Розділ 1

- А хто же він?

- Хтось, - прошепотів мій внутрішній голос.

Сутий, нестримний від бажання, хижий, хвилюючий, чоловічий погляд спрямований на тебе. Ці блакитні очі, які відображають найприхованіші таємниці підсвідомості, вони заганяють у кут з якого неможливо непомітно вислизнути, чарівна усмішка, яка дратівливо з’являється на губах, немов шепоче: «Ти переможена, не упирайся чарам». Його же комбінезон червоного кольору, діє як матадор на бика, ще ця розстібнута бретелька неохайно стирчить, відкриваючи оголене плече – отакої, як же хочеться її застебнути або непомітно погратись з ґудзиком та ненароком визволити від пут інше плече. Тверді, впевнені кроки до мене, деякі його кучері прилипають до обличчя, довге, русяве волосся розвіває штучно створений вітер, він зупиняється, напроти мене за декілька кроків.

Я чую його дихання. Мені стає ніяково від цієї нестримної енергії, щось стрепенулось у спокутному тваринному інстинкті. Так, треба зрозуміти, що? Він не красень з роману і років йому, мабуть, на двадцять більше аніж мені, але у цьому чоловікові є щось таке, притаманне тільки йому, що надає мені крила, які кожен раз розпрямляються та піднімають мене у далечінь небес. Потік хвилювання заповнює кожну мою клітину, я задихаюсь, не можу ані поворухнутись, ані вимовити хоча б одне слово. Мене бентежить мій стан, я відчуваю, що щось тягне і не хоче відпускати, охоплює, непокоїть, підбурює у вихорі подій, ще більш збуджуючи невтомну уяву.

Перемога вже на його боці.

Велике ліжко, чоловік від якого обертається голова, нестримно смокче мої губи, ніжно торкається волосся, грає з тілом і з кожним дотиком наближає до одкровення бажань, потім з насолодою, лакомо смакує розпалене, як вогонь тіло й п`є мене без остатку.

Через годину він запалить сигарету, зачинить двері, залишив у минулому нашу зустріч й увірвавшись у моє життя, піде своїм чоловічим шляхом.

А я як і завжди буду жити, може колись пройду повз знайомої фігури та привітаюсь з ним, бо декілька років чекала його появи, не зачинив своїх дверей, мріяла хоча б на годину опинитись там: на великому ліжку, де він тебе покинув.

«Покинув?» - відлунням шепоче твій внутрішній голос.

«Ні, він тебе не покинув! Це ти його залишила у ту мить, як промовила: «Так!»».

Молодий, вільний чоловік вже у ту саму мить вирішив для себе, що не залишиться з тобою, піде своєю стежкою. У його думках ти – це лише мікророманчик. Мачо не може належати лише тобі, він усіх, точніше, хоче бути з усіма, бо йому потрібна не ти, як він визнає у розмові з тобою, а слава, для того, щоб поміж друзів потім розповідати про свої пригоди та з захопленням підраховувати скільки жінок переможені його чаруючою поведінкою.

Сьогодні – Казанова, а старому віці дружині скаржитись на маленькі проблеми, великого чоловіка минулого. Ці проблеми майбутнього будуть турбувати потім, зараз же час насолоджуватись життям. А, що таке життя, якщо з нього прибрати жінок, алкоголь та жагу пригод? Га?

Швидкий хаус, електрона музика з залу, де він працює від якої хочеться танцювати, бо десь у глибині з’являється кач, який підбурює і надає сенс танцю, який розповідає про історію життя. Він це частинка великої «культури», яка ще розвивається, іноді не зрозуміла частина – буття.

На його запитання ти відповідаєш: «Ні!»

Це слово якось невпевнено звучить, а для нього воно і зовсім не зрозуміле, якось ріже слух, він не вірить своїм вухам, його давненько не дінамили, не говорили: «Ні!» Для нього це шок, як це… Початок успішної гри.

Завтра будуть квіти, цукерки, телефоні розмови, благання дати шанс й зустрічі. Чоловік вважає, що його почуття найважливіші, бо закохана людина може перевернути увесь світ до гори дригом, але вона зробить так, якщо у серці живе кохання. Мільйон троянд, романтичні блукання і багато, іноді, не складних у рими віршів. Любов – це цілий незнаний світ до якого прагнуть люди на землі.

Але що відчуваю я? Мені його шкода, бо нова гра захоплює і дуже кумедно спостерігати за незграбними проявами іграшкового на мій погляд кохання. З дикого хижака, який вполював мою увагу, він стає домашньої кішкою з великими від подиву очима. Ходить по ланцюжку, як шовковий та муркотить казочки проте, що нікого крім мене не бачить й навіть дихати не може, бо я не поруч і не підтримую нові правила, які він мені подарував.

Кожний раз він засинає з думкою проте, що я наснюсь йому у сні, але коли ніч приходить чомусь Морфей до нього не доходить і у суцільному безладді безсоння моя мара не дає спокою. А в моїх снах його забагато: відверті розмови, посмішка, яка з’являється у мить недомовок, великі гарні очі, живі емоції, намагаючись розповідати мімікою про свої почуття у той момент часу, коли ми разом і обличчя з маленьким, зовсім непомітним шрамком, неохайним виглядом справжнього холостяка.

На яву твій чаруючий комбінезон зникає, волосся, яке було у безладі, стає гарною зачіскою. Тоді я дізнаюсь, що чоловік, який здавався старшим за мене, молодший аж на шість років.

Я забираю, ненавмисно, увесь вільний час, він навіть не згадує про минулі пригоди, бо кожну годину насолоджується новим життям. На запрошення друзів він лише посміхається, відмовляється, пригадуючи про інші плани на вечір, бо цілий день працював і дуже скучив за мною, але я ним не зацікавлена. Він змінився заради мене, а я повержена у сумніви в своїх почуттях, блукаючи лабіринтами власних думок проте хто він для мене?

Подаровані від щирого серця квіти в`януть, цукерки або з`їдаються або даруються іншим. А від таких змін нудить, бо і з початку він не подобався мені, як чоловік, я з ним грала, як кішка з мишею, а зараз потрібно було відповісти за учинене дійство - реакцією.

Він стає таким порожнім, не потрібним ні мені, ні комусь ще. Так, він стає ніким. Чоловік, який збуджував мою невтомну уяву тоді коли я впевнено сказала «так!», який вводив в оману безпеки, з ким хотілось бути і не думати про наслідки своєї слабкої жіночої сутності. Декілька хвилин відділяють мої рішення одне від одного. Чого ж насправді я прагну? Я хочу змінити ситуацію? Як складно, зрозуміти: «Чому «кінець» усіх стосунків, починається з початку?» І коли стає зрозумілим, що стосунки почались?

Його мовчання недотепно заважає наважитись на крок. Обличчя чоловіка сяє, на губах з`являється посмішка, а у лагідному погляді я впізнаю, щось забуте, що примушує серце зніяковіти на мить, а потім прискорити серцебиття.

Він звертається, чаруючи своїм голосом:

- Привіт. Я давненько споглядаю за тобою, але тільки зараз наважився з тобою заговорити. Як твої справи?

«Іншого словесного звертання він не вигадав?» - відверто здивована його кроком до себе. О, якщо б він знав, що тільки декілька хвилин тому, вирувало у моїй голові, то б може сказав, щось інше. Мене охоплює хвилювання, бо вже давно чекала цього кроку, але я вихована по-іншому, тому не розумію базікання, яке дратує усіляке уявлення про мужнього, сміливого чоловіка. Незадоволена, ти його дією, приховуєш свої почуття в таємничих кутках безтілесної душі, щось він зробив на твою думку не так, як хотілось тобі, ще раз прокрутила ситуацію у голові, треба ж тобі, щось сказати. У голосі звучить впевненість й стриманість, які притаманні тобі, неначе цей крок зробила ти, а не він.

Я дуже поспішаю… завтра. – Не вже я промовила слово «завтра», сварю недоречність у діалозі та свою необережність. Він не розуміє, кліпає очима, але ще лагідніше, аніж першого разу перепитує:

- Завтра? - дивується хтось.

Тепер потрібно якось викручуватись й продовжувати почату гру, шокуючи свого співрозмовника.

- Завтра. – стверджую або спростовую я. – завтра. – ні, мабуть, все ж стверджую. Я буду йти як і завжди. - Рішуче говорю я. Він ніби не чує, те що я промовляю, неначе мої слова, з`їдаються вітром і спокійно погоджуючись зі мною, продовжує розмову, легко хитаючи головою:

- Так. Ми можемо зустрітись завтра. Як же тебе звуть?

