Ліна костенко. Маруся Чурай

Історичний роман у віршах

ЯКБИ ЗНАЙШЛАСЬ НЕОПАЛИМА КНИГА. Розділ І

Влітку 1658 року

Полтава згоріла дощенту.

Горіли солом’яні стріхи над Ворсклою.

Плавились бані дерев’яних церков.

Вітер був сильний. Полум’я гуготіло.

І довго ще літав над руїнами магістрату

легенький попіл

спалених паперів —

всіх отих книг міських Полтавських,

де були записи поточних судових справ.

Може, там була і справа Марусі Чурай?

Може, тому і не дійшло до нас жодних свідчень про неї,

що книги міські Полтавські «през войну,

под час рабованя города огнем спалени»?

А що, якби знайшлася хоч одна,—

в монастирі десь або на горищі?

Якби вціліла в тому пожарищі —

неопалима — наче купина?

І ми б читали старовинний том,

де писар вивів гусячим пером,

що року божого такого-то, і місяця такого-то, і дня,

перед Мартином Пушкарем, полковником,

в присутності Семена Горбаня,

що був на той час війтом у Полтаві,

перед суддею, богом і людьми

Чурай Маруся — на підсудній лаві,

і пів-Полтави свідків за дверми.

І загула б та книга голосами,

і всі б щось говорили не те саме.

І чорні бурі пристрастей людських

пройшли б над полем буковок хистких.

Тоді стара Бобренчиха, вдова,

суду такі промовила б слова:

— Пане полковнику і пане войте!

Ускаржаюся Богу і вам

на Марусю, що вона, забувши страх божий,

отруїла сина мого Григорія.

І втеди син мій Григорій наглою смертю вмер,

на здоровлі перед тим не скорбівши,

през отруєння і през чари бісовські.

То вам, панове, правдиво, під сумлінням, кажу

і людьми те освідчу.

Оскаржену Марусю Чураївну

тоді суддя суворо запитав, —

коли, чого і для якой причини

таке незбожне діло учинила?

Але вона ні слова не сказала,

усправедливлень жодних не дала,

тілько стояла, яко з каменю тесана.

Тоді громада загула прелюто:

— Вона ж свій злочин визнала прилюдно!

Бо, як до Гриця, мертвого, припала,

казала все — як зілля те копала,

як полоскала, як його варила

і як уранці Гриця отруїла.

Вона ж співала, наче голосила,

на себе кари божої просила.

Співала так, як лиш вона уміла!

А потім враз — неначе заніміла.

Тоді ми, вряд, упевнившись на ділі,

що Гриць умер, отруєний, в четвер,

предать землі звеліли до неділі,

прийнявши справу криміналітер.

Убивницю ж, Марусю, до росправи

скріпить в’язéням города Полтави.

Бобренчиха ж, та зацна удова,

нехай на бога в горі упова

та настановить свідків, віри годних,

не підозрéнних у проступствах жодних.

Аби по правді свідчили про злочин,

що тут убивці іншого нема,

бо то не є ще доказ остаточний,

якщо підсудна визнала сама.

На то ставши, Параска Демиха,

в літах подейшлих, зізнала:

— Єдну душу Богу ховаю, а було так.

Недавнечко, о півнях, вийшла я...

—...трусити Левкову грушу,— підказав хтось.

— Панове судді.

Лесько Черкес мене на цноті змазує!

Тоді ми, вряд, казали-сьмо Черкесу і всім такóж

особам принаявним, щоб мову свідкам не перебивали,

понєваж будуть випхані із ратушу,

а двері будуть взяті на скабу.

— Отож, кажу, недавнечко, о півнях,

коли я вийшла глянути знадвору,

бо щось мені ускочило в димар, —

дивлюсь: Грицько вертається додому.

Ізвідки б то? Ще й наче напідпитку.

Якийсь такий, ніяк не вдягне свитку.

То я й питаю, ми ж сусіди: — Гей,

це де ж тебе так, хлопче, забарило?

— Та, чарку випив, там, в одних людей.

Чогось так біля серця заварило.

Коли ж невдовзі чую —- у Бобренків

великий гвалт. То я туди городом.

Лежить Грицько, увесь уже посинів,

хрипить, здрігає, роздирає ковнір.

А я кажу Бобренчисі: ой кумо,

ой кумо, це запитяна хвороба!

І що ми вже Грицькові не робили,—

вишіптували, терли, ізсилали,

свячене зілля клали під потилицю,

водою мили і переливали

хоробу на бобренківського пса, —

не помогло. Ще й щось таке балакав!

Там хто стояв, то мало хто не плакав.

В таких походах куля обминула,

не подолала вражеська рука,

щоб де? аж дома! дівка підманула,

струїла геть такого козака!

І от лежить у гробі в чорнобривцях,

на смерть убит. А тая чарівниця...

— Є докази, що це вона

дала пиття?

— А хто ж би ще труїв Бобренка Гриця?

Кому він ще так знівечив життя?

Тоді на вряд був ставлений Фесько,

млинів дозорця скарбу войськовóго,

що під боязню божою признав:

— Панове суд! Того я добре звісен.

Як що не так, беру на душу гріх.

Цю дівчину разів, мабуть, із вісім

коло млина вночі я спостеріг.

Над Ворсклою з небіжчиком стояла.

Ну, тобто він ще був живий тоді.

І що воно, гадаю, за проява —

дві тіні, млин і місяць на воді.

Мені-то що? На це ж нема заказу,

стояння — діло добре загалом.

А я таки чогось подумав зразу,—

аж де зійшлись, чого б то за селом?

А якось бачу — щось майнуло з греблі.

Шубовснуло — аж зойкнула вода.

А я ж туди і ніг не дотереблю.

Ну, думаю, втопилась, от біда.

То добре, що Іван тут нагодився

та витяг із води напівживу.

Бо там колись мій шурин утопився,

то гибле місце, я й не допливу.

Суддя сказав: — Усе це прикро, справді,

і ті млини, і втоплений шуряк.

Але ж ми іншу розглядаєм справу —

не як топилась, а труїла як.

Тож свідок мовив трохи не до діла.

Тут треба чітко провести межу.

— То я ж не бачив, як вона труїла.

А як топилась, — бачив. То й кажу.

Тоді Бобренчиха становила інших осіб,

числом сімнадцять,

а з тих сімнадцяти має п’ять,

котрі до присяги годні будуть.

Ну, ті сказали, що Маруся — відьма,

що у Полтаві гіршої нема,

що всі це знають, і по ній це видно,

і що вона ж співала і сама:

«Котра дівчина чорні брови має,

то тая дівчина усі чари знає».

І то ж вона наврочила, нівроку,

що покалічив Савку Саврадим.

Уміє перекинутись в сороку,

а то виходить з комина, як дим.

— Панове судді, я прошу пробачення,—

сказав Горбань з паперами в руці.—

З’ясую стисло свідкам звинувачення,

щоб не збивали суд на манівці.

Козак Бобренко, на ім’я Григорій,

єдиний син достойної вдови,

котора зараз у такому горі,

що не схилить не можна голови,—

чотири годи бувши у походах,

ні в чім нагани жодної не мав.

