Розвиток торгівлі на українських землях у другій половині ХІХ ст.

Капіталізація поміщицьких та селянських господарств у пореформений період зумовлювала перетворення України на потужний центр виробництва сільськогосподарської продукції. Україна відігравала дедалі помітнішу роль не лише на загальноімперському, а й на світовому ринку: її частка в експорті пшениці Російської імперії становила 90 %. До того ж в Україні збирали 43 % світового врожаю ячменю, 20 % – пшениці та 10% – кукурудзи.

Близьке розташування до європейських ринків, дешевші ціни на продукцію зробили Південну Україну одним з лідерів світового ринку зерна. Якщо упродовж 1860-1864 р. з Одеського порту на світовий ринок було вивезено близько 78 млн. пудів зерна, то за 1885-1889 рр. обсяг експорту досяг 226 млн. пудів. На долю України припадала найбільша частка загальноімперського експорту зернових – 60% пшениці та 32% жита. Через азовсько-чорноморські порти проходило 70% експорту зерна в імперії.

У 70-ті роки міжнародна торгівля, що велася через українські міста-порти, значно розширилась і урізноманітнилась. Так, з 1872 р. почалися торгівельні стосунки з Китаєм, звідки імпортувався чай. Одеса стала центром «чайної торгівлі». Вона володіла монопольним правом торгівлі з Владивостоком, Сахаліном, російськими володіннями в Японському морі.

У 80-90-ті роки Україна дещо втратила панівне становище на міжнародному зерновому ринку. Причиною цьому вважається низька якість і культура зберігання зерна, вади організації торгівлі та неефективні засоби транспортування збіжжя. Щодо якості зерна, то часто це зумовлювала волога, яка підвищувалась в результаті необачливого зберігання, перевезення його на відкритих возах, у вагонах та залізничних платформах. Основною вадою в організації торгівлі збіжжям, що склалася в регіоні, було збільшення кількості посередників. Пригнічений тягарем податків та витрат на збирання врожаю, сам селянин-виробник не міг продавати продукт своєї праці. У нього зерно скупляли перекупники, які через маклера збували його більшому покупцю, а він вже продавав товар експортеру. Зазвичай важко було зрозуміти, де діє маклер, де комісіонер, а де експортер. Втрата Південною Україною панівного становища на світовому ринку зерна пояснюється також існуванням обмеженої системи транспортування. Перевезення зерна були довготривалими так як залізничне будівництво тут розпочалося набагато пізніше, ніж в інших країнах.

Сталися зміни і у складі організаторів торгівлі. З 60-х років спостерігався процес витіснення грецьких купців, крупних торгівельних фірм з внутрішнього і зовнішнього ринків. Їх замінили дрібні єврейські торгівці. В головному торгівельному осередку України і взагалі Російської імперії Одесі, яка, на відміну від Києва, де домінувало російське купецтво, являла собою головну арену єврейської торгівельної діяльності. За винятком кількох торгівельних фірм, одеськими торгівцями були майже виключно євреї.

Під кінець ХІХ ст. Одеса втрачає свої функції як центр міжнародної торгівлі. Причинами цьому були і невідповідність Одеського порту європейським стандартам, і страйкові рухи портових робітників, і нестача складських приміщень та елеваторів тощо. Лідерство в міжнародній торгівлі на півдні України переймає Миколаїв.

З 1874 року Миколаїв стає постійним портом завдяки зручному розташуванню, перевагам місцевої гавані, а також особистій прихильності царської сім’ї до міста. У місті була значно дешевша, ніж в Одесі, робоча сила, а страйки відбувалися тут рідко. Це приваблювало власників кораблів саме у Миколаївський порт, бізнесом у якому правили росіяни. Поступово порт став найбільшим у Південній Україні і з нього експортували не лише зерно, але й марганець, руду і вугілля. На початку ХІХ ст. Миколаївський порт експортував понад 100 млн. пудів зерна та сушених овочів, а Одеса тільки 34 млн. пудів. Торгівельний занепад Одеси на початку ХХ ст. ілюструють і такі дані: якщо у 1897-1906 рр. на Одесу припадало 32,5 % чорноморського експорту, то у 1907р. – лише 24 %. А Миколаїв випереджав Одесу, Херсон та інші порти за обсягом вивозу хліба з Південної України.

