Розділ 2

Усі четверо дивились на машину, коли щось лунко клацнуло: другий блок, схоплений лапами горішнього, посів його місце на дні кліті. Прямий суворий маятник гойдався плавко й без поштовхів. Мотор набрав режимних обертів, і вихлопний струмінь уже виїдав у пилюці довгасту канавку.

- Працює, - сказав Вольф.

Ліль пригорнулась до нього, і крізь цупку тканину своїх робочих штанів він відчув її пружне стегно.

- Ну, тепер ти вже зможеш узяти кілька вихідних? - спитала дружина.

- Я ще мушу навідуватися сюди, - відповів Вольф.

- Але ж ти виконав замовлення... - промовила Ліль. - Рибка в сітці.

- Ще ні.

- Вольфе... - промурмотіла Ліль. - Отак ніколи...

- Потім... - сказав Вольф. - Спершу... - Він повагався, але недовго: - Хай обкатається, і я випробую її.

- Що ти хочеш забути? - насуплено спитала Ліль.

- Не хочу нічого пам’ятати. Це зовсім різні речі, - відказав Вольф.

Ліль не здавалась.

- Але ж ти матимеш відпочинок... Я хочу, щоб мій чоловік подарував мені два дні... - сказала вона тихо і хтиво.

- Можемо завтра побути разом, - поступився Вольф. - Але позавтра вона вже багато чого навчиться, і її треба буде калібрувати.

Поряд з ними, обійнявшись, застигли Сапфір і Грайвесна. Сапфір уперше зважився поцілувати кохану й скуштувати малинового присмаку її губів. Він заплющив очі, й одразу ж гудіння машини віднесло його далеко-далеко. Сапфір знову подивився на Грайвеснині рот та очі, які своїм розрізом нагадували очі й пантери й лані водночас, і зненацька відчув присутність стороннього. Не Вольфа й не Ліль... Когось чужого. Він розглянувся. Неподалік стояв чоловік і дивився на нього. Серце тьохнуло, але Сапфір не поворухнувся. Перечекав, тоді непомітно потер очі. Ліль розмовляла з Вольфом, Сапфір чув деякі їхні слова. Він щосили стулив повіки, й коли перед очима з’явились мерехтливі зірочки, знову глянув. Чоловік зник. Грайвесна нічого не завважила, стояла так, як і перед тим... і він уже не пам’ятав, чим вони тут займались.

Вольф простяг руку й схопив Грайвесну за плече.

- У кожному разі, - сказав він, - приходь сьогодні вечеряти разом зі своїм пройдисвітом.

_____________________________________________________________________________________________

Борис Віан (1920-1959) - вельми непересічна й колоритна постать у французькій літературі XX століття. Невизнаний і зневажений за життя, він здобув своїми творами гучну посмертну славу. Його романи «Шумовиння днів» (1946), «Осінь у Пекіні» (1947), «Червона трава» (1950), «Серцедер» (1953), збірник оповідань «Мурашки» (1949) дотепер перевидаються у Франції величезними тиражами, їх перекладено багатьма мовами світу.

Віан витворює свій власний образ дійсності, що спирається не так на реальний досвід, як на певний «культурний код». Його химерна, пародійно-гротескова проза вводить читача в особливий фантастичний світ, який, проте, щонайтісніше співвідноситься з навколишньою дійсністю, а його умовні, маріонеткові персонажі відзначаються разючою людською вірогідністю своїх перечувань. Можливо, не кожному читачеві заімпонує така вигадлива письменницька манера, однак познайомитися з цим своєрідним явищем літератури, безперечно, має бути цікаво.

- Ну, нарешті! - вигукнула Грайвесна. - Хоч раз ви дозволили сенаторові Дюпону побути з нами... Завжди на кухні, бідолашний стариган!

- Він колись гигне від нетравлення шлунка, - сказав Вольф.

- От чудово! - вигукнув Лазулі силувано, вдаючи веселість. - Це значить наб’ємо черевце.

- Я теж буду, - сказала Ліль.

Їй подобався Сапфір Лазулі, в нього було таке молоде обличчя.

- Завтра твоя черга назирати за машиною, - сказав Вольф до Сапфіра. - Я беру вихідний.

- Не вихідний, а йдеш у відпустку, - прощебетала Ліль, потираючись об нього. - І я з тобою.

- А можна мені бути тут з Лазулі? - спитала Грайвесна.

Сапфір злегенька потис їй руку, щоб показати, як це люб’язно з її боку.

- Он воно що! - вигукнув Вольф. - Гаразд, тільки байдики не бити.

Ще один короткий виляск, і лапа другого елемента висмикнула з обійми третій.

- Вона працює й без нас, - сказала Ліль, - ходімте звідси.

Вони повернули додому. Всі потомились, мов після чорної роботи. У вечірніх сутінках побачили сіру кошлату тінь сенатора Дюпона, якого саме відпустила служниця, і який летів до них, нявкаючи на все горло.

- Хто його навчив нявчати? - спитала Грайвесна.

- Маргарита, - озвалася Ліль. - Вона запевняє, що більше любить котів, ну, а сенатор ні в чому не може їй відмовити. У нього, до речі, від цього дуже болить горло.

Ще йдучи дорогою, Сапфір узяв Грайвесну за руку й двічі обернувсь. Удруге в нього виникло відчуття, що той чоловік іде за ними назирці. Не що інше, як нерви... Він торкнувся щокою довгого волосся дівчини, що йшла з ним у ногу. Далеко позаду на мінливому небокраї глухо вуркотіла машина. Квадрат стояв безлюдний і мертвий.

Дата добавления: 2015-08-05