Розділ 26

Вольф сидів у своєму кабінеті і дослухався. Нагорі неспокійно ходив по кімнаті Лазулі. Десь поряд за стіною поралася Ліль. Вольф знав, що вигляд у нього жахливий, - часта зміна обстанови за такий короткий час висотала його, висушила мізки; лишилася тільки велика втома, тільки сталева кліть. Сам наслідок його замаху на спогади тепер здавався доволі сумнівним.

В стані такого внутрішнього розладу він і пішов по кімнатах шукати Ліль. Та клячала на кухні перед сенаторовою будою. Дивилася на пса й умивалася слізьми.

- Що тут діється? - спитав Вольф.

У сенатора на лапах спав ойлень. Сам сенатор, розпустивши рюми, наспівував уривки якихсь нерозбірливих пісень, і погляд у нього був каламутний.

- Наш сенатор... - почала була Ліль, і голос їй затремтів.

- Що сталося? - спитав Вольф.

- Я не знаю, - відказала Ліль. - Верзе якусь нісенітницю, а питаєш - мовчить.

- Але вигляд у нього задоволений, - зауважив Вольф. - Він співає.

- Він, здається, здитинів, - промурмотіла Ліль.

Сенатор поворушив хвостом, і в його погляді зблиснула тінь тями.

- Точно! - вигукнув він. - Я здитинів. І хочу таким лишитись. - Сказав - і повернувся до своїх жахливих співів.

- Усе природно, - сказав Вольф. - Просто це старість.

- Він такий радий, що має цього ойленя, - промовила Ліль мало не плачучи.

- Бути задоволеним і здитиніти - це майже одне й те саме, - сказав Вольф. - Коли тобі вже нічого не хочеться, значить, ти впав у маразм.

- Ой, бідолашний наш сенатор! - скрикнула Ліль.

- Існує, завваж, два способи позбутися всіх бажань. Це або мати все, чого хотів, або розчаруватися, бо нічого не маєш.

- Але ж він не лишиться таким назавжди! - запротестувала Ліль.

- Він же сказав, що лишиться, - мовив Вольф. - Сенатор тепер на вершині блаженства: він запопав те, чого прагнув. Хоч мені здається, що це, зрештою, завжди відбувається несвідомо.

- Він мене доконає! - вигукнула Ліль.

Сенатор удався до останньої спроби:

- Послухайте, востаннє в мене з’являється проблиск здорового глузду. Я задоволений, розумієте? Щодо себе, то вже не маю ніякого бажання нічого розуміти. Це задоволення цілковите, а отже, вегетативне, - такі мої останні вам слова. Я поновлюю зв’язок... повертаюся до витоків... від тієї миті, як я ожив і позбувся всіх бажань, мені не потрібний більше розум. А ще додам, що з цього мені треба було й починати. - Він смачно облизавсь і видав звук з протилежного кінця. - Я функціоную, - сказав він. - Усе інше - то чистий сміх. Тепер я повертаюсь до колишнього свого життя. Я вас дуже люблю, та, мабуть, і далі розумітиму вас, але не зроню більше ні слова. Я маю свого ойленя. Знайдіть і ви свого.

Ліль висякалась і погладила сенатора. Той крутнув хвостом і, поклавши морду ойленеві на шию, заснув.

- Ну, а якщо ойленів на всіх не вистачить? - спитав Вольф і допоміг Ліль підвестись.

- Не можу повірити, - проказала вона.

- Ліль, - мовив Вольф, - я так тебе люблю, чому ж я не щасливий, як сенатор?

- Бо я надто мала, - сказала Ліль, горнучись до нього. - Або ти інакше дивишся на життя. Сприймаєш його не так, як усі.

Вони вийшли до вітальні й сіли на широкій канапі.

- Я майже все перепробував, і нема нічого, що б мені хотілося зробити ще раз, - зітхнув Вольф.

- Навіть мене поцілувати? - спитала Ліль.

- Навпаки, цього я хочу, - сказав і зробив він.

- А твоя чортопхайка? - спитала Ліль.

- Я боюсь її, - прошепотів Вольф. - Там так усе згадується... - Він відчув неприємну судому в карку. - Машина - для того, щоб усе забути. Але спершу треба про все згадати, - провадив він. - Нічого не минаючи. Навіть найменшої дрібниці. Але воднораз не відчувати того, чого колись зазнав.

- Це неприємно?

- Це просто згубно, тарганити за собою ввесь колишній багаж, - сказав Вольф.

- І мене не хочеш брати? - спитала Ліль.

- Ти гарна, ти люба, я кохаю тебе, - відповів Вольф. - Але я зневірився.

- Зневірився? - перепитала Ліль.

- Усе одне й те саме, - махнув рукою Вольф. - Шпок, машина, закоханки, робота, музика, життя, такі ж, як я, люди...

- А я? - спитала Ліль.

- І ти. Ти - це ти, але як залізти в чужу шкуру? Буде вже двоє. А ти довершена, тобі й так забагато. Кожен має право на особисте існування, тому нехай ти вже будеш не такою, як я...

- Залізь у мою шкуру, - попросила Ліль. - Я буду така щаслива - тільки ти та я.

- Неможливо, - сказав Вольф. - Не можна залізти в шкуру іншого, не забивши його й не оббілувавши.

- Оббілуй мене, - погодилась Ліль.

- І тоді я не матиму тебе, - сказав Вольф. - Тоді знову буду в чужій шкурі.

- Ох! - сумовито зітхнула Ліль.

- Оце й називається зневіритись, - сказав Вольф. - Отак можна зневіритись у всьому. І немає проти цього ліків.

- У тебе нема й просвітку надії? - спитала Ліль.

- Лише машина;.. - відповів Вольф. У мене - лише машина. Зрештою, скільки я в ній там пробув?

- Коли ти знову до неї повернешся? - спитала Ліль. - Я боюся тієї кліті. Ти мені нічого не розповідаєш.

- Розповім завтра, - сказав Вольф. - А тепер піду попрацюю. І більше нічого не можу сказати.

- Чому?

Вольфове обличчя замкнулось.

- Бо все забув. Там, усередині, починаєш згадувати, але машина притьмом усе знищує.

- Тобі не страшно стерти зі своєї пам’яті всі спогади? - запитала Ліль.

- Знаєш, - ухильно почав Вольф, - нічого такого важливого не пропало.

Він прислухався. Нагорі, в Лазулі, грюкнули двері, і на сходах почулися лункі кроки. Вольф та Ліль підійшли до вікна. Мало не зриваючись бігцем, у напрямку Квадрата віддалявся Лазулі. Не дійшовши до муру, він упав у червону траву і обхопив голову руками.

- Піднімися до Грайвесни, - сказав Вольф. - Що там сталося? Він сам на себе не схожий.

- Ти не хочеш його розрадити? - спитала Ліль.

- Чоловік утішається сам, - сказав Вольф, повертаючись до свого кабінету.

Він брехав легко й натхненно. Чоловічий рід потребує розради так само, як і жінки.

Дата добавления: 2015-08-05