни державні закони, що обмежували природне право, оголошувалися несправедливими, проводилася думка, що кожна людина має право на недоторканість особи, вона не повинна бути предметом придбаних прав інших людей. Цим фактично заперечувались кріпосництво і самодержавство в Росії.

До вільнодумства були причетні й інші професори, які склали прогресивний гурток: Казимир Шапалинський обстоював матеріалізм у викладанні фізики; Іван Ландражин поширював серед студентів твори Вольтера, Гельвеція, Монтеск’є та ін. просвітителів; Федір Зінгер і Семен Андрущенко піддавали критиці релігію. Група підтримувала зв’язок з Василем Лукашевичем.

На прогресивних професорів з гімназії посипалися доноси і у 1830 р. в цю справу втрутилися жандарми та чиновники міністерства освіти. Прогресивні професори Ніжинської гімназії вищих наук були позбавлені посад і заслані, але відомості про їх вільнодумство поширювалися в Києві, Харкові, Полтаві, Одесі і дійшли аж до Москви і Петербурга.

Польське повстання 1830-1831 рр. мало національно-визвольний характер і було спрямоване проти Російської імперії. Розпочалося воно 29 листопада 1830 р. у Варшаві, охопило Королівство Польське і поширилось на землі Правобережної України та Білорусії. Воно вибухнуло на хвилі європейських революційних національних рухів, спрямованих проти домінування трьох абсолютиських імперій на континенті – Росії, Австрії, Прусії. Безпосередніми причинами повстання стало придушення дарованої царем Олександром І конституції Королівства Польського (1815 р.), придушення ліберальної польської опозиції і патріотичних організацій, запровадження цензури і репресивно-поліційних порядків. Приводом до початку повстання стало поширення чутки про відправку польського війська на придушення Липневої революції 1830 р. у Франції. 29 листопада 1830 р. група змовників із числа патріотично настроєної шляхти на чолі з Л. Набеляком і С. Гощинським у порозумінні з таємним військовим товариством у школі підхорунжих, очолюваним П. Висоцьким, напали на палац намісника великого князя Костянтина Павловича – Бельведер і казарми російських військ. Після захоплення міського арсеналу на бік змовників перейшли частини польських військ. Варшава опинилася у руках повсталих, але вони не створили нового уряду, а передали владу Адміністративній Раді Королівства. Деякі її представники (Ф. Любецький, А. Чарторийський) прагнули домовитись з царем Миколою І на засадах збереження автономії Королівства у складі імперії. 1 грудня 1830 р. демократичні кола польського населення утворили Патріотичне Товариство на чолі з Й. Лелевелем і М. Мохнацьким, яке вимагало від уряду проведення політики на здобуття незалежності Польщі й здійснення демократичних реформ. Патріотичне Товариство 25 січня 1831 р. провело у Варшаві багатолюдну демонстрацію, яка примусила сейм проголосити скинення Миколи І з польського престолу. Саме тоді з’явилося звернення до всіх гноблених Російською імперією народів гасло «За нашу і вашу свободу!» Російський уряд кинув на придушення повстання значні військові сили. У лютому 1831 р. російські війська під командуванням фельдмаршала І. Дібіча почали наступ на Варшаву. Та в битвах під Сточком, Ваврем і Грохувом повстанці зупинили наступ російської армії.

Навесні 1831 р. вибухнули повстання польського населення у Литві, Білорусії і Правобережній Україні. Створені переважно із шляхти повстанські групи С. Ворцеля на Волині, К. Ружицького на Житомирщині, Колишка на Поділлі і Київщині були у квітні-травні 1831 р. розгромлені російськими військами. 26 травня 1831 р. головні польські сили під командуванням генерала Я. Скшинецького зазнали поразки у битві під Остроленкою. З цього часу повстання пішло на спад. Частина шляхти залишила країну, сейм не затвердив навіть дуже поміркованої реформи переводу селян на чинш, чим зумовив відхід частини селянства від повстання. Зусилля Патріотичного Товариства наштовхнулись на сильну протидію консервативних кіл в уряді, сеймі і війську. Національний уряд впав, а влада перейшла у руки генерала Я. Круковецького, який, проголосивши себе новим диктатором, розправився з організаторами заворушень варшавського населення і заборонив Патріотичне Товариство. А між тим, російські війська під командуванням фельдмаршала І. Паскевича підійшли до Варшави і розпочали штурм міста. 8 вересня 1831 р. Варшава капітулювала. Сейм, уряд та залишки польської армії перетнули кордони Австрії та Прусії, де були інтерновані. Вдавшись до репресій проти учасників повстання, царизм скасував Конституцію Королівства і більшість ознак автономії польських земель (сейм, армію, елементи державності).

Повстання мало свої наслідки і в Україні. Так як Кам’янецький ліцей поляки перетворили на центр революційної діяльності, царський уряд закрив цю високу школу, яка своїм рівнем наближалася до Віленського Університету. Так само уряд ліквідував ряд інших польських шкіл і на їх місце запровадив російські школи, російську мову в судах. На Правобережній Україні уряд конфіскував багато польських маєтків учасників повстання і роздав їх російським дворянам, тим самим забезпечуючи опору своїй владі. У 1834 р. був створений Київський університет, який, за задумом імперських ідеологів, мав «поширювати російську культуру і російську національність на спольщених землях Західної Росії». Було позбавлено маєтків і виведено із дворянського стану 64 тис. польських шляхтичів (хоча безпосередньо в повстанні брали участь лише 4 тис. осіб), закрито більшість католицьких костьолів, греко-католицьких церков і монастирів.

Дата добавления: 2015-08-21