Був на Пиляві, і на Жовтих Водах,

і скрізь, де полк Полтавський воював.

А це улітку повернувсь додому,

в хазяйство, підупале за війну,

і, як годиться хлопцю молодому,

хотів ввести у дім собі жону.

Отож нагледів дівку, собі рівну,

дізнавши, певно, що і він їй люб,

Грицько посватав Галю Вишняківну,

повзявши намір брати з нею шлюб.

Чурай Маруся, що його любила,

любила, справді, вірно і давно,

тоді його із ревнощів убила,

підсипавши отруту у вино.

Чи це свідомо, чи під впливом хвилі,

як не було, а ревнощі — це сказ.

Так стався злочин. Хлопець у могилі.

І от стоїть убивниця пред нас.

Страшна, панове, приточилась справа.

Хай стане совість на сторожі права!

Порадившись, звеліли ми пред вряд

поставити Грицькову наречену.

Тож Галя Вишняківна підійшла,

була про все розпитана дискретно

і лагідно, як молода особа,

з уникненням подробиць, що могли б

ще більше їй розвередити душу.

І теж вона признала під сумлінням,—

що так було, любилися ми з Грицем,

побратись мали... мови не стає...

Що він ходив до тої чарівниці,

панове суд, то істина не є.

Вона у нього розум відіймила,

але було це не тепер, колись.

А як вона була йому немила,

то хто ж його присилує: женись!

Вона ж, дурна, чогось була топилась,

по тому ще й заслабла і злягла.

А я кажу: чого ти причепилась?

Чи ти його у власність набула?

А він такий, що він брехать не буде.

Грицько був чесний, не якийсь бабій.

Він сам казав, що вже її забуде.

У домі в нас він був уже, як свій.

Оце увосень мали ми побратись.

Помщаючись, пропала ж і сама.

Вже тато наш і на весілля втратились,

а Гриць умер... а Гриця вже нема...

— В такому разі будемо відверті,—

сказав суддя,— бо тут не до прикрас.

Чого ж тоді він в ніч своєї смерті

таки у неї був, а не у вас?

Тоді Вишняк, жалóсний за такую

тяжку зневагу дому свойого,

просив дочку не спитувати більше.

Галю спочутливо одвели

баби в бабинець, сплакану,

понєваж при кождім ділі

свій бабинець є.

Суддя поглянув на підсудну лаву:

— Що скаже нам убивниця на се?

Вона ні слова не сказала праву.

Стоїть. Мовчить. І дивиться. І все.

Тоді сама Бобренчиха, вдова,

суду сказала у тії слова:

— Мовчить, бо стидно. Бачив бог із неба.

Я знаю все, так наче там була.

В ту ніч вона сама його до себе,

розпутниця, обманом затягла.

Яка стоїть немов свята та божа.

Ото така вже вдача потайна.

Бо на обличчя з янголами схожа,

але в душі — то чистий сатана.

Якби я вам про неї розказала,

що говорив про неї хто кому!

Вона в Полтаві світу зав’язала

хіба Грицькові тільки одному?!

І осінило раптом Горбаня:

— А може, то було якесь дання?

Якесь чар-зілля або привороти,

і він не зміг його перебороти.

Тому й зайшов од Галі до Марусі,

улігши тій диявольській спокусі.

А зілля річ, ви знаєте, капризна —

тут воно чари, тут воно й трутизна.

Суддя сказав, що випадки були.

Комусь колись чогось там підлили.

Було це діло досить голосне,

і сліз пролито більше як доволі.

І все ж є щось не до кінця ясне:

чи не було чиєї злої волі?

В цих справах поруч — правда і брехня.

— Я, як суддя, вважаю особисто,

чи це була отрута, чи дання,

а в кожнім разі це було убивство.

Горбань сказав, що й сумніву нема.

Звичайно, вбивство. Та іще й нецнóта.

Він, як Горбань, вважає зокрема:

їй треба дьогтем вимазать ворота!

(Тут принагідно варто зауважити,

що дьогтю він мав, справді, предостатньо,

оскільки він, як виявилось потім,

«з комори мєской потай дьоготь крав»,

за що і був поставлений пред врядом.

А втім, і згодом він ще війтував.

І вже аж гетьману Дем’яну Многогрішному

уже аж на полковника Жученка

устиг іще й «крамулку» довести).

Пушкар сказав, що так-то воно так.

Не шануватись дівчині негоже.

Але ж і з Гриця добрий був лайдак.

Тут, товариство, дьоготь не поможе.

Бо незалежно, що то за пиття

і що там мовить злість тисячоуста,—

не хто ж, а він звів дівчину з пуття.

І то була любов, а не розпуста.

Тоді вдова Бобренчиха озвалась:

— Та вуха ж в’януть на таку олжу!

Вона сама Грицькові нав’язалась.

— В який би спосіб? — Зараз розкажу.

Було це, люди, на Петра Капусника,

якраз на самий сонцеповорот.

Я мала, люди, сина не розпусника.

Він шанував і хату, і город.

Коли ж вона його причарувала,

він як сказився, геть одбивсь од рук.

Хай вам розкаже Процик Кулевара,

Семен Капканчик і Ромашко Струк.

Він перестав ходить на вечорниці,

не зачіпав дівчат і молодиць.

А все ходив до тої чарівниці,

недарма в річці топлять чарівниць.

Вона його їднолітка, панове.

Пора кебету мати на плечах.

Я вже й варила зілля полинове,

щоб мій Грицько від туги не зачах.

А він — весь там! Якраз перед походом

не спалося мені, як на біду.

Грицько устав та шась поза городом.

А я тихенько назирці іду.

Отож спинилась по той бік цибулі.

А там вже луг, роздолля для бджоли.

Стою собі та й думаю: а дулі,

щоб ви мене круг пальця обвели.

Взувачки мала, постільці свинячі,

щоб не шамтіло - шерстю догори.

Трава ж м’якенька...

Коли щось манячить

од Чураїв, туди, в осокори.

А вечір темний. Хмари як повісма.

Гора шумить... Було перед дощем.

Вона ж на шиї так йому й повисла! —

то я собі й засіла за кущем.

Хтось засміявся якось недоречно

Мартен Пушкар бровою ворухнув:

— Вчинили ви, сказати б, нестатечно.

Який вас біс на тоє подоткнув?

— У мене син одинчичок, панове,

і запечалля на душі одне,

одна у серці шпичечка тернова, —

не дай же бог, у прийми дремене!

— Ну, добре, як воно вам ув охоту,

то діло ваше, хоч воно і гріх.

Ви, мати, знавши отаку нецноту,

чого тоді ж не розлучили їх?

— Щоб у заміжніх погубив підметки?

Чи, як чернець, скоромився мирським?

Чи щоб пішов до Таці Кисломедки,

котра тягалась бозна-де і з ким!

Тут як підскочить Таця, як змережить,

шумка спідниця, з десяти аршин:

— Орихно, трясця мене держить!

Ти хоч на мене, суко, не бреши!

— Це я брешу?! Особи урядові,

та хай же бог усю мене, як є,

як щось отут збрехала я судові

і на душі й на тілі обіб’є!

Я прόшу о святую справедливість!