Я посміхаюсь, роблю крок у бік і намагаюсь зробити вигляд, що не чула, що він сказав, розуміючи мою гру, він теж робить крок, але уперед, таким чином, підтримав правила, які я ввела, щоб не дати мені піти. Цей маневр мені не подобається. Я не можу збагнути, що він хоче від мене і що це значить: «Завтра?» Проте у душі щось здригається від його лагідного голосу та доброго зацікавленого погляду й під цим натиском я піддаюсь містичному потягу та відповідаю на запитання:

- Мене звуть Марічка.

- Мене Петро. До завтра, - лукаво каже хлопець і відпускає мене й робить крок назад. Зараз мій шлях – вільний, а мені вже не хочеться поспішати нікуди.

Не наче крихка кришталева ваза розбивається на шматочки, такечки і моє поняття про когось. Тепер в моїй свідомості у нього з`являється ім`я, яке додається до мужнього обличчя та привабливої зовнішності. Хтось. – стає Петром, реальним чоловіком, невід`ємною частиною мого світосприйняття, ні, моїм світом, який створив для мене Бог. Очі фотографують, насолоду від миті зробленого кроку: кожну рису емоційного обличчя, кожен рух, кожне промовлене слово. Він залишається у моїй свідомості, як приємний спогад, бо чомусь для нас оце слово завтра не настає. Завжди існує спокуса на бачення майбутніх подій, розуміння їх та рішення, яке приходить від пізнання неминучості того чи іншого випадку. Саме цей випадок і вирішує подальшу долю спалаху, який вважається недосяжною ламкою, невеличкого кохання, яке гасне від невпевненості у своїх почуттях.

…Скільки чоловік отак ходять, знайомляться і нічого не відбувається далі, не має продовження відносин, бо у світі стало більш «аристократів», аніж простих, впевнених, реальних чоловіків, мабуть, їх псевдо імідж, не дає стати справжніми, галантними, мужніми героями свого часу.

Він так і залишається розгублено стояти, озираючись на стрімку ходу, схвильовано спостерігаючи за тим, що вона робить по життю, так і не зробив рішучого кроку, гадаючи, що його об`єкт кохання недосяжний, але я знаю напевно: ми усі живі й прості люди, які прагнуть кохати і бути коханими, навіть королі й королеви.

Вона проходить повз нього вважаючи, що чоловік повинен зробити хоч щось, на то він й носить звання, навіть найвеличніший титул «чоловік». Він притягує її невідомим потягом, зворушує забутті інстинкти, збуджує уяву, спокушує шармом, притаманним тільки йому. Проте кроки не робить, мабуть, егоїстично з її боку не дати зробити цей крок, а як же завоювання сутого савця своєї єдиної савиці.

Але ж є і інші. Інші, які також, щось схоже відчувають до мене, чомусь я не даю шансу їм. Чому? Вони у своїй голові свідомо прокручують шляхи до мого серця або лише до ліжка, бо у кожної людини своя мета у здійсненні власних задоволень. Лише бажання насолодитись почуттям, яке має голосну назву «кохання» пробуджує в нас давні відчуття перемоги над своїм егоїзмом, який і не дає випадку відбутися.

А може все буде по-іншому? Якось, хтось, колись запросить на побачення й залишиться з кимось, щоб бути з тим, ким хоче бути зараз і назавжди. Не зараз, якось…

Що? Я себе ловлю на думці, що все навколо не є тим, чим прагне бути. І я не знаю, проте що живе у мені: спокутний тваринний інстинкт задоволення егоїстичних, власних бажань або щось більше, аніж це, накшвалт духовних, вищих почуттів. Я є тим, ким або чим мене сприймають, але не тією кого сама хочу бачити у собі. Тоді хто ж я є? І що насправді відчуваю?

Я? А чому? Запитай себе, а хто ти є? Тоді і ти будеш питати й блукати у своєї свідомості: хто ти? що відчуваєш? Хто він для тебе? Справжнє чи це почуття? Хтось, мабуть, тобі на це відповість. Іноді солодкість питання не у відповіді, а у намаганнях дізнатись її, бо іноді твоє прагнення знати, робить тобі боляче, аніж здогадка, яка ховається від тебе, задовольнивши свою примху, тобі стає не цікаво. Тому, питання існують, щоб багато зробити, дізнатись у житті, перед відкриттям сутності. Не квапся й усе що тебе турбує зараз, стане на місця і у твоїй голові і у твоєму житті.

- Марічко! Марічко! Що у тебе взагалі робиться в голові. Зупиняю я себе від початку своєї сповіді до цієї миті. В одній книзі я прочитала цитату, яку й не пам`ятаю навіть хто написав, але саме вона спливає зараз у складному механізмі моєї свідомості, вона звучить отак: “Я знаю, хто я є, але не знаю ким я буду”. Як витончено й правильно фраза дає незначне пояснення, що треба шукати у своїй мандрівці по життю, здійснювати, прагнути й знайти не відпускаючи маленький час, який подарований для цієї пригоди, але коли вона почалась: зараз чи раніш, а я не помітила, як?

Розділ 2

Два різних світи, нас об`єднали біля каміння розподілу долі, яка опустилась сама до нашої стежки і зробила перехрестя, щоб зустріч була неминуча. Ця примха не її, а Творця, його повеління серед тисяч інших. Який дивний світ?

Я спостерігала, як Петро народився у селі, бачила, як його мати голубила, цілувала, леліяла, своїми лагідними руками, вона йому співала колискову:

Ходить кіт по горі,

У нього сон в рукаві.

Іншим людям продає,

А Петрику, так дає.

Люлі - люлі, ой люлі…

…Немов гортаючи сторінки його життя, я відволікаюсь на ведіння, які спливають старим фотоальбомом перед моїми очима.

Тутечки, він засинає під її спів у маленькому дерев`яному ліжечку, солодко сипая маленьким носиком у дитячому, повному фарб сні. Його мама підсуває простирадло і тоді зручно умощується недалеко від свого малюка, починаючи працювати аж, до пізньої ночі. Я спостерігала за кожною стежиною, що з`являлась від голки з синьою ниткою просилену крізь білу тканину. Світло у селі частенько виключали, мабуть, економили або зимою мерзли дроти, тому вона брала гасову лампадку і у сяйві пітьми у її вишиванні хрестом, починались магічні розповіді про таємниці світу. Незабутній трепіт давнини полоскотав моє волосся, відіграв етнічними орнаментами, які у супроводі символів води – материнської енергії й сонця – батьківської енергії, створювали невичерпані мотиви величного життя у моїй багатій уяві. Історія, яка витончено захоплювала, оберігаючи неймовірні знання світу. Мама хлопчика не знала про значення картин, які вона відтворювала, проте через декілька ночей у Петрика буде новенька вишиванка, яка буде охороняти його від злих очей. Його дитинство проходило без батька, бо він був на заробітках і багато часу проводив за кордоном.

Петрик виріс у селі Петрівка, де дорога починалась з могил, а закінчувалась церквою, отак чомусь завжди розташовані територіальні поділи маленьких сілець. Могили віяли жахом смерті і забуття, але і несли у собі, щось попереджувальне, лякали душі забобонами, які глибоко ховались у підсвідомості. З колиски народження цивілізації більш за усіляких страхів, мало відкладений у віках історії ляк перед очима смерті. Після того, як людина робила останній видих, її більш нічого не хвилювало, для її тіла наставала година, коли час зупинявся, заспокоюючи душу тишею й не даючи питанням охоплювати допитливий розум. Кладовище - Петро не полюбляв, хоча більш того неприємного згадування схованого за визначенням цього слова, яке асоціюється з чорним птахом, який кружляє над головою і хававкає свою жахливу пісню про знущання і суцільну смерть. Ворон неначе радів мукам життя обіцяючи порятунок, лукаво виконуючи у повітрі свій ритуальний танок, намагаючись звабити жертву піти у його містичний світ. Лемент й у твоїй уяві постають образи, які як живі жваво рухаються, нагадуючи минулі часи. Тобі ніяково від того, що цей птах, який існує зневажає життя – гарне, маленьке диво подароване батьками малюку, саме це диво перетворюється від звуків вибрикування, у прах, який розвіються вітром тисячоліть, набуваючи затемненого сумління чорних думок, навіяних пилом. Бридкий цей пил стоїть у горлі, як клубок нагадуючи про щось найважливіше що ти не встиг зробити, бо час вичерпався, а тебе вже немає.

У кожному селі своє кладовище, пам`ять пращурів у забутій культурі минулого спадку, який потрібно захищати, поважаючи незміну істину життя: усе помирає, нічого не живе вічно.

