Розділ 9

Вольф ішов швидко, й сенатор Дюпон і собі наддав. Хоч він мав чотири нижні кінцівки, а Вольф - дві, сенатор тричі програвав у їхній довжині, тож час від часу виникала потреба висолоплювати язика, отак: «хек-хек!», - аби всі побачили, що він геть охляв.

Земля пішла кам’яниста, вкрита цупким мохом і рясними квіточками, схожими на духмяні воскові кульки. З квітки на квітку перелітали комахи, ударами щелепів спорювали їх і висмоктували нектар. Сенатор натомився весь час підстрибувати й хапати зубами хрумтливих кузьок. Вольф із ключкою в руці міряв землю широкими кроками, вивчаючи місцину з увагою, гідною читання Калевали в оригіналі. До того, що він бачив, домішувалось те, що вже було в його голові, і Вольф шукав тут найдостойнішого місця обличчю Ліль. Раз, а може, двічі він пробував уписати в цей краєвид профіль Грайвесни, але незрозумілий сором змушував одкидати такий монтаж. Вольф зробив над собою зусилля й зосередився на думці про ойленя.

З різноманітних ознак, як-от спіралеподібного посліду з погано перетравленими стрічками друкарської машинки, він усе ж розпізнав близькість тварини й наказав украй збудженому сенаторові залишатися спокійним.

- Знайдемо бодай одного? - прошепотів сенатор Дюпон.

- Безперечно, - ледве чутно відповів Вольф. - А тепер попрошу без фокусів. Нумо плазом!

Він припав до землі й поплазував скрадаючись. Сенатор бурмотів, що йому дере між ногами, але Вольф шикнув на нього. Раптом за три-чотири кроки Вольф уздрів те, чого шукав. Це був величезний, закопаний на три чверті в землю валун з ідеальною квадратовою дірочкою вгорі, яка дивилась просто на них. Вольф підповз, замахнувсь і тричі вдарив по камені ключкою.

- Кінець четвертого сигналу відповідає... за все! - вигукнув він, підроблюючись під голос Диктора.

Він подав і четвертий сигнал. Тієї ж миті з дірки вискочив переляканий на смерть ойлень - його трусило мов у лихоманці,.

- Ой пане! Згляньтеся на мене! - злякано заскиглив він. - Я віддам діаманти! Слово дворянина!.. Я не винен... я доведу...

Сенатор Дюпон пожирав ойленя очима і лише халяви облизував, якщо так можна висловитись. Роздивляючись на звіра, Вольф сів на землю.

- Я тебе наколов, - сказав він. - Зараз лише пів на шосту. Ти підеш із нами.

- Дзуськи, дзуськи і ще раз дзуськи, - запротестував ойлень. - Це ні в які ворота не лізе. Я так не гуляю.

- Ну, а якби ми опинились тут о восьмій дванадцять, тоді ти точно упіймався б на гачок.

- Ви скористались пращуровою зрадою, - сказав ойлень. - Це просто підло. Ви чудово знали, які ми страшенно чутливі до часу.

- Це не доказ на твою оборону, - зауважив Вольф, аби вразити того адекватним лексиконом.

- Гаразд я йду, - здавсь ойлень. - Тільки проженіть геть оцього мужлая, а то він на мене так зиркає - схоже, не довго мені ряст топтати.

Настовбурчені сенаторові вуса обвисли.

- Та що ви, я зовсім... - пробелькотів він. - Я прийшов з добрими намірами...

- Яке мені діло до того! - закричав ойлень.

Вольф здивувався.

- Чого це ти з мухи слона робиш?

- Ласкавий пане, я ваш бранець і віддаюсь на вашу ласку, - промовив ойлень.

- От і чудово, - погодивсь Вольф. - Поручкайся з сенатором і ходім.

Украй схвильований сенатор Дюпон обнюхав ойленя і простяг йому своє лаписько.

- Можна мені сісти на цього пана? - спитав ойлень, указуючи на сенатора.

Сенатор кивнув головою на згоду, і ойлень, дуже з того задоволений, умостивсь у нього на спині. Вольф повернув додому. Приголомшений і радісний, слідом за ним ішов сенатор. Нарешті матеріалізувавсь його ідеал... мрія стала реальністю. Серце виповнилось єлейним спокоєм, сенатор не чув під ногами землі.

Дата добавления: 2015-08-05