Вдові звеліли сісти й не клясти.

АТаці за губи неповстягливість

Два хунти воску в церкву принести.

Насилу втихомирилась кобітка.

По тόму був припозваний за свідка.

Семен Капканчик, хлопець непитущий,

з котрим Грицько був приятель найдужчий.

Звеліли ми Капканчику Семену

казать судові правду нестеменну.

І він сказав:

— Тут кожен щось говоре.

Вже той Грицько чутками так обріс.

Ну, бо кому якого батька горе?

Чужа душа — то, кажуть, темний ліс.

Ось тут і суд на тому зупинився,

що знали ж всі, і Галя не глуха,

що сватав ту, а в тої опинився.

А хто із нас, як кажуть, без гріха?

Це як у пісні:

«Ой у полі три криниченьки.

Любив козак три дівчиноньки,

чорнявую та білявую,

ще й рудую препоганую».

І було йому дуже сутужно.

Рудої, правда, не було.

Була чорнява та білява.

Смалив до двох,

то й попалив халяви.

А тра було порвати все на ділі,

та ще з півгоду виждати тоді.

То це б сиділи в Гальки на весіллі,

а не отут балакали в суді.

Загомоніли люди, закивали,—

що там казати, всі парубкували.

І всім усе зробилося ясне,

хтось і слівце сказав уже масне.

Тоді устала мати, Чураїха,

і сказала так:

— Пане Пушкарю, полковнику полтавський,

а добродію наш!

Що вам маю сказати? Спасибі людям за тишу.

Он сидить писар, Туранський Ілияш.

Хай він мої сльози запише.

Чужа душа — то, кажуть, темний ліс.

А я скажу: не кожна, ой не кожна!

Чужа душа — то тихе море сліз.

Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна.

І чим же, чим ви будете карати

моє смутне, зацьковане дитя?

Чи ж вигадає суд і магістрати

страшнішу кару, ніж таке життя?!

Ви грамотні. Ви знаєте латину.

За крок до смерті, перед вічним сном,

одного прόшу:

у мою дитину

не кидайте словами, як багном!

Притихли люди, знітилися свідки,

сльозина блисла у якоїсь тітки.

Відтак, уже не ставлений ніким,

прийняв присягу Шибилист Яким.

— Даруйте... я... незвичка промовляти,

Хотів сказати річ іще таку:

Марусю знаю ще із немовляти

і Гриця знаю ще у сповитку.

Он там сидить та бідна Чураїха.

Чи на суді була вона коли?

Проз їхній двір тоді я саме їхав,

коли Грицька на цвинтар повезли,

Чи рвала мати так на собі коси,

як задзвонили по його душі?

Та він же їй як рідний син і досі,

у них і виріс там на шпориші.

Вона ж свою дитину годувала

та вже й сусідську бавила, чужу.

Бобренчиха ж тим часом воювала —

за курку, за телицю, за межу.

Все нíколи. То в них і повелося:

сьогодні ситий, бо учора їв.

То те дитя й на ноги зіп’ялося,

і розуму дійшло у Чураїв.

Коли ж у Гриця вибилось навусся

і Чураївна стала на порі,

то полюбилась хлопцеві Маруся,—

могли б лише радіти матері.

Воно на те й заходилось спочатку.

Грицько пішов тим часом у похід.

Попідростали верби і дівчатка,—

про це в суді, можливо б, і не слід,—

але ж Маруся так його чекала,

такі літа одна перебула!

Нікому ні руки не шлюбувала,

ані на кого й оком не вела.

Грицько ж, він міряв не тією міркою.

В житті шукав дорогу не пряму.

Він народився під такою зіркою,

що щось в душі двоїлося йому.

Від того кидавсь берега до того.

Любив достаток і любив пісні.

Це як, скажімо, вірувати в бога

і продавати душу сатані.

— Хай бог почує сльози удовині! —

Бобренчиха зайшлася від ридань.

— Панове суд! Я вірю цій людині,—

сказав Пушкар. І втрутився Горбань:

— А чим довір’я ваше обгрунтоване?

Ведете суд на хибну колію.

— У мене, пане, слово не куповане,

і я його не продаю.

А хто тут, може, хоче хабаря,

то хай мені подивиться у вічі.

— Панове! До Мартина Пушкаря

тут посланець прибув із Січі.

...Ввійшов, як грім, обвітрений з дороги.

Віддав чолом і мовив хрипкувато:

— Полковнику, вам лист від кошового.

— Гаразд. Сідай. Спочинь з дороги, брате.

Якісь новини?

—Обступає ворог.

Богдан козацтво стягує під Білу.

Потрібна поміч. І потрібен порох.

Потоцький йде назустріч Радзивіллу.

Зірвав полковник повагом печатку.

І поки він листа того читав,

той посланець обговтався спочатку

і тих, поближчих, райців запитав:

— Ну, як тут, мирно? Пишете папери,

язик зломивши на судейський штиб?

Зітхнули райці. Обізвався первий:

— Та тут таке! Козак у нас погиб.

— Погиб? Козак? То що у вас в Полтаві?

Облога? Зрада? Засідка? Бої?

— Та ні. Маруся. Он сидить на лаві.

Струїла хлопця. Судимо її.

Той засміявся: — Отакої к бісу.

Під Білу Церкву стягнуто полки.

Палає Київ, знищено Триліси.

У вас же он як гинуть козаки!

Там бій. Там смерть. Там зламано границі.

Людей недохват. Ллється наша кров.

А тут — погиб.... У вас ще на спідниці

не перешили ваших коругов?

— У вас, у нас. Ви Січ, а ми Полтава.

У вас правá, ми ж — охоронці прáва.

У вас за вбивство кара там яка? —

Козак сказав:

— А проста. Як по злóбі

козак уб’є, не дай бог, козака,—

живого з мертвим ув одному гробі!

— А тут, бач, інше. Тут все навпаки.

Погиб козак од женської руки.

— Домарики, така у вас і смерть.

Безславно вмер, а кажете: убито.

А запорожці — люди без круть-верть,

все кажуть щиро на своє копито.

Якби ми ремигали, як воли,

якби ми так чесали язиками,

то вже б давно Вкраїну віддали,

не мавши часу бути козаками.

Ця дівчина... Обличчя, як з ікон.

І ви її збираєтесь карати?!

А що, як інший вибрати закон,—

не з боку вбивства, а із боку зради?

Ну, є ж про зраду там які статті?

Не всяка ж кара має буть незбожна.

Що ж це виходить? Зрадити в житті

державу — злочин, а людину — можна?!

Суддя сказав: -— Знаскока тут не мона.

Тут, запорожче, треба Соломона.

Козак сказав: — Замудрувались ви.

Тут треба тільки серця й голови.

Тоді у вряді почалась незгода.

Той каже так, а той іще інак.

Лесько сказав: — Кого в цім ділі шкода,

так це Івана Іскру. То — козак.

Таке нещастя хоч кого знеможе.

Це ж можна тут рішитися ума.

Любив же він Марусю, не дай боже!

Тепер сидить, лиця на нім нема.

У свідки більш ніхто не зголосився.

Суддя пождав, щоб гамір трохи змовк.