А от церква у нас одна на три села. Тому, коли наступали довгоочікувані свята люди з сусідніх сіл приїздили до церкви у Петрівку. Ото, підійметься галас! Діти весело бігали навколо, а дорослі базікали про своє, розповідаючи новини, які дивували; теревеньки тривали аж до служби, потім вони їхали або розходились по своїм домівках.

Петрик, отак бігав навколо дорослих доти поки матір його брала з собою, він дорослішав і відповідальності ставало більше, тому й у дванадцять років, до церкви не йшов, а замість цього пас корову, доїв її, щоб мати мала відпочинок від щоденної праці, хоча б на свята…

Він частенько зі своїм другом Остапом, повертаючись зі школи проходив найдавнішу пам`ятку XVIII століття, або у XIX століття, яка залишилась відтоді коли Петрівка була у розквіті. Палац східної культури стояв у порожнечі та розвалі, він пронизував вируванням минулої витонченої епохи, яка у руїнах зберегла обриси маврітанської архітектури та романтично - готичного стилю.

Споруда накопичувала енергію старих часів та надавала натхнення найбурхливішій уяві. Відлунням відчувалась присутність чогось поза часового, поза реальністю, поза поняттям, які ми нав`язуємо з малечку дітям. Дорослим так важко іноді зрозуміти світи інших дорослих, налагоджувати стосунки й приймати дійсність, як можна ширше не звинувачуючи один одного у байдужості, холодності, недовірі та проявах ревнощів. Діти реальність бачать по-іншому, для них світ постає кожний день у новому кольорі, потрібно лише заплющити очі вигадати казковий світ й життя стає веселковим, бо він наповнюється сенсом.

У свідомості усе знаходить свої місця. От і у Петра з Остапом був свій іграшковий світ, там палац миттєво змінювався, набував величності, вікна прямокутної, стрілчатої форми яскраво сяяли на сонці і замість уламків скла з`являлись грайливі, мозаїчні візерунки з біблійних легенд. Кути будови таємничо були увінчані пінтаклями, які варіаціями збереглись і до нашого часу після пожежі, яка знищила стіни, не доторкнувшись до трьохлистників. Які зубцями розміщались у архітектурній пам`ятки. Петро навіть історію вигадав про трьохлисники, він Остапу винахідливо розповідав, що це залишилось для нащадків, щоб вони розуміли символіку записів. Остап лише погоджувався з Петром.

Проте найбільш улюбленішим місцем їх гри була парадна зала, Петро у якійсь книзі прочитав фразу й запам`ятав її, і щоб подратувати Остапа швиденько розповідав: «парадна зала, - без вікон, з верхнім світлом розмальованими пілястрами з капітелями спрощеного корінфійського ордену і альфрейним розписом. Так було написано у якійсь книзі по історії». Він з цього набору слів нічого не розумів, але йому подобалось корчити з себе поважного шукача пригод і Петро уявляв себе лицарем ордену, який захищає велику таємницю від злодіїв, якщо б він знав, що віртуальний світ насправді існував у його минулому, просто він не пам`ятав своє попереднє життя.

З Остапом Петро грав у лицарів, їх бойовисько схоже було на незграбний танець зі стрибками у різні боки, це ще більш підбурювало їх й вони бігли за стіни Курісовського палацу далі воювати на дворі у вимірі садка на березі штучного озера. Якщо б діти знали, що фантазія, як спогади спливають від сильної енергії минулого життя, то б відчули перевтілення, яке відбувалось століттями, яке збуджувало уяву і наповняло новими враженнями. Годинник часів історії завжди йде у перед, крокуючи незабутніми подіями, які відлічують від нього. Зупинившись він продовжує йти знов лише уперед. А якщо його перевести один раз у зворотньому відліку, тоді б перед палацом з іншого боку був би ландшафтний парк з неймовірно чистою водою у озері, штучно зробленого для насолоди господарів прогулянками біля нього, на ньому, за ним. Доглянуті плодові дерева садівником. Галявина з запашними квітами й широкий ліс у якому господар полював з гостями. Чулись постріли, гомін, біг коней, гавкання собак, розмови і знову тиша. Час сплив тому від більшої частини лісу залишилась порожнеча чи пеньки, можна лише уявити: скільки там було – горобин, яблунь і дубів. От саме дуб залишився недалеко від споруди, неначе охоронець таємниці виникнення палацу, чекаючи на нових господарів, які дізнаються правду про його появу.

Діти безтурботно грали у схованки, козаки - розбійники, бійки різних віків уявляючи гомін минулих подій, виявлялось, що найцікавіші пригоди відбуваються поряд, треба лише пригадати щось або вигадати новий світ. Світ у якому ти можеш бути ким завгодно, де здійснюються мрії, немає зла, панує дружба й вміння вибачати без слів, чекати лише коли пройде ніч, а у день насолоджуватись сонечком та новими постатями, які спливають у пам`яті.

Одного разу, граючись друзі знайшли ґудзик з гербовою печаткою. О, то для друзів була подія! Їм захотілось більш дізнатись про цю знахідку й вони побігли до діда Панаса, він був найстарішим у їх селі, як вони вважали наймудріший, який знав усе на світі і на всі запитання мав мудру відповідь.

Дід Панас сидів біля хати у старому пальто й шапці, розглядав хмари диму, які видмухувались з його люльки. Його довгі вуса спадали на обличчя, він більш свого часу сидів й міркував про життя, згадуючи його мінливість відведених хвилин, які спогадами спливали у підсвідомості, малюючи кольорові нариси. У пам`яті от він пішов до школи, перше кохання, від якого народилось нове життя, праця, виважені кроки і зараз старий дідусь, який чекає на повернення правнуків зі школи, внуків з роботи, дітей з іншого села, бо саме сьогодні був ярмарок. На самоті він насолоджувався звуками природи, потягуючи люльку й дивуючись тому, що він раніше не помічав.

Діти підбігли до діда й неспокійно, збуджено перебиваючи один одного загомоніли. Дід Панас відволікся від своїх глибоких роздумів, намагаючись зрозуміти хлопчиків. Він їх знав, вони частенько приходили до його правнуків послухати історії, які розповідались у вечері. Проте зараз дітей дома не було й час був ранній. Дідусь вийняв люльку й строго дивлячись на Петрика сказав:

- Петрику, не так швидко. Остапе, ти не галка. По одному.

- Я хочу розповісти про знахідку, - запропонував Петро.

- У тебе ґудзик, так, розповідай,- погодився без сперечань Остап, який поважав дідуся Панаса й йому було соромно, що той зробив йому зауваження.

- Дідусь Панас, сьогодні в нас занять не було, а ви ж знаєте, як ми полюбляємо гратись у палаці.

- Знаю, - видихнув дід.

- Ми грались у шляхетних лицарів й Остап впав, тоді на землі він знайшов ґудзик. - Петрик простягнув руку з ґудзиком. Дідусь узяв його у руку потер о своє пальто, потім ще раз уважно роздивився його.

- Сідайте, у ногах правди немає, - зауважив дід Панас.

Діти послухали й сіли біля нього, він затягнув люльку й почав з глибин своєї пам`яті розповідати припущення.

- На ґудзику діти зображення лева та лілії. Дивовижно, може цей ґудзик колись належав кавалеру Георгіївського хреста, дворянину, який до кінця свого життя служив рідній землі – Курісову?

- Це саме той герб, який залишився на палаці? – здивувались від припущень хлопці, промовивши у один голос.

- Так, - спокійно випускаючи клубні диму підтвердив дідусь Панас, простягаючи ґудзик Петру.

- Оце знахідка, - задоволено констатував Остап.

- Дивовижно, що ветхість історії оберігають, деякі символи, як от девіз родини Курісових: «Так буде правда». – продовжив дід Панас, - коли я був маленьким, я теж шукав пригод у цьому палаці. А ці слова викликали цікавість й почуття чисті, гідності та справедливості.

Ми з друзями мріями, що станемо господарями цього витвору мистецтва, але усе, що має сенс спочатку життєвого шляху, перетворюється на попіл. Цивілізація у намаганнях нав`язати комусь своє світосприйняття примушує забути коріння й традиції, які встановлювались раніш й зберігались нацією.

Проте я знову забуваю. Що я не на з`їзді, а говорю з дітьми, вибачте мені за це. Моє минуле не відпускає спогадів, які розсипаються у пам`яті пилом. Занепад. Це історія нашого повсякдення. Немає поручнів. Парадних сходів у палаці, які раніш вели на наступний поверх до омріяного сяйва простору. Підвал у якому зберігались дорогі марки вин став смітником, а величаві стіни, на яких колись висіли портрети господарів несуть у собі інформацію вже сучасності: «Вася любить Ярика» чи «Долой…»

- Дідусь, але ж ми не пишемо цього на стінах.

