Розділ 6

Утомившись чекати, поки Ліль прокинеться, що могло любісінько статись і ввечері, Вольф черкнув цидулку, поклав біля неї і вийшов з кімнати. На ньому були зелені штани та куртка - така собі форма для гри в шпок.

Сенатор Дюпон, уже запряжений служницею, тяг за ним маленького візочка з кулями, прапорцями та лопатою, а також лічильником ударів і кульковим сифоном для надто глибоких лунок. За плечима Вольф ніс у футлярі шпокові ключки: одну з гострим кутом, одну з тупим і ще одну, якою хоч ніколи й не користуються, зате вона гарно блищить.

Була одинадцята година ранку. Хоча Ліль і протанцювала до світання, Вольф почував себе бадьоро. Сапфір, мабуть, уже порався коло машини. Грайвесна, певне, як і Ліль, спала.

Сенатор лаявся, як старий биндюжник, його душа ніяк не лежала до шпоку, тим більше - до цього візочка. Вольф залюбки сам тягав би цей візочок, щоб зганяти живіт. Сенаторова душа була в жалобі. З його животом була зовсім інша історія - твердий, як камінь, згониш, аякже. Щотри метри сенатор спинявсь і з’їдав жмут пирію.

Поле для шпоку межувало з південною стіною Квадрата. Трава тут була зовсім не червона, а приємного штучно-зеленого кольору. Подекуди гайки й майданчики для зизооких кролів. Тут можна було грати годинами, йдучи все вперед і вперед Це становило одну з найголовніших вигод. Вольф широко ступав, удихаючи свіже вранішнє повітря. Час від часу він звертався до сенатора Дюпона й потихеньку кпинив з нього.

- Ти ще не наївсь? - питав він його щоразу, коли той кидався на особливо високий кущ пирію. - Треба ж було сказати. Дивись, і підкинуть колись на обід.

- Давай-давай, - буркнув сенатор. - Не дуже це чесно - насміхатися зі старого хворого пса, який і так насилу плентає, а його змушують тягти ще й цього стопудового воза.

- Тобі це конче потрібно, - сказав Вольф. - А то ти набираєш животика. Спочатку в тебе вилізе вся шерсть, тоді ти підхопиш лишай і станеш бридким.

- Я й так бозна на що перетворився, - сказав сенатор. - Усе одно служниця повидирає останнє - розчісує мов скажена.

Вольф ішов попереду, стромивши руки в кишені, й, не обертаючи голови, розмовляв із сенатором.

- І все ж таки... Уяви собі, що нам зустрілась, ну, скажімо... така собі сучечка.

- Не на дурного напали, - буркнув сенатор. - Ситий усім тим по саме нікуди.

- Тільки не пирієм, - зауважив Вольф. - Дивні в тебе смаки. А я віддав би перевагу все-такий гарній сучечці.

- Хоч сто порцій, - сказав сенатор. - Я не ревнивий, гик... Тільки бебехи трішки болять.

- Але коли ти все те їв, тобі смакувало... - зауважив Вольф.

- Гм, - сказав сенатор. - Усе б нічого, якби не земляна каша та гірчиця у вухо.

- Ти просто не давай сідати собі на голову, - сказав Вольф. - Навчи шанувати себе.

- Мене нема за що шанувати, - відповів сенатор. - Я старий смердючий собака, який цілий день знай набиває собі кендюха. Бу-а-а... - вихопилося в нього, й він безпорадно затулив лапою писка. - Вибачте, я на хвилинку... Це був пирій найвищої якості... починає діяти... Якщо вам не важко, відчепіть візка, боюсь, він мені заважатиме.

Вольф схиливсь над сенатором і вивільнив його з голобельок, у які той був запряжений ременями. Припавши носом до землі, сенатор подавсь на пошуки потрібного кущика, здатного приховати від Вольфа непристойні рухи, яким він мав віддатись. Вольф спинився й став дожидати.

- Не квапся. Не горить, - сказав він.

Зосереджений на своїй гикавці, сенатор Дюпон залишив ці слова без відповіді. Вольф сів на землю, обхопив коліна руками й почав погойдуватися взад-уперед. Він мугикав якийсь вельми сентиментальний мотивчик. Потім, аби надати події певної цікавості, почав наспівувати пісеньку, яка діймала до живого.

Тут п’ятьма хвилинами пізніше і знайшла його Ліль. Сенатор ніяк не міг спинитись, і Вольф хотів був піти допомогти йому, але кваплива хода дружини стримала його. Він ще не встиг подивитись, а вже знав - це вона. На ній була сукня з найтоншого матеріалу, розплетені коси підстрибували в такт кроків. Ліль уклякла перед Вольфом і обняла його за шию.

- Чому мене не почекав? Отака в тебе відпустка? - сказала вона йому на вухо.

- Я не хотів тебе термосити, - мовив Вольф. - Ти здалась мені трохи втомленою.