Полковник встав, в судді перепросився,

бо мав на Білу готувати полк.

Посунув трохи війта і бурмистра.

Поспільство розступилось на аршин.

І вийшли вдвох. За ними вийшов Іскра.

І ще там дехто з полкових старшин.

На другий день, в годину зегарóву,

суд приступив до вислухáння знову.

Сказавши Чураївні, щоб вона,

оскаржена, то значить, сторона,

настановила свідків, віри годних,

не підозренних у проступствах жодних.

Бо ми-сьми, вряд, ведлуг закону чиним,

о справедливість дбаючи одну,

що, може, є які-небудь причини,

котрі її пом’якшують вину.

Вона й від цього, вбивця, ти диви,

відмовилась хитанням голови.

І це було нам доказом яскравим —

не мала що сказати перед правом.

Тоді, зачувши отакі слова,

не бувши свідком ставлена позáтим,

Ящиха Балаклійська Кошова

освідчила: —Я маю що сказати!

У мене дома діточки малії.

Мій муж поліг в боях у Приазов’ю.

А я прийшла сюди аж з Балаклії,

хоч я людина вже не при здоров’ю.

Отож скажу відкрито і вселюдно.

Буває всяко, доля — не черінь.

Любов — це, люди, діло неосудне.

По всі віки. Во вік віків. Амінь.

У Горбаня самі стенулись плечі:

— Ото жінок і не пускають в Січ.

Сказали ви, Ящихо, нездоречі.

Даремно ви убовтнулися в річ.

— Вже стільки літ суддюю у Полтаві,—

сказав суддя.— Чимало бачив справ.

Сиділи всякі в мене тут на лаві,

халепи я такої ще не мав.

По тому встав, на стіл руками сперся:

— Тут говорили свідки й очевидці.

По вислуханню всіх цих контроверсій

суд має перейти до пропозицій.

Хоч тут думки були навпереміну,

та суд стоїть на вірному сліду.

Хто має мисль яку-небудь одмінну,

нехай про це зголоситься суду.

Мовчали всі.

не зголосився жодний.

У книзі писар буковки низав.

Пушкар, полковник, яко віри годний,

которий ставши, так ото сказав:

— Панове судді! Важко розібрати,

що і до чого, як воно було.

Нехай простить і та, і друга мати,

а їхні діти учинили зло.

Грицько зцурався дівчини такої!

Доп’яв біди, земля йому пером.

Такої кривди парубок накоїв,

що не могло це скінчитись добром.

Але ж, мабуть, ми правди не зурочим,

що світ вже так замішаний на злі,

що як платити злочином за злочин,

то як же й жити, люди, на землі?

Людській душі цей злочин осоружний.

Не виправдання навіть і любов.

Дожитися, щоб так погиб хорунжий,

що ніяк похилити хоругов!

І хто ж убив хорунжого? Дівчина!

А як по ньому тужить! Як вдова.

Он подивіться. Є ж якась причина.

То вже стоїть людина нежива.

Страшне це діло, діло небуденне.

А всі почути вирока спішать.

Воно, скажу вам, легше, як на мене,

діла у битвах шаблею рішать.

Отáман Гук гукнув тоді, що справді

судити треба дівчину по правді.

Тоді Горбань сказав йому до ока

і всіх незгодних так ото згромив:

— Панове судді! Правда одинока.

А правда в тому — хто кого убив.

Гук відповів: — Не треба забувати,

хто кого зрадив, хто кого терзав.

А правда, пане, слово більмувате.

Воно не бачить, хто його сказав.

Горбань відмовив: — У такому разі

ми різні правди маєм на увазі.

Той тягне вліво, інший гне управо.

А є одне, і так вже іспокон:

статут Литовський, Магдебурзьке право,

панове судді,— це для нас закон!

— Що скажуть райці? —

Райці — безглагольні.

— Порадили,— суддя сказав тоді.—

Таким, которі дуже сердобольні,

панове вряд, не місце у суді.

Чотири рази ми отут збирались.

Достойні свідки питані від нас.

А як труїла, ще не розібрались.

І мусим слушний видати наказ.

Вона мовчить, убийниця. Тим паче.

Це треба теж до справи долучить.

Бо мати в горі. Вишняківна плаче.

А ця мовчить. Об чім вона мовчить?

Такого ще не бачила Полтава.

І суд такого ще не примічав,

щоб той, кого потягнено до права,

зневажив право та отак мовчав.

Заворушились лавники і райці:

— Це ж всі закони підуть шкереберть!

А справді, звідки у цієї здрайці

така отрута, що вбива на смерть?

Дійшли до чого, сваримся нарзáєм!

Ніяк не можем рішення прийнять.

То треба знать, чого іще не знаєм.

То знаєм те, чого не треба знать.

— Крім того, ми вже так тут заморочені,—

сказав суддя,— що ще не з’ясували,

а чи були у неї в тому злочині

помічники, чи пак компринципали?

То що ж ми будем думати-гадати,

як і про це закон є акурат.

Оскаржену на квестію віддати,

і хай із нею поговорить кат.

Іван сказав: — Панове, це жорстоко.

І божі сльози не падуть з ікон?

То де ж воно, всевидящеє око?!

Це ж глухоаспидський закон!

— Та що це, люди? Дівчину на муки?! —

Лесько як вийме шаблю з-під поли.

Тоді Леськові заломили руки

і до дверей із вряду повели.

Він тільки зблід і гýбу закусив,

та так судейських з себе і струсив:

— Ви, канцілюги, у чорнилі пальці,

бумажне кодло, воло набивне,

хватальники, в походах небувальці,

кого взялись подужати... мене?!

Та навпростець, в єдиний плиг, спрожогу,—

такого хлопця вдержати хіба? —

поміж люди проклав собі дорогу

та по столу

навідліг

як вруба!

Суддя здригнувся. Одсахнувся натовп.

Горбань охляв од чуба до халяв.

Козак спітнів. Козацька шабля навпіл.

А стіл стоїть. Так само, як стояв.

— Полковнику! Мечі оттакелецькі

щербилися об шаблю об мою.

Шоломи турські, панцирі шляхетські

Лесько Черкес розрубував в бою!

Чому ж цього я розрубать не можу?! —

Іван сказав: — Бо це, як світ, старе.

Фортецю, певно, легше взять ворожу.

А цього столу й шабля не бере.

(Вони з Леськом бували в битвах разом

Лесько утне ще штуку не одну.

Він потім стане побратимом Разіна —

Леськом Хромим. Загине на Дону).

І встав Пушкар. Обвів людей очима.

Хустки, очіпки, свитки, жупани.

І голова у нього над плечима

була як вежа в шапці сивини.

Ще не старий. І славу мав, і силу.

(Про нього потім думу іскладуть.

Мине сім літ — і голову цю сиву

Виговському на списі подадуть)

Пушкар сказав, що злочин — непрощенний.

Карати треба, що там говорить.

І так карати, щоби люд хрещений

не мав за що судові докорить.

Закон є суть, тверда його основа.

Для того він і звелений судам.

Але оце як хочете, панове,

а на тортури згоди я не дам!

Тоді ми вряд, все зібраноє гроно,

на ті слова схилившись і уваживши

підсудну на тортури не діли.