- Знаю Петрику. Знаю, але все одно ти нічого не зробиш. Дитинко. Старі часи повинні вмирати, як вешти у палаці та крихкі елементи, які розсипались перетворюючись на пісок, а вірний руйнівних вітер розчиняючи у всесвіті байдужості, те що було для когось частиною світу. Таке життя.

- Лячно. Аж мурахи побігли по тілу, - сказав Остапе, звертаючись до діда Панаса. – Дідусь, а може знайдеться герой або шляхетний лицар, який припинить знущання над спорудою?

Дід випускаючи дим, посміхнувся й продовжив свої міркування:

- Ні, Петрику, - містичне й магічне місце скоріш стане прахом, аніж знайдеться людина, яка припинить знущання над пам'ятною спорудою. Воно розчиниться у століттях, на згадку залишить для нащадків: старі фотографії та примари минулого у спогадах невідомих письменників.

- Дідусю Панас, а я коли виросту відремонтую будинок й буду там жити, влаштую музей, до якого будуть приїжджати зі всього світу. – мріючи з задоволенням сказав Остап.

Дідусь Панас нічого не відповів, немов не чув хлопчика, випускаючи нові клубні диму. Діти подякували дідусю й важно закрокували до музею віднести ґудзика, щоб усі мали можливість поглянути на це диво. Може ця знахідка й досі зберігається у музеї, а може й ні.

Отак проходило його дитинство: він ходив до школи, гуляв й грався з Остапом, допомагав мамі по господарству, радився з мудрим дідусем Панасом у питаннях, яких він сам не міг знайти відповідь.

Одного разу, Петрик зрозумів, що дитинство закінчилось, це сталось випадково й це змінило його життя. Мамо сиділа біля вікна, повернувшись з магазину й щось ніби чекала, Петро споглядав за мамою, йшов дощ, а він, як вже два дні хворіє. Лікар приходив, сказав йому не виходити на двір, бо це грип. Мамо, пішла лише на час, потім коли зайшла у хату дивно себе поводила виглядаючи у вікно. Через деякий час постукали у двері, вона тремтіла, то був листоноша. Він посміхнувся й сказав:

- Одарко, до тебе надійшов лист.

Це, мабуть, був лист від тата, вона подякувала й прочитав його схилилась до Петра, обіймаючи і на його плече покотились краплини гірких сліз, він намагався зрозуміти, що коїться, заспокоїти маму. Проте більш Петро не бачив, як мама плакала, вона померла від болю, який засмутив її серце та таємниця залишилась для нього не відгаданою, бо він не знайшов потім цей лист і не знав, що батька теж вже немає. Його спогади про маленьку мить проведену з батьками будуть з ним по життю.

Отож, отак закінчилось дитинство, він переїхав до тітки у Дрогобич, а коли йому виповнилось вісімнадцять він зібрав свої речі, яких до речі було не багато і збіг у місто. Тітка у нього була п`яницею, тому його й не шукала. От тоді все і почалось.

«Друзі, які збігаються на компанійські стосунки. Гуляння, а що ж робити поки ти молодий? Дівчата, їх завжди так багато, було що ні облич, ні за ім`ям їх через деякий час не пригадаєш. Але раптом з`являється така сильна і одночасно уразлива з виразними очима дівчина, яка перевернула весь мій світ до гори дригом, бо я її покохав, буду кохати, кохаю»,- відповідає Петро, який чує мою розповідь.

- Я знаю. – посміхаюсь я, бо ця частина його життя мене не хвилювала, бо що було до мене не має значення.

Крокуючи по життю ми зустрічаємось на перехресті долі і не знаємо коли починаються стосунки або закінчиться, і що вони принесуть за собою – біль, страждання або пройдуть повз нас, щоб повернутись, коли прийде назначений для них час. Примха долі, зробити зустріч неминучою, проте дати вибір, як розгорнуться відносини між двома людьми.

Розділ 3

А я у цьому житті народилась у Білгород-Дністровську і в мене теж був свій казковий світ. І дитинство я провела не менш цікаво, бо жила недалеко від славетної фортеці. Тому теж після школи, ми з моєю подругою Наталкою ходили до свого віртуального світу. У мріях завжди лунала чарівна музика, під яку хотілось танцювати у пишному, блакитному, атласному платі з неймовірною кількістю стрічок, які б розвивались з кожним кроком під класичний Віденський вальс. Швидко, ми з подругою кружлялись, доти поки перед очима не з`являлись зірки, тоді увесь світ не стояв на місті хвилями поставав навколо мене і ми падали у траву, щоб насолодитись легким запамороченням, потім ми вставали й продовжували гру.

Я не зграбно кланялась уявленим гостям, намагаючись дотриматись гарних манер того часу.

- Доброго дня! – вітаюсь я, присідаю, тримаючи плаття, яке міняло колір у моїй голові й набувало нових деталей, з’являлось мереживо, комірчик, каміння різного кольору. Наша з подругою гра.

Мене тягло у фортецю, побувавши одного разу у ній, вона немов кличе, у тебе з’являється з нею зв`язок, він не бачений іншим, але це місце, як жива істота. Фортеця вміє сміятись від лоскотки сонячного сяйва; обіймати захищаючи від нападників смутку, які вкрали спокій і впевненість; сяйвом води Дністровського лиману, яке фосфорилось від західу сонця й гарного повного місяця, хотілось насолодитись пейзажем, він заспокоював. Тоді ж міріади трав`яних комах здіймались військом у повітря, прокидаючись від денного сну і починали співати пісню давнини, ці одвічні мешканці знали історичні події, у танці вони відтворювали, те що перемотувалось, як стара чорно-біла стрічка. У роїнні комах можна було потонути в їх кількості на землі, якщо ненароком поставити свою ногу у центр рухливого війська, вони усюди й повзали, й літали, а ще залітали у здивовані уста, які зітхали від побаченого та, мабуть, продовжували своє дійство у шлунку, танцюючи гопака, підстрибуючи від необачності. Проте якщо сховатись від світла ліхтарів можна було спостерігати за розповіддю, яку вели вони, зрозуміло, що не усі люди бачили магічні перевтілення цитаделі з древніх часів до сьогодення. Мільйони кроків мешканців до IV століття: перебудова міста, плач дітей, гомін гончарів, розлиття вин, цокіт ратиць, сльози коханих, життя, яке вірувало, танці, радість новому вражаю, польоту ластівок, яскравість зірок, шепотіння трави, поголоски у часі, які танули у примарі танцю.

Світ минулого грав новими фарбами, кочові народи змінювали свою дислокацію, у корені впливаючи на подальшу долю землі, залишались лише деякі люди, які будували зручні оселі. Маленькі держави кришились і розвіювались дрібнотою по країні, колись могутні міста руйнувались вогнем, новою зброєю й залишали у занепаді, доти поки нові завойовники не нападали й не будували відтворення своєї культури. Історичні події змінювали господарів фортеці, перебудовувалось місто Тіра зруйноване черговими нападниками і замість багатого квітучого міста закладалась захисна ламка для безпеки людей, які залишились на рідній землі.

Як шелестіння трави, комахи передавали гомін бойовища на різних сплавах металів. З різними стратегіями бою, от готи змінювались гунами, греками, тут були й кіммерійці, скіфи, болгари, татаро-монголи та інші племена; чулось - цокіт ратиць гунів, які воювали верхи. Зрадництво мешканців, яких пригноблювали тодішні господарі міста, вони встановлювали нові закони, які міфічно розтанули у віках.

Не встигнув вщухнути розповідь у одній історії, як здіймалась у повітря нова, ще яскравіша, ще цікавіша хвиля. В танці вони розповідали про далекі землі, з яких приходили народи, які хотіли контролювати Дністровський лиман й Причорномор’я. Вони розтворялись у часі, залишаючи легенди про скарб, який захований десь на цій землі. Одна назва змінювала іншу і зараз можна було зрозуміти, що Четятя Албе – це ще одна ветха, яка розповідалась, як розквіт найбільшого міста, танок торговельних потоків на ринку, там продавали й покупали. Територія, яка належала грекам, римлянам, Золотій Орде, Київській Русі, Угорському королівству, Галицько-Волинському князівству, Молдаванському князівству. Мегаполіс, який кружляв розширюючись біля фортеці, мільйони людей прибували, змінювались стіни будівельниками. Споруджувались мури. Ззовні з`явився рів, щоб фортеця не зруйнувалась від води, стіни рову виклали камінням, але вогонь й постійні завоювання проходили по Україні й не оминули фортецю й вона була захоплена Османською імперією й Біле місто стало Аккерманом.

