Розділ 7

- Гм... чудовий удар! - поцінував сенатор.

Куля злетіла високо вгору, й за нею в повітрі довго висіла смужка рудого диму.

Вольф опустив ключку, і вони рушили слідом.

- Аякже, вдосконалююсь, - сказав Вольф байдужно. - Якби ще потренуватись...

- Хто ж вам не дає, - зауважив сенатор Дюпон.

- Усе одно завжди знайдуться люди, які гратимуть краще за мене, - відповів Вольф. - Тож чи варто?

- Нічого подібного, - сказав сенатор. - Гра є гра.

- Саме тому, що це гра, - сказав Вольф, - її й треба вигравати. Інакше вийде казна-що, от що й скажу. І потім, щоб ти знав, я вже п’ятнадцять років граю в шпок... можеш собі уявити, як він мені увіривсь.

Візочок, що вихляв з боку в бік за сенатором, використав невеличку баюрку, щоб підступно садонути його.

- Які тортури! - залементував сенатор. - Скоро в мене ввесь зад буде обідраний!

- Не будь маминим мазунчиком, - сказав Вольф.

- Одначе! - вигукнув сенатор. - І це в моєму віці! Ви принижуєте мене!

- Повір, ця маленька прогулянка піде тобі на користь, - сказав Вольф.

- Якої користі чекати від дурної роботи?

- Усе набридає, проте ми працюємо.

- Якщо вам усе не до вподоби, це ще не означає, що й іншим так, - сказав сенатор.

- Гаразд, - мовив Вольф. - Чого б ти хотів?

- А якби вас про це спитати, цікаво, як довго б ви шукали відповідь, - пробуркотів сенатор.

І справді, Вольф замисливсь. Він розмахував ключкою й розважався тим, що обезголовлював кривляк-капцариків, які то там то там росли на шпоковому полі. На стятій стеблині кожної квітки з’являлась крапля липкого чорного соку, яка виростала в невеличку чорну кульку з золотою монограмою.

- Шукав би, та недовго, - промовив Вольф. - І сказав би тобі навпростець, що не хочу більше нічого.

- Це щось нове, - пхекнув сенатор. - А машина?

- Це, так би мовити, крайній засіб, - і собі осміхнувсь Вольф.

- Та годі вам, - сказав сенатор, - ви ж іще не все випробували.

- Так, - сказав Вольф. - Не все. Але всьому свій час, спершу треба розібратися, що до чого. Але я так і не почув, чого б ти бажав?

Сенатор споважнів.

- А ви не берете мене на глузи? - спитав він. Губи йому тремтіли, в кутиках рота з’явилася слина.

- Аніскілечки, - відповів Вольф. - Якби я знав, що є такий, хто справді чогось бажає, то тільки б зрадів.

- Яз тримісячного віку, - довірчо промовив сенатор, - завжди хотів ойленя.

- Ойленя... - думаючи про своє, повторив Вольф, а тоді раптом вигукнув: - Ойленя?!

Сенатор посміливішав і заговорив упевненіш:

- Принаймні це конкретне й чітко сформульоване бажання. Ойлень - це таке зелене з колючками, коли його кидаєш у воду, робить «бовть». Словом, я сприймаю ойленя саме так, - пояснив він.

- І ти про нього досі мрієш?

- А хіба що? - сказав сенатор гордовито. - І в мене є мета, і я щасливий по-своєму. Чи то пак, був би щасливий, якби не оцей гаспидський візок.

Ступивши кілька кроків, Вольф потягнув носом повітря і спинивсь. Він більше не стинав голівки капцарикам.

- Гаразд, - промовив він. - Ось я заберу в тебе візочок, і ми підемо по ойленя. Тоді ти скажеш мені, змінює це щось чи ні - мати те, чого бажаєш.

Сенатор опинивсь і аж заіржав з подиву.

- Та невже? По ойленя?

- Я ж тобі сказав.

- А не жартуєте? - відхекнув сенатор. - Не можна так обнадіювати старого, пошарпаного собаку.

- Тобі пощастило чогось запрагнути, - сказав Вольф, - і я хочу тобі допомогти. Це нормально...

- На Бога! - закричав сенатор. - Оце й є розважальна метафізика в катехізисі!

Вольф нахиливсь і вдруге відв’язав сенатора. Лишивши собі одну ключку, всі інші він залишив у візочку. Ніхто їх не міг узяти - цього вимагав надзвичайно суворий кодекс честі шпоківців.

- У дорогу! - промовив Вольф. - По ойленя йдуть на схід, зігнувшись навпіл.

- Навіть зігнувшись ви будете вищі за мене, - зауважив сенатор. - Тому я йтиму випростаний.

Вони рушили, ретельно винюшуючи дорогу під ногами. Легкий вітрець ворушив небо, яке своїм рухливим срібним черевом спускалось до землі й лоскотало блакитні суцвіття травневого кардавону. Ця рослина ще не відцвіла, і її перцевий запах тремтів у теплому повітрі.

Дата добавления: 2015-08-05