І правий суд продовжували далі,

явивши в жилах зимну кров,

так нібито нічого і не сталось.

Лесько ж Черкес за те, що бешкетує,

пеню належну сплатить до шкатулки

Сиділа Галя наче панська рожа.

Іван сидів з похиленим чолом.

Сказали райці: - дійся воля божа! —

і запосіли місце за столом.

Суддя сказав:

— Закони судочинства

вагатися не дозволяють нам.

Запобігавши, щоб такі злочинства

не множились промежду християн,

ми мусим вбивцю засудить до страти,

як нам велить і право, і статут.

І тільки спосіб — як її карати —

предметом спору може бути тут.

Що скажуть райці, лавники і возний?

Як це здається, пане войте, вам? —

Підвівся Іскра, полковий обозний,

син Остряниці Якова, Іван.

(Загине теж, в бою заживши слави,

в недовгім часі після Пушкаря,

вертаючи до попелу Полтави

з посольства до московського царя).

Увесь блідий, аж під очима чорно.

— Я прόшу, люди, вислухать мене.

Багато слів страшних тут наговорено.

Ніхто не говорив про головне.

Я, може, божевільним тут здаюся.

Ми з вами люди різного коша.

Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.

Коли в похід виходила батава,—

її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни

безсмертні будуть у її словах.

Вона ж була як голос України,

що клекотів у наших корогвах!

А ви тепер шукаєте їй кару.

Вона ж стоїть німа од самоти.

Людей такого рідкісного дару

хоч трохи, люди, треба берегти!

Важкий закон. І я його не зрушу.

До цього болю що іще додам?

Вона піснями виспівала душу.

Вона пісні ці залишає нам.

Ще тільки вирок — і скінчиться справа.

І славний рід скінчиться — Чураї.

А як тоді співатиме Полтава?

Чи сльози не душитимуть її?

Запала тиша, як в страшному сні.

Горбань сказав:

— При чому тут пісні?

Вона ж на суд за інше зовсім ставлена.

І потім, бачте, чутка є, ги-ги,

що свідок цей — особа зацікавлена.

Його слова не мають тут ваги.

Тоді ми, вряд, з пристойними особами

дали сказати слово їй останнє,—

чи має серця внутрішню гризоту

і чи пред тим, як вирок наш почути,

зронити хоче хоч сльозу покути?

Підсудна слізьми очі не зросила,

І милосердя в права не просила.

З тих тоді рацій все дорозумівши

і між собою радившись не раз,

кондиціямїі права посполитого

тоді такий ми винайшли наказ:

Ми, вряд, зіпершись па свідоцтва голі,

в такий-то спосіб справа була рíшена,

що має бути карана на горлі,

на шибениці, значиться, обвісшена.

Про що людей поштивих звідомляєм

і на потомні вписуєм віки.

Декрет печаттю нашою змоцняєм

і підписом судейської руки.

ПОЛТАВСЬКИЙ ПОЛК ВИХОДИТЬ НА ЗОРІ. Розділ II

Багряне сонце. Дужка золотава

стоїть над чорним каптуром гори.

На п’ять воріт зачинена Полтава

ховає очі в тихі явори.

Спадає вечір сторожко, помалу,

ворушить зорі в темряві криниць.

Сторожа ходить по міському валу,

і сови сплять в западинах бійниць.

«Вартуй! Вартуй!» — з Курилівської брами.

«Вартуй! Вартуй!» — від Київських воріт.

Уже стоять вози під яворами.

Полтавський полк готовий у похід.

Годуйте коней. Неблизька дорога.

Благословіть в дорогу, матері.

А що там буде, смерть чи перемога,—

Полтавський полк виходить на зорі!

Там бій гримить. Там гине наша воля.

Там треба рук, і зброї, і плечей.

І що там варт чиясь окрема доля,

той тихий зойк у безмірі ночей?..

Вогненна зірка в небі пролітала,

сичі кричали, вісники біди.

На сто думок замислена Полтава

вербові гриви хилить до води.

Був правий суд. І вирок оголошено.

Усе як слід. За що себе вкорить?

...Мовчить Полтава, наче приголомшена.

Перехотілось людям говорить.

А власне, що ж, такі часи криваві.

Що варт життя? Ну, стратять ще когось.

Промчався вершник по німій Полтаві —

у серці міста громом віддалось.

Простугоніло смутком вечоровим,

хитнуло тиші синій оксамит.

І тільки вершник за полтавським ровом

десь даленіє цокотом копит...

Самотній вершник зникне за туманом.

Сторожа вслід подивиться йому.

Той вершник зветься Іскрою Іваном.

Йому сьогодні тяжче ніж кому.

Уже він там, уже за далиною,

вітрами тугу спалює з лиця.

Що ж, горе горем, а війна війною.

Послав полковник гетьману гінця.

«Вартуй! Вартуй!» — з Курилівської брами.

«Вартуй! Вартуй!» — від Київських воріт.

Уже стоять вози під яворами.

Полтавський полк готовий у похід.

Годуйте коней! Шлях їм далеченький.

Пильнуйте славу полкових знамен.

Полтаво! Зáсвіт встануть козаченьки.

Ти припадеш їм знову до стремен.

Так само зáсвіт встануть з полуночі.

А ти за них, Полтаво, помолись.

Лиш не заплаче свої карі очі

та Марусенька, як було колись...

СПОВІДЬ. Розділ III

...Пройшло життя. Не варт було і труду.

Лише образи наберешся вщерть.

Останні дні вже якось перебуду.

Та вже й кінець. Переночую в смерть.

А що в житті потрібно ще мені?

Одбути всі ці клопоти земні.

Оці останні клопоти одбуть,

іти туди, куди мене ведуть,—

аби одбути, все уже одбути,—

і щоб не бути, щоб уже не бути!

Три дні дали на розмисли мені.

А нащо вже тим смертникам три дні?

Чи їх уже тримає що на світі?

Це наче привид взяти на ланцюг.

Щось наче там вовтузиться в лахмітті...

Це ж скільки тут сиділо волоцюг,

злодіїв різних. Теж чекали страти.

Мабуть, їм не хотілося вмирати.

Що ж, ви вже відбули своє, щасливці.

Хто б не були, а ви вже відбули.

Це ж, певно, тут сиділи і убивці,

збудована ж в’язниця ще коли.

Аж ось де прихилю я свою втому

за стільки днів, за стільки довгих літ!

Чи тут змінили хоч оцю солому?

Чи кинули хоч свіжий околіт?

А втім, яка мені уже різниця?

Я теж убивця. Я убила Гриця.

Оце ж за те мені й заплата —

із кам’яних мурів кам’яная хата.

Старий кожух... солома... постелюсь...

Хоч так полежу... в пітьму подивлюсь...

...А я заснула, господи, заснула!

Солодким сном уперше за всі дні.

Та так заснула, наче потонула.

Ще щось хороше й снилося мені...

Прокинулась, ніяк не розберуся, —

чого я тут, хто вбивця, хто Маруся?

Сама від себе ще така далека,

немов оце приніс мене лелека

та й опустив у мальвах і жоржинах

на тих ранкових росяних стежинах.