Місто стало новим центром, але вже турецької культури. Кожна народність наклала свій відтінок у багатонаціональну палітру історичних подій й додала загадковості будівлі. Відтворення фортеці турецькою культурою, багаточисленні перебудови, добудови, змінювались технології й стратегії, укріплялись стіни, у своєму швидкому переміщені комахи імітували різні стани фортеці. Відлік часу залишає магічну споруду у теперішньому стані та ця розповідь не закінчується, вони продовжують танцювати й у хаосі. Можна лише зрозуміти, що вони перевтілюють сучасність. Лицарі, які відтворюють середньовіччя, інсценують вистави давнини.

- До бою.

Доноситься з колонок знайомий голос, він тане у повітрі енергетично переносячи у майбутнє. Комахи сідають на біле вбрання, залітають у писок, знущаються, над тим, що рицарям не зрозуміти. Вони звертаються до них напряму, але що ще може чути дитина те не чує дорослі чоловіки.

- Тетраксис. Йдемо з нами.

Проте дорослі лише чкурняються від міріад не розуміючи, що ті хочуть сказати.

Ми ж йдемо додому, бо ще робити завдання на завтра, а вже час пізній. Комахи проводжають нас додому. Охоронці-собаки ходять по фортеці, той треба нестись зі всіх ніг, бо лячно залишатись у примарах минулого у темряві з тваринами.

Ми вже знали таємницю тетраксиса – це енергія, яка переносить у світ, який називають друїдським. Там можна запитати лише три запитання, а потім повернутись до фортеці й ніби з тобою нічого не сталося, ніби з тобою не розмовляв великий дух. Комахи багато чого розповідали у пісні й танці, жабки з`їдали балакучих стрекотушок, але ж вони спілкувались, не розриваючись один з одним, тому, якщо хтось гинув, ще хтось займав його місце. Цивілізація, яка проникала у найприхованіші кутки не розуміла важливості слухати символи, які літали навкруги й довіряти простору, який обіймав духовне сприйняття.

Чисте зіркове небо й гомін ночі, ще кілька годин і у теплому ліжку, вкриваючись ковдрою, кожний у своєму будинку спав солодким сном. А з ранку школа, яка провіряла знання й нав`язувала нові, іноді цікаві, а іноді незрозумілі для чого вони нам були потрібні. А потім омріяний наш з подругою яскравий світ.

Ми вже тисячі разів з нею чули про народи, про Овідія, який помер й був поховано у лабіринтах підземних ходів, і що місто напроти його могили має назву – Овідіополь, що перекладається з грецької «місто Овідія». Мільйони разів розповідалось про поетів, письменників, простих людей, які ставали відомими, їх риси відтворювались бездоганно, а також емоції, манери епох.

Комахи навіть нас відтворювали, але це було смішно, бо викривлювали наші вибрики. У фортеці ми не розмовляли з дорослими, вони лише заважали мріяти й слухати неймовірні байки. Іноді комахи сміючись над нашою поведінкою відтворювали нас. Наші почуття безпеки за мурами, супроводжувалась енергією сонця, яка залишалась на нас гарною засмагою, даруючи найвеличніший подарунок – здоров`я.

Згодом ми навчились робити уроки там, брати книжки й насолоджуватись читанням. Після закінчення школи я поїхала до міста Одеси, а Наталя залишилась. Мої батьки у двадцять років купили квартиру мені, щоб я не жила у гуртожитку. У них же завжди була мрія помандрувати по світу. Вони іноді дзвонили, вже пройшло два роки, проте до мене вони не приїздили. Великі шляхи пізнання своєї духовної місії не враховують життєві зобов`язання та й я росла, якось відокремлено у світі, який наповнювався новими історіями кожний день.

До Наталі я їздила доки вона не вийшла заміж і у неї не з`явились нові зобов`язання і до прийняття гостів не залишалось ані часу, ані сил, а дітячі мрії стали маревом у спомині. Вона більш не бачила й не чула минулі часи, з цього починається дорослішання, з нею вже не було цікаво, а її розповідь обмежувалась, як приготувати страву; що зробили діти; що недоробив чоловік; як вона не щаслива й щаслива одночасно. Якщо ти чуєш це вперше, то ти заспокоюєш подругу, а якщо багато разів, то тобі стає байдуже, бо нічого не змінюється, тому байдуже, якою була відмовка, але я перестала їздити до свого минулого. Мене втомлювали ці розмови, я вчилась бути вільною від зобов`язань й щасливою людиною і не розуміла, чому подруга не змінює своє життя на краще та й чоловік подругу дуже кохав, але здавалось, що вона його не кохає, либонь, і таке буває.

Сумно, бо дитячі мрії, щодо щасливого подружнього життя стають жахливими реаліями буденних днів і те що було фантастичною казкою стає без кінця та краю життям. Це, якщо взяти казку Шарля Перо «Попелюшка» та прочитати її з кінця у початок. Ні, про це ми жінки мріємо, але цим іноді закінчується деякі життєві історії. Головне не втопитись у вирії смутку від існуючого почуття циклічності своїх проблем, які як тіні вигукують незрозумілі попередження. Символічно залишаючи у свідомості не розуміння своєї відповідальності перед жахами майбутнього. Де ж діваються: чекання побачень, романтичність, вихор почуттів, а вони ж залишаються тільки за витонченістю людського спілкування, бачені межі дозволенного, ані за тваринним інстинктом дикуна.

Почуття між жінкою і чоловіком – це цікаві відносини, які починаються з білого плаття й чорного кольору костюма й розвиваються протягом усього життя, казка не закінчується, але змінюється для кожного існує свій кінець історії. Лише від справжньої жінки залежить, який буде її чоловік й родина. Цієї життєвої науки не має у розкладі класних занять, а мала б бути. Життя – квітка, яка розквітає для кожного у свою годину, хвилину, час, мить та має не зрівняний аромат, супроводжуючий шлях живої істоти.

Розділ 4

Якось сумно. Я довго обирала собі ліф і чомусь до душі припав малиновий колір, мене щось підштовхнуло його купити, навіть, за нього віддала п’ятсот двадцять три гривні. Не знаю під яку річ надягну його, але це й не важливо, бо я купила те, що хотіла, а саме новий ліф.

Сьогодні, я роблю все, що мені заманеться, чого прагне моя душа, проте мене не лишає почуття, яке з’являється з глибин моєї сутності, ніби щось не зроблено. Але що? Щось, що гукає мене нагадуючи у пам`яті забуте відчуття. Я роблю спробу відтворити минуле. І його обличчя примарно проходить спогадом, ні, я не хочу, щоб так було. Я хочу його бачити, біжу, все я вже за кілька кроків від його роботи, але чомусь нічого немає. Вчора ж було усе? Вчора…

Лише хлопець споглядає за мною, блакитно – кришталевими очима, які нагадують його та й посміхається, як і він. Так, зрозуміло, це його син. Але де ж він?

“Запізнилась!”- шепоче мій внутрішній голос. Скільки ж пройшло часу? Лише декілька років, я бачу у глибині сидить чоловік, ті ж самі нестримно чарівні очі, обличчя у маленьких зморшках, сиве довге волосся, час залишив йому чарівність ледь змінив вигляд.

Він встає? Ні? Петро, не може встати, повна пригод молодість винагородила інвалідним візком у поважному віці 85 років.

Я нічого не можу зробити для нього. Лише смуток у моєму серці розповів мені, проте, що я кохала неймовірно кумедного та сміливого чоловіка й з очей на підлогу котяться сльози від втрачених годин, які я провела на самоті.

Хочеться, щоб він пам`ятав нашу зустріч, але минув час і я проходжу повз нього, лише за декілька кроків, отже для мене час сплив, залишив мене такою, якою я була.

Вітер лоскоче, віє в обличчя. Вчора він був людиною спроможною на великі досягнення, а сьогодні старість та смерть, забирає його вируюче життя, з цього моменту він стає не потрібний нікому чоловіком.

Як важко розуміти, що саме у день твоєї смерті ти стаєш спогадами на декілька років у друзів, і на все життя у родини. І те що ти цінував найменше – найбільш сумує за тобою, але це не завжди так, є обставини при яких навіть родина забуває про твоє існування, через маленький проміжок часу, наприклад, спадок. Ти працюєш, а все це немає сенсу, крім життя й людей, які тебе кохають по справжньому. Багато квітів, слів, потім земля, яка падає на твоє нічого не відчуваючого у труні тіла, сльози й вічна тиша, так іноді птахи, які віщують нову смерть й відвідують тіла, яке стає добривом для наступного покоління. Чи палаючий вогонь у якому спалахами горить усе, що кохало, жило, працювало, вело господарство, робило помилки, захищало справедливість, а зараз димом розвіюється у повітрі.

