Показати становище Полтавського краю у складі лісостепової Скіфії і Сарматії та значення історико-культурного заповідника «Більськ» у вивченні історії краю.

У II пол. VII століття до н. е. Полтавщина опинилася у зоні контактів із могутнім скіфським племінним об’єднанням, яке охоплювало величезні обшири Євразії від Карпат до Паміру й Алтаю. Ім’я скіфи (скити) буквально означає блукачі. Їхні предки колись населяли степи України, а потім пішли у далекі походи в Азію. Якась частина цих завойовників повернулася назад у VIII столітті до н. е. й незабаром опанувала значну частину території України.

Всупереч поширеним уявленням, кочівники не «завойовували» Лівобережний Лісостеп. Місцеві племена мали власних правителів, які виступали союзниками або противниками скіфів. Центрами племінних об’єднань були могутні городища, серед яких виділялася столиця гелонів на Більському городищі. Залежність від кочовиків була номінальною (вірогідно, навіть не передбачала сплати данини). Скіфи мирно кочували у безпосередній близькості від лісостепових городищ та поселень, просуваючись придатними для випасу худоби степовими вододілами річок.

Між осілими хліборобами й скотарями та степовими кочівниками встановилися тісні культурно-економічні зв’язки. Обидві сторони були зацікавлені в хлібному експорті до грецьких колоній на Чорному морі. Внаслідок взаємовигідної торгівлі в реґіоні розповсюдилися однакові типи озброєння, кінської упряжі, прикрас. У лісостепові райони спрямовувалися також торгові експедиції давньогрецьких купців.

Унікальною пам’яткою населення скіфського часу в лісостеповій зоні України є Більське городище. Знаходиться воно на території Котелевського і Зіньківського районів Полтавської області. Існувало в VI – на поч. IV століть до н. е.

Під час розкопок виявлені залишки напівземлянкових та наземних жител, рештки майстерень ремісників (ковалів, бронзо ливарників, ювелірів, гончарів, косторізів), різноманітні присадибні споруди господарського призначення (льохи, ями-зерносховища, клуні, погребки), численні залишки вівтарів, рештки окремих храмів, присадибні жертовники.

В останньому, третьому періоді раннього залізного віку (II ст. до н. е. – IV ст. н. е.) територія Полтавщини перебувала в складі Сарматського державного об’єднання. Творцями цієї держави були кочові іраномовні племена, відомі під загальною назвою «сармати».

Найбільш ранні свідчення появи сарматських племен (II пол. II ст. до н. е.) виявлено неподалік бродів через Ворсклу та Хорол. Перші хвилі міграції у Лівобережний лісостеп пов’язані з племенами роксоланів. Наступні хвилі пересування сарматів у Ворсклинсько-Сульське межиріччя припали на кінець І ст. до н. е. – початок II ст. н. е. Вони пов’язані з племенами аорсів і аланів. На поч. II ст. н. е. практично вся Полтавщина увійшла до складу Capматії. На теренах краю сармати співіснували з окремими групами пізньоскіфського населення, що оселялося посеред захищених лісами узбереж рік, а також із зарубинецькими і пізньозарубинецькими племенами. Осілі жителі, вірогідно, сплачували кочівникам данину. Сарматські, переважно жіночі, поховання І-ІІ ст. н. е. виявлено у басейнах Орелі й Псла. Майже всі вони впущені в курганні насипи попередніх епох.

Дата добавления: 2015-08-21