І я ще, як малесеньке дівчатко,

щоранку починаюся спочатку.

Солодка млість... блідесенький промінчик…

як добре жити... думати про інше...

А сон минув, розтанув. І натомість

раптовим болем обпекла свідомість.

Єдине слово виникло: невже?!

Душа болить, і тіло як чуже.

Навпомацки з підлоги підвелася.

Не розчесавши коси, заплелася.

Все так, як є. Приречена. Одна.

Стіна. Стіна. І грати. І стіна...

...А вже світає. Сумно, сумно, сумно

благословляється на світ.

Десь коні ржуть і глухо грають сурми.

Полтавський полк виходить у похід.

Десь грають сурми. В добрий час їм грати.

В литаври б’ють, так само як колись.

Душа рвонулась — і застряла в гратах,

прозорі руки з гратами сплелись.

Далекий гомін сповнює в’язницю.

Десь вітер гонить куряву руду.

Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю,

що я тебе в похід не проведу!

Ой, ллються сльози материнські, ллються!

Свята печаль, печаль без гіркоти.

Загинуть хлопці, то хоча б по-людськи.

А як загинув, як загинув ти?!

Що кожен їде,— і вогню, і грому,

всього там буде в клекоті доріг.

А ти лежиш на цвинтарі старому,

де ще ніхто з козацтва не поліг.

Останні зорі в небі догорають.

Оце уперше за багато літ —

і коні ржуть, і сурми, Грицю, грають,

а полк без тебе вийде у похід.

...Уже, мабуть, молебень відслужили,

бо затужили дзвони, затужили!

І заридали дзвони, загули! —

це ж там за браму хлопців провели.

Це ж полк виходить. — за далекі гони.

Комусь тополя стане в головах.

І дзвонять дзвони,

дзворять, дзвонять дзвони

по всій Полтаві, по усіх церквах!

Затисну вуха, чую крізь долоні

і ту церковцю прямо в бастіоні,

і той соборний величезний дзвін,—

все заридало хлопцям навздогін.

І навіть ця, ні-ні, а й ця озветься,

тюремна церква, і тюремна теж!

Вона в Полтаві гарно так зоветься:

«Усіх Скорбящих Радості». Авжеж.

Усіх Скорбящих Радості... Я рада.

І що мене найбільше веселить,—

коли так душу випалила зрада,

то вже душа так наче й не болить.

Вже ні за чим на світі їй не шкóда.

Така полегкість, мало не сміюсь.

А ця тюрма — оце і є свобода,

бо я вже тут нічого не боюсь.

А дзвони б’ють, а дзвони калатають!

Здається, небо й землю розхитають.

І тут, і там, і десь аж на горі

далекі дзвони б’ють в монастирі.

І десь там юрми, натовпи, там люди!

Там зорі в небі чисті, як ромен.

Ще жінка мужу падає на груди,

і діти тягнуть руки до стремен.

Чиясь край шляху плаче наречена.

Там вийшли всі — і немічні, й малі.

І тільки я до цього непричетна.

Я зайва людям на своїй землі.

...А полк іде. Нема коли журиться.

Уже хтось інший став під корогву.

Хорунжі є, немає тільки Гриця.

А я жива... Чого я ще живу?!

Жінки дорогу слізьми перемили.

А Гриць лежить, загинувши за так.

Чи хоч йому той прáпірок прибили

там на хресті, щоб видно, що козак?..

Промчали коні проз мою в’язницю.

Копита б’ють вже десь біля воріт.

Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю,

виходить полк без пісні у похід!

Все тихше й тихше...Сурми вже не грають…

Шум даленіє... Дзвони завмирають...

Прощайте, хлопці. Бийтесь до ладу.

А я вже вам і пісні не складу.

* * *

...І друга ніч. Не спалося ні миті.

А спокій дивний! — наче я вже там.

І спогади, сльозами не омиті,

приходили прощатися з життям.

Чомусь згадались ночі на Купала...

Зірками ніч висока накрапала.

Бездонне небо і безмежний світ,

а нам всього по вісімнадцять літ.

Такі несмілі, ще тремтять вуста.

Отак до ранку — ніч і висота.

А ще згадалось — колесо вогненне

з гори в долину котиться проз мене.

Обкручене соломою, летить

палахтить на вітрі, палахтить!

І, розгубивши іскри увсібіч,

обвуглене, заточується в ніч...

А вже дівчата в плахтах, у намисті,

вінки пускають за водою вниз.

А вже гадають, хто кому до мислі,

а хлопці зносять до багаття хмиз.

Пливуть вінки, і мій пливе, не тоне.

А серце ще таке безоборонне,

таким співаю срібним голоском!..

Чорти знімають зорі рогачами...

Вінок пливе, зникає за ночами...

Чи десь його прибило між корчами,

чи десь лежить, примулений піском?..

А потім —як зламалося весло.

І підхопило душу, й понесло,

і закрутило у такому вирі!..

Було б тоді й спинитися літам.

Душа летить в дитинство, як у вирій,

бо їй на світі тепло тільки там.

...Було, під вечір лущимо квасолю,

а Гриць іде городами до нас.

Вечірнє небо світиться красою,

і соняхи гудуть, як тулумбас.

Вже тиха осінь ходить берегами,

на вербах трусить листячко руде.

А Гриць бадилля тягне за ногами,

іде, маленький, дибає, іде...

Таке було гарнесеньке хлоп’ятко.

Цікаве. А ласкаве, як телятко.

Хороший хлопчик, трохи шалиган,

усе збивав шоломи шелюгам.

Усе, було, ми разом, все ми разом —

пірнаєм в річку і по кручах лазим.

Шукаєм глоду, пасемо корову,

у гилки граєм, в цурного квача.

Або за зиму довгу, вечорову,

начешем з коней шерсті для м’яча.

А ще ми з Грицем внадилися змалку

у дідову Галерникову балку.

Він там живе в степу за вітряками,

один-один, одвик і говорить.

Лише димок із довжика роками

курить собі у небо та й курить.

У нього там і зарості ожини,

і таємнича ниточка стежини,

і вулики, і в жолобі водичка,

і вплетений у верби живопліт,

і хата, як старенька рукавичка —

в ній кіт живе, цвіркун живе і дід.

А сам він дід старезний, полотняний.

А в нього сива борода, як дим.

Розказує про Кафу, полонянок,

про те, в які походи він ходив.

І каже нам, що ми його онуки,

не дав бог рідних — не було коли.

Галерницькі рубцями биті руки

вистругують нам човники з кори...

А то — щедруєм. Низочкою ходим,

тонкими голосочками виводим:

«Ой на річці на Йордані

Там пречиста ризи прала...»

На Ворсклі хрест вирубують опішнями.

Заллють водою, уморозять в лід.

Горбаті верби льодяними клішнями

скляні бурульки струшують з борід.

Летять з гори санки і гринджолята,

в очах мигтять занесені тини.

Тоді у мене не було вже тата,

мені зробила мати ковгани.

Аж білий вихор здійметься довкола,

як нас по схилу сани розтрясуть,—

зима тікає, підібравши поли.

А вже співають, корогви несуть.