Біль втрати, загоїться згодом, а зараз вона влаштувала серцю повне знищення й те що радувало стає чорно - білою тінню. Смерть приносить пустош й пройде багато часу, поки вона заповниться.

Петро впізнає її. Його Марічка, не змінилась, ані на крихту, він намагається встати з візка, зупинити її, як тоді зробити крок, найважливіший у його житті, але він падає у крісло, квилюючи від болю.

- Батьку, - помітивши це, його син швидко повертається до батька.

“Так, це його син.” – стверджую я і йду своїм шляхом.

Петро мовчить, споглядаючи за нею закоханим поглядом, він кохав кожен день, чекаючи ту мить, коли вона бияла птахом над землею.

Тиша. Петро, як і в перший раз, завмирає від її глибинного, холодного, миттєвого погляду. Пам`ять спалахом відлуння відобразила лише одну зустріч, яка проминула у його свідомості і залишилась вітати у думках, не довге чекання і от прийшов вічний спокій і її чудодійні обійми, які безпечно ховають світлину душі у темряві.

Видих. Він чує сина, той плаче над тілом батька. А Петро йде з гордовито піднятою головою, за лагідним світлом видатної постатті. Його обличчю повертаються яскраво – зазначені риси, волошкові очі, в яких відображений таємничий спокусний вогник, він щасливий, а мені якось ніяково, бо я забираю чуже життя.

Моторошно… від смутку, який охоплює людину від того, що його шлях закінчився. Втрачена мить, щоб сказати, що ти відчував, коли на тому боці вулиці, кожен день прокидався, працював, кохав чоловік, а ти незрозуміло мовчала, тому що твоє виховання не давало тобі цього зробити, шепотіло щось, проте що не можна. Чому? Яка різниця, хто й кому скаже слова кохання, вони вже сказані. Треба зробити так, щоб відносини будувались, ані розсипались, як пісок крізь пальці. Саме так наше життя схоже на пил, який розвивається вітром, який ми створюємо для себе й інших людей, якщо робимо щось, щоб вони дізнались про наші почуття, а воно виникає з глибин нашої підсвідомості.

«Це лише сон. Прокидайся! Прокидайся!» - вірує мій голос через туман сну. Я миттєво розплющую очі і як завжди збираюсь на роботу, нестримний потяг, пересвідчитись, що нічого не сталось.

Він стоїть на вулиці, нервово затягує сигарету. В голові прокручуються кроки, не розуміючи програму думок. Закриває очі і перед ним, як живе створіння постає відображення павутиння з чорним павуком – це демон, який живиться людиною, пропонуючи їй відомість й славу. Парадигма світосприйняття, він шепоче, заспокоює, відтворює малюнки щасливого життєвого досвіду, він просить лише годувати його своєю енергією, щоб невгамовний, великий павук розбивав почуття людського серця, навіть смерть не розуміє для чого віддавати своє життя цьому створінню. Проте саме зараз Петру пропонувались демонічні прояви душі, для отримання найбажанішого почуття, а насправді пустоші.

«Домовились?» - спитав павук розбещено погойдуючись на маленькому шматочку павутиння. - «Погоджуйся».

Петро розплющує очі і розуміє, що його сон, який він згадав, не дає спокою і на яву, помітивши краєм ока кохану жінку, потік думок розчинив павука й той незадовільно пішов геть, плетучи нове павутиння, прокладаючи шлях до іншої лакомої душі, щоб годуватись життєвою енергією.

Посмішка прикрашає обличчя Петра й у голові лунають думки:

«Вона, така ж, як і завжди гарна й незалежна. Нова блузка кольору попілу троянди, обтягує її, підкреслюючи бюст у продовженні чорна спідниця: строга спокусниця. Зачіска у грецькому стилі з косичок. Моя кохана богиня. Хочеться запам`ятати кожну деталь на лініях фігури…» Петро помітив її нервування, вона поправляє блузку. Марічка помітила на собі його погляд, такий тваринний та одночасно лагідний.

Видих… «Це лише сон. Ось здоровий, живий, усміхнений Петро. Він навіть палить? Палить.» - проминуло у неї в голові. З сумом вона поглянула на сірий дмух, бо їй ніколи не подобались люди, які байдуже ставляться до свого здоров`я, але подобався він. Погляди зустрілись на мить. Як же невчасно, велика сумка сповзла, її важко нести, мабуть, навмисно, щоб зіпсувати цю мить. Винувато її погляд зустрічається з посмішкою Петра, він зве її: «Йди до мене. Я чекаю. До мене».

Не смілива посмішка у відповідь, відсовування сумки й кроки повз впевненого у собі чоловіка. Його хтось гукає, він робить вигляд, що не чує, але гукання продовжується, неохоче кидає сигарету й обертається, щоб сказати:

- Зараз, зараз я йду.

Проте цього часу достатньо, щоб пройти повз і на зелене світло перейти дорогу на якій чомусь ніколи не їздило ні однієї машини. І коли він озирається то бачить на відстані Марічку. Знову заспокійливий видих. Посмішка у слід і цілий день гарного настрою на роботі. Лунає музика і у думках вона заміняє усілякі чорні вихорі підсвідомості, які прокидаються у сні й не дають спокою, грає, розповідаючи про далеке кохання, заряджає свідомо новими імпульсами, які знаходять своє відчуття, яке прокидається від сіми нот, насолода духовним сприйняттям відлуння минулого у майбутньому.

Велич кохання у самому почутті, а ні в бажаннях або намаганнях залишити з собою вільну душу, яка грає з лагідністю твого серця. «Ця гра без правил почалась давно, але тільки зараз мені стає зрозуміло, що я – Марічка закохалась у дивакуватого, неадекватного, недбалого Петра, до якого мене тягне. Саме тоді коли зустрічаються наші погляди у моїй голові кояться дива. Може я божеволію і це не кохання. Може… Ні… Мій розум неначе грає з моєю підсвідомістю, змалював щось не зовсім зрозуміле, керуючи моїми почуттями. Але що саме я відчуваю?

Петро – це чоловік, нестримний, коли не поголиться навіть бридкий, бо не слідкує за своїм виглядом, але чомусь приваблює своєю нахабністю у зовнішності, аніж відлякує. Тварина спокуса, дитячі ляпи вибачаються, може він штучно володіє магією, але чому тоді для своїх практик Петро обрав мене. Володар мого серця з яким сміливо можна прожити своє спокійне життя у вирії бурхливих емоцій і почуттів.

Де ж дівається моя впевненість у собі, коли я з ним, я як метелик лечу на вогонь, розуміючи, що у кімнаті перевтілюсь на мумію, але щоб насолодитись миттю розпаленого вогника, я роблю крок уперед»…

Літо. Парко, так, що пара здіймається над асфальтом і пил зупиняється у повітрі, який не розвіюється від "знойного" вітру.

В Одесі спекотне літо, якось вередливо, не має чим дихати, хочеться спати у ванні з водою та не вилазити ні за що з неї, але прояви ліні не беруть своє і віддаляючись від роботи Петра я крокую по вулиці.

Білим дощем вкривають землю, квітки софори, вони лягають під ноги та від кожного кроку прилипають до підошви босоніжок. Двірник спокійно підмітає мітлою асфальт, який неначе біла скатертина застелила у мереживному білому цвіті. Пил переплітається з квіточками і м’яко кружляє навколо, блискуче на сонці грає своїми хаотичним танцем.

Інший двірник, мабуть, встав раніш, тому розприскував зі шлангу воду на асфальт, даруючи хвилини свіжості й чистого повітря у безжалісній духоті сорока градусів. Сонячний день, гарний настрій і мрія, яка не буде давати спокою цілі вісім годин: «коли ж наступить ото завтра? Наше з Петром завтра».

Розділ 5

«Сьогодні знову приїхала машина, яку треба лагодити, пом`яте крило, водій необачно попав у аварію. Проте з голови не йде моя Марічка»,- думав Петро згадуючи про ранок.

«Вона, така гарнюня, як троянда у квітнику, квітуча нагадує нестримну течію, яка не зупиняється ані на мить, ані на дрібнесеньку хвилиночку. Хочеться не поспішаючи розтанути у сітях до її серця.