Окрім постачання на зовнішній ринок зерна, Україна з 70-х років ХІХ ст. стала експортером цукру. Продукція українських цукроварів постачалася до європейських та азіатських торгівельних центрів – Лондона, Гамбурга, Кельна, Страсбурга, Марселя, Константинополя. Основним споживачем українського цукру була Англія, на яку приходилось 32% усього експортованого з України цукру. На азійському ринку споживачами українського цукру була Туреччина та Персія.

Розвиток торгівлі притягував в Україну російських купців, які займали тут монопольне становище і ставали єдиними посередниками в постачанні товарів. Вони, маючи власні суконні і шкіряні мануфактури, скуповували в Україні сировину, виробляли з неї готові продукти в Росії, і привозили те на продаж в Україну. Російські товари продавали на 15-20% дорожче, ніж в Росії. Маючи відповідні капітали, вони могли давати товари в кредит, чим робили місцеве українське купецтво залежним від російських оптовиків.

В цілому економічна політика російського уряду для України була несприятливою. Україна обкрадалася і у фінансовому, і в сировинному відношеннях. Щодо фінансів, то доцільно відзначити, що з 1868 до 1891 р. державні прибутки від України становили 120 млн. крб. щорічно, а видатки на її потреби – 72 млн. крб. Це означало, що Україна втрачала 39% коштів, які перерозподілялися центральним урядом. Вищим, ніж в інших регіонах, був її податковий тягар. За статистичними даними податкові ставки в Україні становили 6,6%, тоді як у Прибалтиці – 5,59; Московській губернії – 4,32; Володимирській – 3,98%. Частка оподаткованих підприємств в Україні дорівнювала 92,8%, у той час як в Росії – 74,7%.

Формування економіки України як органічної частини економічного простору Російської імперії мало негативні наслідки, так як цей процес виявлявся в гіпертрофованому розвитку галузей важкої індустрії південноукраїнських земель; гальмуванні розвитку галузей легкої промисловості (полотняна, суконна та ін.); розбудові залізниць на догоду економічним та воєнним імперським інтересам; побудові української промисловості на принципі незавершеності, відсутності замкнутого технологічного циклу тощо. Тільки 15% українських промислових підприємств виробляли готову продукцію, а решта потужного індустріального потенціалу України готувала сировину для вироблення кінцевого продукту в Росії. На цій основі формувалася схема загальноросійського внутрішнього ринку, яка давала можливість центру за рахунок нееквівалентного обміну (сировина коштувала дешевше, ніж готова продукція) збагачуватися. В кінці ХІХ ст. Україна давала 70% усієї продукції добувної промисловості Російської імперії, тоді як в обробній промисловості її частина становила заледве 15%. У машинобудуванні частка України становила заледве 4,5%. Тютюн та цукор вирощувались в Україні, а тютюнові вироби вироблялись в Петербурзі, а цукор-рафінад – в Москві.

Підводячи загальний підсумок викладеного матеріалу, необхідно підкреслити, що упродовж 60-80-х років завершився промисловий переворот. Розвиваючись у руслі загальноімперських тенденцій, українська промисловість водночас мала свої особливості. У пореформений час індустріальний Південь України перетворився на основну паливно-металургійну базу імперії. Розвиток української промисловості характеризувався більш швидкими, порівняно із загальноімперськими, темпами розвитку; високим рівнем концентрації виробництва; значною заангажованістю та впливом іноземного капіталу; структурною та територіальною диспропорційністю; побудовою промислових об’єктів на принципі незавершеності тощо. Не дивлячись на те, що Україна випереджала загальноімперські темпи розвитку зовнішньої торгівлі і була головним експортером хліба та цукру, великих доходів з цього не мала. Причиною цьому була податкова та цінова політика російського уряду щодо України, а також посередницька та брокерська діяльність євреїв та російських купців.

Дата добавления: 2015-08-21