Ідуть Бобренки, Гуки, Шибилисти.

Бреде в снігах диякон-бородань.

І піп, гортанію басистий,

на Ворсклі робить річку Іордань.

Сипнули врозтіч галки чи ворони.

Довкола лід бабами зарябів.

І Гриць малий, од холоду червоний,

з-за пазухи виймає голубів,

Тріпоче стяг нерукотворним Спасом.

Свята вода об кригу шурхотить.

І хрест, облитий буряковим квасом,

під білим сонцем дивно мерехтить.

Свята вода — як бузинова гуща,

кудись під лід пливе, пливе, пливе...

Питаю: — Мамо, це вода цілюща?

Скропити рани — тато оживе?

Я не забуду, тату, вас ніколи.

Хоч як було, і голод, і зима,—

спасибі вам, дали мене до школи,

де дяк учив і грамоти, й письма:

Козацька школа, крита очеретом

благенькі стіни, плетені з лози,

на піввікна заплющена заметом

три лави, стіл, псалтир і образи.

Аз-буки-вєді… Що тоді я відала?

Не осягла й глибокості письма.

Ішла додому — снігом пообідала.

Аз-буки-вєді…Голод і зима.

Одвірок за ніч намерзає в сінях.

Стоять в кутку забуті рогачі.

Перелузали зиму, як насіння,

удвох одні на тій-таки печі.

…Про татка звістки не було з півгоду,

уже й Кузьма з Дем’яном розминувсь.

Бо у Полтаву із того походу

ніхто живий тоді ще не вернувсь.

Чутки ходили, що Павлюк не виждав,

що ті Кумейки — то кривавий сніг.

Що хто там здався, тільки той і вижив.

А батько ж наш, він здатися не міг.

Він гордий був, Гордієм він і звався.

Він лицар був, дарма, що постоли.

Стояв на смерть. Ніколи не здавався.

Йому скрутили руки і здали.

Що з Павлюка, живого, шкіру здерли.

Що з ним взяли ще четверо старшин.

Що проти того, як вони умерли,

І суд страшний не здасться вже страшним!

А потім їхні голови на палях

повиставляли в полкових містах.

Людей зганяли. Мати моя впала,

і крик замерз у неї на вустах.

А смерть кружляє, кружляє, кружляє,

кружляє навколо палі.

Наносить білого снігу

у очі його запалі.

А я нічого не бачу...

якась в очах крутанина…

Кружляє, кружляє, кружляє

ота страшна хуртовина!

Танцює, хижа і п’яна,

льодистими сережками трясе.

Як голову криваву Іоанна

над білим світом Іроду несе...

А через рік, і через два, і три

сумні у нас були свят-вечори.

Усе печаль, все тінь його незрима.

Колядники співають під дверима:

«Ой чи є, чи нема

пан-господар вдомá?»

А пам’ять про нього на покуті

головою на руки впала.

* * *

...Ішов- кобзар у нас через Полтаву.

Ну, обступили, просять, що кому,—

той про сирітку, той про давню славу,

той про Азов, а той про Кодимý.

І я стою. Отак стояла, скраю.

А він співав невільницькі плачі.

І раптом чую: «Орлику... Чураю!»

Я оніміла. «Орлику... Чураю!..»

Як я тоді наплакалась вночі!

Усе ввижалось: «Орлику Чураю,

Ой забили тебе ляхи у своєму краю!»

Все думала: хоч би ж було спитати,

хто склав слова про нього, про той край.

Що був же він ріднесенький мій тато,

а от тепер він — орлик, він Чурай.

Тепер він з нами в радості і в сумі.

Збагнуло серце вражене моє:

пішов у смерть — і повернувся в думі,

і вже тепер ніхто його не вб’є.

І десь в ті дні, несміло, випадково,

хоч я вже й пісню склала не одну,

печаль моя торкнула вперше слово,

як той кобзар торкав свою струну.

...Спливло життя, як листя за водою.

Я пригадала матір молодою.

Вона у мене, як була молодша,

була предивна, як на людський глузд.

Було, сльозами набрякають очі,

вона ж сміється кутиками вуст.

Таке обличчя чи така вже звичка,

а голосочок! — чистий, мов кришталь.

Така була красива молодичка,

вуста сміються, а в очах печаль.

Вона й мені казала:

— Як не буде,

не скигли, доню, то великий брид.

Здушили сльози — не виходь на люди.

Болить душа — не виявляй на вид.

Як горе те сподіялося з нами,—

не стало батька, то на другий рік

так хлопці і ходили табунами,

щоб хоч побачить матір звіддалік.

Та й батько теж удатний був на вроду.

А що вже сильний, то, мабуть, найдужчий.

Звела їх доля, наче, в нагороду

за те, що мали незглибимі душі.

Було, дивлюсь та й думаю: «Ой нене,

який у мене тато!» — або знов:

що я колись як виросту, і в мене,

і в мене буде отака любов!

...Ну, от я й виросла.

Ловлю себе на слові.

То як, Марусю? Полюбив? Такий?

Я — навіжена. Я — дитя любові.

Мені без неї білий світ глевкий.

Ото за те й судити мене треба.

Всі кари світу будуть замалі.

Моя любов чолом сягала неба,

а Гриць ходив ногами по землі.

Біднесенький, намучився зі мною.

Веселий був, а я була сумною.

Ласкавий був, розгублений і добрий.

Зайшов за мене, як за чорний обрій.

Гукав мене, а я вже не озвалась.

Заплутався,— сказала: вибирай.

А в нього ж серце навпіл розривалось.

А він Бобренко. Він же не Чурай.

Чурай, той так: побачив свою долю,—

ось ти, ось я, тепер нас буде двоє.

А що у мене стіни голі,—

повісим костю саджені пістолі

та килим з дірком. І у курені

з тобою буде солодко мені.

А Гриць не так. То розум десь не татків:

— З’єднаєм що, нестатки до нестатків?

Багатому і діти чорт колише,

а бідному і янгол не рідня.

А як землі нам мати не одпише?

А ще ж стягтися треба й на коня.

Подбати мушу про якусь копійку.

Весілля мушу справити, ая.

То ж був один, тепер нас буде двійко.

Аж мати раз не втерпіла моя:

— Що ти все: мушу, мушу, мушу, мушу?!

Земля, земля... А небо твоє де?

Як будеш так розношувати душу,

вона, гляди, із совісті спаде.

А він прийшов тоді з-під Берестечка.

Страшна поразка душі всім пекла.

Дражливий став. Ледь що, вже й суперечка.

Гіркі думки не сходили з чола.

Приходив рідко, лагідний не дуже.

Все курить, курить, люлька на губі.

Такий зробивсь, не прозирнеш у душу.

Якийсь чужий,— мені чи вже й собі?

А якось каже: — Щастя треба красти.

Хоч добре, не заклюнулось дитя.

Весілля знову мусимо відкласти.

Що зробиш, мила, як таке життя?

Погане літо, не було врожаю.

Та ще ж тягтись на чоботи й кожух.

А я такий, я матір поважаю.

Я впоперек їй слова не скажу.

Бобренчиха все губи затискала,

нікуди з дому Гриця не пускала.