Прожити б життя з нею, де інде, може навіть на безлюдному острові та померти у старості в її обіймах, щоб бабусею вона бачила, як ростуть наші онуки. А я її чекав за межами життя, побудував дім і коли б настав її час то нам і там було б де жити. Боже, про що я думаю, мої думки безглузді, а водночас приємні. Я хочу турбуватись про неї, в ній є щось притаманне лише їй, воно неймовірно дивакувате, проте своє, рідне, що кохаєш до нестями, до останнього видиху.

Одного разу, мій друг Дмитро розповідав про своє бешкетне, безтурботне життя і як він змінився зустрівши дівчину та готична дощова погода, стала радісною новиною, з якою ти йдеш на роботу і цілий день чекаєш вечора, щоб пригадати слова, які загадково не давали тобі загубитись на роботі, від: «Я кохаю тебе». Обіймаєш кохану жінку, занурюєшся у її волосся, яке пахне рослинами, а світ зачекає, поки панує у душі кохання до єдиної жінки з якою тобі добре.

Проте спочатку було не так. Дмитро навчався у університеті і не гадав про наслідки гулянь: розбиті дівочі серця, безсердечні насміхання, страждання й біль. І от одного разу, одна дівчина сама познайомилась у університеті. Лялька, біле ніжне обличчя, карі живі очі, гарненька, але така гульона, трясця її матері, відведеш у кафе, замовиш їй каву, потім коньяк і через три години ти вже знаєш чим ти будеш займатися у ліжку з нею. Німфоманка, приваблива зовнішність, привітні манери і ти попався на гачок, заплив, як рибина у сіть. З Лілею було просто якось, у кав`ярню, а потім у ліжко, що і треба хлопцю - студенту, який живе на стипуху у гуртожитку.

У неї подруга була – Ірина. Розумна, чесна з таким лагідним й добрим обличчям, але дуже сумними очима, вона найгарнішою на потоці була, проте Дмитро побоювався з нею навіть розмовляти, бо для нього Ірина, як той кришталевий келих, такий чистий і крихкий. Він намагався уникати розмов з нею, щоб не образити. Для нього вона відображала янгола, якого неможна торкатись, бо щось станеться, лячно якось на серці було, а коли він наближався то його поведінка незрозуміло змінювалась. Біля неї можна було мовчати, насолоджуватись її поглядом або тремтячим голосом, щось незрозуміле базікати, погоджуючись з собою, що зовсім адекватно себе ведеш. Чому, коли тобі подобається людина, ти не можеш їй про це сказати? Тебе охоплює, щось схоже на острах, але чому?

Дмитро, лякався відповіді, проте я відчуваю щось накшвалт цього і теж мої слова забирає внутрішній демон, який не дає зробити суттєвого кроку. Ні, ми чоловікі гадаємо, що ми одягаємо пути на своєму вільному шляху, але час спливає і дуже часто від своєї невпевненості страждаємо по життю, тоді коли хтось відбирає об`єкт бажання. Треба не зволікати, а йти у бій, щоб отримати кохання й довіру людини, яку ти кохаєш. Відповідальність, а що не потребує цього слова. Робота? Це відповідальність. Розваги, якщо екстремальні – це…

Чому ж ми чоловіки відмовчуємось, тоді коли потрібно діяти, говорити, завойовувати, йти до мети? Вполювати – це ще не бути щасливим, от довести, що ти спроможен на справжні дії: допомогти хворій людині; підтримати у скрутній годині, ані збігти до подруги на день народження; зустрітись, обійняти, розповісти про своє становище; зробити щось, щоб дало наснаги для життя не тільки собі, а й іншій людині. Ось що від нас чекають жінки, які такі ж справжні, чуттєві, як і ми. А ми обираємо шлях, який від нас нічого не потребує, віддаляємось від справжнього почуття у іграшкових, омріяних вільних стосунках, накшвалт, тому дав, тому не дав, а потім: Ти хто така? Давай, до побачення. А вона ж жива істота і має почуття, які можуть більше бути аніж у тебе. Ми іноді не розуміємо, що впливаємо на життя інших, змінюємо світогляд і залишаємо розгублену людину у чужому необачно нереальному світі, який створили для неї з повітря, у небезпеці, бо коли людина йде за нами вона неначе у рожевих окулярах, які одягає з прагненням бути з коханим, відчувати те ж саме, що й кохана людина. На жаль, або на щастя ми усі різні. Одні байдужі, до проблем друзів, гадаючи що ніколи не зіткнуться з тим же; інші – злі, вередливі; треті – впевнено добрі, саме такими ми є. Кожен має своє обличчя, міркування, загальні вимоги до спілкування, кожен потребує уваги співрозмовника і в розумінні понять, це і є стосунки, до яких зводиться мета життя.

Мій друг Дмитро зрозумів, що його мета – це вона. Він розповідав, що це розуміння приходить раптом – випадково, якось одного разу, коли ти вештаєшся по місту, ні по справі, просто тому що було сонячно й була гарна погода. Ти не розумієш тоді куди йдеш, навіщо, проте на шляху долі завжди є перехрестя для зустрічі. Вона йшла у білій блузі з мереживом і строгій червоній спідниці по коліна і шкульгала чомусь на одну ногу. Ірина зламала підбор і у руці несла його. Мить – саме вона вирішує все. Вони зустрілись поглядом, Дмитро з його слів розтанув у її блакитних очах, як у воді. Тоді він і зрозумів, що це його щастя.

Без розуміння, що він робить узяв її на руки, Ірина лише посміхнулась, нічого не промовив, мабуть, саме цього вона чекала. А може прочитала щось у його очах, що було зрозуміло лише їм. Лицарю та його коханій жінці, який зловив машину, посадив її до неї, сам сів поряд, а потім коли приїхали до її дому він розплатився і відніс Ірину на дев`ятий поверх на руках, бо чомусь не працював ліфт. Через день зробив пропозиції, дівчина погодилась. І з того часу, як він і вона сказали «так» їх життя змінилось, пам`ятаю, як увесь курс гудів: «Дмитро одружився», а про його несерйозність можна було й не сумніватись. Щасливе подружжя вже має доньку. І коли ми зустрічаємось з ним, він завжди з насолодою розповідає про жінок: Іринку, яка стала фотографом і маленьку Оленку, яка дуже схожа на нього. А коли у середині розповіді роздається дзвінок і Дмитро бере слухавку то він з такою ніжністю промовляє:

- Не хвилюйся кохана, я вже йду.

Вибачення і він йде. Змінився. А колись один з друзів обурено лаяв Дмитра за м`якість характеру, той уважно вислухав і відповів:

- Горілку пити з друзями завжди можна, а от кохати не завжди. Я – щасливий. Я – коханий. У мені не важливо, що про мене думають інші. А от ти ні, бо один і у компанії друзів жалкуєшся, проте що жінки не такі, і не розуміють чому ти чоловік, нічого не робиш для завоювання тієї котра тобі до вподоби.

- Ти ж був не таким? – здивовано перепитав наш друг.

- Ключове у цьому питанні: «був». Тільки справжня жінка може змінити чоловіка і лише кохання робить нас чоловіками, проте справжнє, не штучне кохання.

Тоді він встав, сказав: «До побачення» і наступних зустрічах не з`являвся. Я так давно його не бачив навіть не знаю, що з ним сталося? Де він?

Може зараз моя мить, саме та, що вирішує усе, що може статись. Змінитись, стати тим, ким хочу бути. Дурне питання, лунає у моїй голові: А ким це? Не менш заплутана відповідь: «Собою». А тоді хто ж я є? Я? Філософське запитання з тисячами розміркувань на тему, до якої людство прагне знайти рішення мільйони років. Я – чоловік. Це факт. А от що, це значить? Які сучасні ознаки чоловіка? По-перше, якщо є мета, то треба зробити все, що тільки можна, щоб вона стала дійсністю, тобто - діяти, проте повинна бути межа між нахабними залицяннями і легким романсуванням, не перейти до насичення і охолодження усіх почуттів. А як це зробити?

Зупинити її у стрімкій ході – це ж дія, а далі ж що? Почати розмову – це теж дія. А що я їй скажу? Ні, не так якось, не вистачає чогось, либонь, не зовсім у діях річ, є і ще щось? Може друге: почуття. А як це буде виглядати з боку: я зупиняю дівчину і починаю балакати з нею про почуття, це буде виглядати, мабуть, так: «Я кохаю тебе», а вона мені: «до побачення»; тоді, я: «Коли ж буде наше побачення», вона: «завтра»; я: «знову завтра». Либонь, дія зроблена, реакція прорахована, висновок - розмова недоречна. І дівчина зникає, наступає завтра, як і завжди не хвилиною пізніше проходить повз, залишаючи погляд та щиру усмішку, а замість цього забирає мою впевненість і рішучість.