- Я таки дуже втомилась, - визнала дружина. - А тобі справді закортіло пограти сьогодні в шпок?

- Мабуть, радше просто походити, - сказав Вольф, - Сенаторові теж, але дорогою він змінив свою думку. А це означає, що я готовий робити все, що ти запропонуєш.

- Ти - пупсик! - вигукнула Ліль. - Я саме прийшла тобі сказати, що мені треба відвідати одну людину, тож можеш грати в шпок без докорів сумління й незважаючи ні на що.

- А як відносно десяти хвилин? - спитав Вольф.

- На мене чекають, - пояснила Ліль. - Це ділова зустріч.

- Вільних десять хвилин маєш? - перепитав Вольф.

- Ну звісно, маю, - відказала Ліль. - Бідолашний сенатор, я так і знала, що він захворіє.

- Не захворіє, а отруїться, - здобувся на слово сенатор з-за куща. - Це різні речі.

- Оце маєш! Ти ще скажи, що їжа була погана, - промовила Ліль.

- Земля, а не їжа, - буркнув сенатор і заскавучав.

- Ходім погуляємо, поки є час, - запропонувала Ліль. - Куди ми підемо?

- Куди захочемо, - відгукнувся Вольф.

Він підвівсь разом з Ліль і повкидав свої ключки у візочок.

- Я прийду, - сказав він сенаторові. - Ти потихеньку, пожалій себе.

- Нічого страшного, - відповів сенатор. - Боже правий! Лапи так тремтять, ніби хто до смерті налякав.

Вони йшли проти сонця. Широкополі оболоні затоками вклинювались у темно-зелені масиви будівельного лісу. Здаля дерева зливались у стіну, тулячись одне до одного. Під ногами було сухо й трав’янисто. Шпокове поле лишилось від них ліворуч, трохи в долині, оскільки вони йшли в гору. Кілька чоловік ретельно шпокали, уживаючи при цьому всі відповідні аксесуари.

- Ну, як учорашній вечір? - озвався Вольф. - Тобі було весело?

- Дуже весело, - жваво підхопила Ліль. - Танцювала й танцювала.

- Бачив, - сказав Вольф. - Із Лазулі. І дуже ревную.

Вони повернули праворуч і ввійшли до лісу. Клюваки на деревах грались морзянкою в «зіпсутий телефон».

- А скажи-но мені, що ти сам робив з Грайвесною? - перейшла в контрнаступ Ліль.

- Спав на моріжку, - відповів Вольф.

- Вона гарно цілується? - поцікавилась Ліль.

- Не верзи дурниць, - сказав Вольф. - Мені й на думку таке не спало.

Ліль засміялась і пригорнулася до Вольфа, ступаючи з ним у ногу, що вимагало неабияких зусиль.

- Як хочеться, щоб була вічна відпустка, - сказала Ліль. - Як хочеться отак завжди гуляти з тобою.

- Швидко набридне, - сказав Вольф. - Ось у тебе вже з’явилися якісь справи.

- Дурниці, - сказала Ліль. - Це вперше й востаннє. То тільки тобі твоя робота над усе. Ти не можеш не працювати. Навіснієш без роботи.

- Не від безділля навіснію, просто такий я є. Не навісним, власне, я стаю, а, сказати б, якимсь неприлаштованим абощо.

- І не тоді, коли ти спиш з Грайвесною, - докинула Ліль.

- Чи з тобою, - сказав Вольф. - Але сьогодні вранці спала ти, і я поклав за краще піти пограти в шпок.

- Для чого? - спитала Ліль..

- Інакше розбудив би тебе, - сказав Вольф.

- Для чого? - знову спитала Ліль безневинно.

- Для цього, - сказав Вольф, поєднуючи слово й діло, після чого вони опинилися на траві під деревом.

- Не тут, - сказала Ліль, - тут повно людей. - Але сказала не дуже впевнено. - Ти не зможеш потім грати в шпок, - додала вона.

- Мені люба й ця гра, - прошепотів Вольф їй на вухо.

- Як хочеться, щоб у тебе була вічна відпустка! - зітхнула Ліль майже щасливо, тоді зовсім щасливо з ахами та охами, помітно пожвавівши в рухах...

Нарешті вона розплющила очі.

- Це було так гарно, так гарно... - сказала на довершення.

Вольф ніжно поцілував її в очі, щоб полегшити прикрість відокремлення.

- Що це в тебе за справи? - спитав він.

- Такі собі справи, - відповіла Ліль. - Ходімо швидше, я вже запізнююся.

Вона підвелась і взяла його за руку.

Вони бігли до самого візочка. Сенатор Дюпон лежав плазом, розкинувши лапи й пускаючи слину на доріжку.

- Підйом! - вигукнув Вольф. - Сенаторе, починаємо гру.

- До побачення, - кинула Ліль. - Швидше вертайся.

- А ти? - спитав Вольф.

- Я буду вдома! - гукнула Ліль і побігла.

Дата добавления: 2015-08-05