Зустріла матір десь біля криниці.

Про дощ, про грім, про курку, про бичка.

Що добрий гетьман був із Остряниці

і що хазяїн добрий з Вишняка.

Що час летить, а треба якось жити.

Любов любов’ю, а життя важке.

Що вже дітей пора б і одружити.

Насамкінець промовила таке:

— Якби ти добре в бога попросила,

то мали б ми ще й радість на віку:

твоя пішла б за гетьманського сина,

а мій хазяйську сватав би дочку.

А мати — й слова. Тільки почала

чогось про мене дбати, як про хвору.

Дивлюсь: і в церкву старістю пішла

дорогою кружною через гору.

Питаю: — Мамо, хто це вам допік,

що ви уже не ходите тудою?

— Я,— каже,— й стежку обмину в їх бік

і закроплю свяченою водою!

— Чого ви, мамо, незлюбили Гриця?

Яка вас думка все не полиша?

— Не служать очі на таке дивиться,

щоб так двоїлась хлопцеві душа!

— Не вірте, мамо! Гриць такий хороший.

Він клявся, мамо, що навіки мій.

— Ой доню, доню, в їх до смутку грошей.

То ж Вишняки, то ж Галя, зрозумій.

— Але то ж — Гриць. І я. То ж ми із Грицем.

Та він же в світі отакий один.

Він, мамо, гордий. Він козак. Він лицар.

І що для нього гроші, мамо? Дим.

Хіба наш батько ласий був на гроші?

Хоч таляр він у вузлик зав’язав?

Хіба ж не ви були в Золотоноші

єдине золото, яке він там узяв?

— Ох, не рівняй!. Роти в людей, як верші.

Ти кажеш — батько, а життя біжить.

Наш батько — з тих, що умирали перші.

А Гриць Бобренко — з тих, що хочуть жить.

А я чуток недочувала,

втішала матір попервах.

Але й сама вже відчувала:

щось правди є в її словах.

Кого діждалась? Парубка чи воїна?

Чому не йде? Здавалося в ті дні,—

моя любов, прогіркла й перестояна

вже скоро душу випалить мені…

Я ж так боялась підлості і бруду!

Гули думки, сколошкані, як рій

Сама нічого, якось перебуду.

А що скажу я матері старій?

А мати знала. Мати все вже знала.

Снує чутки нещастя, як павук.

Не дорікала, не випоминала,

а тільки все їй падало із рук.

А раз сказала з розпачу гіркого:

— Є ж лицарі у нашому краю!

О боже мій, на кого ж ти, на кого

збагнітувала молодість свою?!

…Мені немов полегшало відтоді.

Зболілася. Відмучилася. Годі.

Спинити Гриця не зробила й спроби.

Ходжу, хитаюсь, як після хвороби.

І хоч би злість яка чи ворожнеча,—

нема нічого. Пустка. Порожнеча.

Усе жаліла я його чомусь.

Або до Галі мислями звернусь:

— А може, хтозна, може, так і треба

Бо хто я, Галю, проти тебе?

Ти Вишняківна. Рід у вас гучний

Таких родів не густо у Полтаві.

Твій батько, Галю, чоловік значний.

У нього жінка ходе в златоглаві.

Він не якийсь. Він сам собі Вишняк.

У нього скроні в срібній папороші.

Буває так, що слава на дурняк,

а в нього слава за великі гроші.

Йому добро саме іде у двір.

І сад рясний, і нива хлібодарна.

Він не який визискувач чи звір,

він просто вміє взяти запівдáрма.

Він посідає греблі і поля,

у Церкву ходить майже щосуботи

Хто — за Богдана, хто — за короля.

А він — за тих, которії не проти.

Як він уміє красно говорить!

Які у нього займища і луки!

Вся Україна полум’ям горить,

він і на цьому теж нагріє руки.

Де треба, вчасно притамує гнів.

Де треба, скаже правди половину.

Щасливий дар. Мій батько так не вмів.

Він знав одне — боротись до загину.

А цей примружить плетиво повік,

все розміркує, зважить, не погребує.

Твій батько, Галю, мудрий чоловік.

А може, хтозна, може, так і треба —

у всіх оцих скорботах і печалях,

у всіх оцих одвічних колотнечах —

і чураївські голови на палях,

і вишняківські голови на плечах.

Вишняк ішов угору все та вгору.

Вишнячка йшла ушир усе та вшир.

А Галя дбала в скриню та в комору.

А бог на небі долю нам вершив.

...Вони жили далеко, за Розкатом.

Од нас іти проз 3адихальний Яр.

У них криниця під дашком лускатим

і добра хата вікнами в базар.

Дощі наллють під хатою калюжу —

стоять хороми при мілкій воді.

А в тій калюжі плавають проз ружі

роменські гуси, наче лебеді.

А господиня пишна і огрядна.

А Галя трусить килими та рядна.

Одна статура в матері і в доньки —

обидві круглі, наче карахоньки.

Такі пухкі у Галі рученята,

коса білява, куца і товста.

Як реп’яшки, зелені оченята

і пишно закопилені вуста.

Глуха до пісні, завжди щось спотворить.

Все вишиває прошви подушóк.

Ще як мовчить,— нічого. Заговорить,—

гостренькі зуби — чисто ховрашок.

Ото як вийде, як заграє брівками,

очима стрельне і туди, й сюди,

у чобітках із мідними підківками,

зелений верх, козлові переди.

І сниться хлопцям — придане горою,

комори, скрині, лантухи, вози!

А понавколо свахи ходять роєм,

а зверху Галя котить гарбузи...

А може, я несправедлива до неї?

А може, саме таку дружину треба козакові,—

до печі і до городу, до коней і до свиней,

і до ради, і до поради, і вночі до любові?

Таку м’якеньку і теплу, як перестиглу грушу,

щоб тільки дивилася в очі і ні про що не питалась.

Приніс чоловік додому свою потовчену душу,

а жінка, як подорожник, до всіх виразок приклалась.

Що в неї й хата не хата, а так — прикалабок раю.

У неї — на двох глупóти, у нього — розум на двох.

У цьому твердому світі він, може, ніякий скраю,

зате як прийде додому,— для жінки він цар і бог.

На неї можна нагримать, і можна її побити.

Вона простить, приголубить, розсолу тобі внесе.

Ти, може, від мене втомився. Мене потрібно любити.

А там треба тільки женитись. Ото женився — і все.

Так дай же вам боже щастя. Прибийте собі підкову.

Нічим не журися, Грицю. Усе, як я, промине.

Але ні навмисно, Грицю, ні просто так, випадково,

ні словом лихим, ні добрим ніколи не згадуй мене.

...Не маю зла на тебе і на неї.

Так сталося, і я тепер одна.

Але я з церкви йшла на Маковея,

і засміялась вслід мені вона.

Ішли дівчата, освятивши квіти.

Я привіталась, проминула їх.

І раптом з гурту, десь позаду, звідти,

мені у спину пролунав той сміх.

А я ішла. Підкошувались ноги.

Хтось дорікнув їй тихо, при мені ж.

А я ішла, не бачила дороги,

і сміх стримів у спині, наче ніж.

Дата добавления: 2015-08-13