Розділ 10

Машина скидалася на тонке павутиння, яке видно ще здалеку. Сапфір Лазулі стежив за її роботою, що відучора йшла без зривів. Він ще й ще передивлявся дрібні гвинтики та пружини. Неподалік, у коротко підстриженій траві, мріяла Грайвесна з гвоздикою в губах. Земля довкола машини злегенька двигтіла, але дівчині це не заважало.

Лазулі підвівсь і подивився на свої чорні від мастила руки. Він не міг підійти до Грайвесни з такими руками, тож відчинив залізну шафу, насмикав клоччя й нашвидку обтер мастило. Потер пальці мінеральним милом і пошарував їх. Піщинки пемзи дряпали. Наостанок він прополоскав руки в погнутому відрі. Тільки пі^і нігтями лишились темні смужечки, а так руки були чисті. Лазулі зачинив шафу і підійшов до дівчини. Розкута, смілива Грайвесна була вся як на долоні: жовте волосся з навскісною гривкою, кругленьке, майже вольове підборіддя, вишукані вушка, немов з перламутру виточені, а ще соковиті вуста. Високі груди підсмикували вгору короткий светр, поділ підібрався, й було видно золотаві стегна. Лазулі пестив очима ці хвилюючі вигини тіла. Він підсів до Грайвесни і хотів був її поцілувати, як зненацька підскочив, мов ошпарений. Неподалік стояв чоловік і дивився на нього. Лазулі відступив назад і торкнувся спиною металевої споруди. Пальці стисли холодний метал. Двигун вібрував під долонею, переливаючи йому свою міць, і Лазулі уважніше придивився до чоловіка. Не поворохнувшись, той почав бліднути, танути на очах, поки зрештою весь розточився. Як і не було.

Лазулі втер піт з лоба. Грайвесна навіть не здивувалась. Вона чекала Лазулі.

- Чого йому від мене треба? - сам до себе пробурмотів той. - Як тільки лишаємось удвох - він як тут уродився.

- Ти перепрацювався, - сказала Грайвесна, - а ще тебе втомила вчорашня ніч. Без упину танцював.

- Тому що тебе не було, - сказав Лазулі.

- Я нікуди не ходила, - відповіла Грайвесна. - Ми трішки погомоніли з Вольфом. Іди до мене. І вгамуйся. Тобі треба заспокоїтись.

- Було б незле, - мовив Лазулі й провів рукою по лобі. - Але ця проява не дає мені спокою.

- Запевняю тебе, тут нікого нема, - промовила Грайвесна. - Чому ж мені ніхто не ввижається?

- Ти нічого не бачиш... - сказав Лазулі.

- Я не бачу, коли нецікаво, - відповіла Грайвесна.

Лазулі підійшов і сів біля неї.

- Ти гарна, - нерішуче проказав він, - мов японський ліхтарик... що світиться вночі.

- Не верзи дурниць, - одрізала Грайвесна.

- Я не можу тобі сказати, що ти гарна, мов день, - дні бувають різні. А японський ліхтарих - він завжди гарний.

- Мені все одно, яка я, гарна чи бридка, - сказала Грайвесна. - Досить того, що я подобаюсь людям, до яких мені не байдуже.

- Ти всім подобаєшся, - сказав Лазулі. - Значить, у цю команду входять і вони.

Зблизька він бачив її ластовиння, а на скронях - павутинки золотаво-скляних волокон.

- Не думай про це, - мовила вона, - поки я з тобою, думай про мене і що-небудь мені розповідай.

- Що саме? - спитав Лазулі.

- Ну, не можеш розповідати, тоді співай, - зітхнула Грайвесна.

- Навіщо так складно? - спитав Лазулі. - Я хочу просто тебе обійняти і відчути малиновий присмак твоєї помади.

- І я, - прошепотіла Грайвесна. - Це так хороше, краще, ніж розповідати.

Вона підставила губи, потім поцілувала його сама.

- Грайвесно... - прошепотів Лазулі.

- Сапфіре... - прошепотіла Грайвесна.

А потім вони довго цілувались. Наближався вечір. Він помітив закоханих, і, не заважаючи, спинився неподалік. Краще піти за Вольфом - той саме вертався. Годиною пізніше всюди споночіло, і лише в сонячному кружалі крізь пару, що підіймалась від двох закоханих тіл, було видно заплющені очі Грайвесни та Сапфіра Лазулі, який цілував їх.

Дата добавления: 2015-08-05