А якщо я самообдурююсь і це не ті почуття, які називаються коханням, тоді я ображу жінку, яка в нічому не винна, бо Петро у своїй голові навигадував чогось. Треба розуміти відповідальність кроку дії і розмови, з яких починаються стосунки, реакції, завоювання довіри.

Тому чому я думаю про шляхи до її серця, відмовляю себе від помилок, шукаю перехрестя на якому ми зустрінемось і бажаю продовження розмови, цього завтра, яке віддаляється вже сьогодні. А що я зробив, щоб воно настало? І сьогодні з друзями випити келих пива і теж скаржитись на те, що мене не помічають або розповідати з захопленням про роботу й жінок, які приїзжають на своїх автівках, але це не те що робиться у моєй душі. Якось легко одягати безтурботну машкару й як лялька посміхнено ідіотські нести щось у світ, а в очах ховати сум від страждань. Згодом – це стає життям і беземоційність входить до складу твоєї бранки, воно з`їдає тобі нутрощі і випалює душу і ти як дім без господаря, розсипаєшся на крихкий пісок, бо не маєш мети.

Ні, сьогодні, я не піду з друзями до клубу, мені треба подумати, ким я хочу бути і ким є».

Телефонний дзвінок миттєво розвіює думки. Петро бере слухавку:

«Так.

Учора був на «хлопчатнику», ми другу допомагали прощатись з холостяцьким життям. Коли я?

Ні, що я тобі зробив. Я сьогодні до тебе прийду, візьму ролики і поїдемо кататись. Чому? Тобто з тобою не можна сьогодні зустрітись? А коли ж мені можна буде насолодитись твоїм «товариством»? У середу. Гарний день. Так, я зайду».

Посмішка і від недавніх думок лише спогади, якщо з однією жінкою складно, знайдуться інші з якими легко і от чоловік ошуканий своїм демоном, змінює настрій, якщо на небі немає місця для того, щоб насолоджуватись духовним, завжди у пеклі знайдеться вільне, пекельне місце у якому людина буде відчувати себе найпотрібнішим, найбажанішим без зусиль, навіщо робити щось, якщо взагалі можна отримати все і відразу. Іноді дзвінок вирішує, що все що турбувало, до останньої розмови немає значення, Петро положив слухавку і почав наспівувати улюблену мелодію, проте її обличчя не йшло з голови, вона вирувала у думках, Марічка жила у серці, як спалах від якого боляче дивитись, але інша жінка – холодна вода з якою можна розважатись і не гадати про наслідки. «від себе нікуди не втечеш»,- волало сумління, а демон вже радів, що пекло відкрито, спокусам насолоди більш за сумління.

Людина сама собі створює пекло, допомагаючи побудувати пекельню і після життя смажиться на олії, тоді ані друзі, ані спогади про безтурботне життя не допоможуть звільнитись від страждань.

Розділ 6

Мене, як у сні обіймає щось незвичне, воно відривається з польоту птаха, відштовхуючи у далеку холодну низину і я розумію, що лечу у небуття у вищому прояві цього поняття. Важко зупинити течею з думок, вони виникають у голові спонтанно і мають неймовірно важливий сенс, щось таке незбагненно вишукане, притаманне мареву, яке підіймається з не відкілясь і природно здобуває матеріальну форму, якою живе - кольорове, цікаве і безцінне життя; здіймається до деякого матеріалізму або навіть фантастичним алегоріям банальної боротьби до нестям: боротьби світла з темрявою; боротьби добра і зла; боротьби життя зі смертю.

Яскраві барви мальовничих гаїв, які магічно перевтілились у чорно-білий готичний стиль з танком птиць – і споглядаючи з дерева чорним птахом, який слідкує за кожним кроком, беземоційно волавши свою жахливу пісню. По тілу побігли мурахи, стало, якось не по собі, повіяло тишею земельних вікон, декілька метрів у глибину, найпоширеніші апартаменти у полі з пагорбком і квітами, які ростуть від дощу. Мета усього життя у яких обставинах не згадувалось, як би не приємно про це міркувати, але саме цим закінчується наше існування на землі. Задача, яка немає іншого розв`язання, а от лабирінтів шляхів безліч. Кимось по зрозумілим причинам, колись на початку були написанні вічні правила, для усього що знаходиться у часі. Проте розробник забув дописати маленьку дрібницю, яка б пояснила чому? А цих запитань нескінчена чисельність, а кому їх задавати? Наприклад: чому ніч змінює день і так кожний наступний раз у циклі 24 години? Цьому має наукове обґрунтування, але правдиве чи воно? Якщо є людина, яка спроможна відповісти, то це ти сам, але це помилки, марево суспільними ідеями і шлях до нових цінностей, крок до буття здобутий у давнині; шлях шукача дуже небезпечний, бо нікого неможна узяти у пекельні випробування, лише себе і свій внутрішній голос, а немаючі впливу суспільної метушливості й бігу до того, що не стане у пригоді, тобто матеріальних цінностей, ти почнеш розуміти важливість оточуючої дійсності у іншому світі. Й запам`ятай, що світле може ставати темним, а темне ставати кришталево - світлим. Це як склянка з водою, яка спочатку може бути чистою, прозорою через яку можна бачити, як через скло, а тільки нам заманеться до неї додати чорну фарбу то й вона стане каламутною. Проте бажання щось змінити не залишає розум і ти вважаєш, якщо додати білу фарбу то прозорість повернеться і ти знову побачиш, щось що привернуло твою увагу, а замість цього колір змінюється набуваючи нових відтінків і стає сірим, ані кришталевим, як ми сподіваємось спочатку нашого наукового дослідження. Чому ж день світлий, а ніч темна? Чому янголі білі, а демони чорні? Чому готичний світ чорно - білий? Але ж вони - бездоганні. Мабуть, це всесвітні науки. А може ні?

Наявні проблеми не дають усвідомити сутності обмеження реального простору у якому зараз я знаходжусь – у світі небуття, зі зведеними палацами з піску.

Відчуття, які проникають у серце і роблять його вразливим до намагань нападників тебе принизити у очах життя. Яма, тільки ти летиш не униз, а зовні на поверхню вверх з крилами янгола, тебе чекає невідомість, проте знайоме до болю і таке своє – довгоочікуване.

Ти свідомо знаходишся у тумані, твої сусіди ходять у білому одязі, ходять і зникають, мальовничий світ, який був до цього змінюється, незрозумілими речами і в голові виникає сила запитань: що це? Де я? Куди йти мені?

Я біжу до однієї людських фігур, логічні дії з мого боку, дізнатись де я, але постать лише проходить повз мене і на мої намагання почати розмову, спитати щось, мовчить немов статуя із мармуру. Я залишаю цю людину, шукаю іншу і так роблять усі. Мені не лячно, бо на моєму серці спокій, я розумію, що у безпеці, але чому тут ніхто не говорить?

- Та де ж я? – промовляю голосно, намагаюсь, щоб мене почули, але усі проходять повз неначе існування моє заперечує їх діяльність. Їх напрям у один бік мене лякає, ніхто не повертається. Я ж стою у середині, людей стає більш, вони не припиняють свого руху, наближаються і зникають у більш щильному тумані.

Моя цікавість бере вверх над ляком і я роблю крок уперед до загадкового туману, але голос починає говорити до мене і я зупиняюсь, не розуміючи, що відбувається зі мною. Розгублено слухаю те, що мені говорять:

- Туман куди хтось йде – двері, які матеріально виносять людей у спогади, щоб ще раз відчути, все, що у них було в житті. Обов’язково знайдеться, якась мить життя, яку так хотілося виправити, дрібниця від якої тобі стало б добре. Є і такі що хочеться відчути ще раз і ще раз. Он чоловік, який приходить повз тебе, хоче попросити вибачення у людини, яка його дуже кохала. Він застигне у вічності цього спогаду і проживе новий, щоб збагнути те, що він кохав її більш за все; а от ця людина – чекає свого коханого, щоб у обіймах прожити ще раз своє щасливе подружнє життя. Душі померлих подумки обирають, де прожити, ще один спогад свого миттєвого шляху.

- А де я? Що це? – запитую я, те що мене цікавить зараз.

- У вічності буття.

- Я померла? – шоковано констатую і одночасно запитую я.

Голос ніби не чув мого запитання, монотонно, як і в перший раз, без емоційно продовжував розповідати філософську історію цього місця.

Дата добавления: 2015-08-05