Розділ 21

Ішли вони, не питаючи дороги, ребро до ребра, неначе мали витворити Єву. Лазулі трохи накульгував, і його комбінезон з шовку-сирцю зім’явся. Вольф ступав, похнюпивши голову, й лічив кроки. Не багато так пройшовши, він сказав з надією в голосі:

- А чи не податися нам печерами?

- Та звісно ж! - вигукнув Лазулі. - А то тут не протовпитись.

І справді, їм уже втретє за яких десять хвилин на очі навернувся якийсь доволі підтоптаний чоловік. Вольф простяг убік ліву руку, показуючи, що збирається робити поворот, і вони ввійшли в перший-ліпший будинок.

Це була зовсім зелена споруда, що виросла не більш як на поверх, отже там починалась околиця. Зеленими від моху сходами вони спустилися в льох і дістались головного проходу, що обслуговував усю вулицю. Звідти без особливих пригод проникли в печери. Довелось лише вколошкати сторожа, що, зрештою, було ділом неважким: у того лишився один зуб у роті.

Сторож охороняв вузькі двері під круглим склепінням, за якими були нові сходи, що яскріли розсипами крихітних кристалів. Поодинокі ліхтарі вказували дорогу. Під ногами хрумтіли блискітки-камінці. Внизу сходів приміщення ширшало, а повітря стало гарячим і пульсувало, наче кров у артерії.

Перші двісті-триста метрів ішли мовчки. В деяких місцях стіни печери уривалися, відгалужуючи бічні коридори, що вели вниз, і в кожному такому коридорі колір самоцвітів мав своє забарвлення. Камінці були різні: бузкові, ясно-зелені, схожі на опали, від молочно-блакитного до помаранчевого, і здавалось, ніби з тих коридорів на вас дивляться котячі очі. В інших переходах світло ледь мерехтіло, і місця скупчення кристалів пульсували, як маленькі мінеральні серця. Вольф і Лазулі не боялися заблукати - у місто виводила центральна галерея. Лише вряди-годи спинялись, щоб помилуватися грою світла в бічних печерах. На поворотах стояли білі кам’яні лави для відпочинку.

Вольф подумав про машину, яка чекала на нього вночі, і спитав себе, коли він знову повернеться до неї.

- По стінках машинної кліті тече якась рідина, - згадав він.

- Ота, що була у вас на обличчі, коли ви спустилися? - спитав Лазулі. - Така чорна й липуча?

- Вона зробилась чорна, коли я спустився, - відповів Вольф. - Там, усередині, вона була червона. Червона й смолиста, як скипіла кров.

- Це не кров, - сказав Лазулі. - Певне, якийсь конденсат...

- Замінити таємницю словом - це створити нову таємницю, ото й тільки, - промовив Вольф. - Так починається і виникає чаклунство.

- Он як? - вигукнув Лазулі. - А та ваша кліть - не чаклунство? Субстрат ветхих галльських забобонів.

- Яких забобонів? - перепитав Вольф.

- Ви такий, як і всі галли. Боїтеся, що небо впаде на землю, і вживаєте запобіжних заходів - ховаєтесь, щоб нічого не бачити, - сказав Лазулі.

- На Бога, зовсім навпаки, - заперечив Вольф. - Мені хочеться знати, що лишилось позаду.

- І як це там може литися та червона рідина? Звідки б їй узятись? - обурився Лазулі. - Найімовірніше, то конденсат. Але, бачу, вас це не обходить. Що ви там уздріли, зсередини? Ви навіть не знайшли часу розповісти мені, - докірливо сказав Лазулі, - а я ж, що не кажіть, починав з вами. Тепер самі бачите, як вам на все начхати.

Вольф змовчав. Лазулі завагався, потім таки сказав:

- У водоспаді головне - падіння, а не вода.

Вольф задер голову.

- Звідти всі речі бачиш такими, якими вони колись були. Ото і всього.

- І тому ви знову хочете туди повернутись? - спитав Лазулі, саркастично посміхнувшись.

- Ніяке це не хотіння, - відказав Вольф. - Це - фатум.

- Пхе!.. - скривився Лазулі. - Ви мене розсмішили.

- Чому в тебе таке ідіотське обличчя, коли ти бачиш Грайвесну? - спитав Вольф, переходячи в наступ. - Може, поясниш мені?

- Ні, не поясню, - сказав Лазулі. - Мені нічого вам пояснювати, тут нема нічого незвичайного.

- Гадаєш, ти знову в формі, чи не так? - вигукнув Вольф. - Бо в тебе все вийшло із закоханкою? І ти думаєш, ніби зможеш повторити це з Грайвесною? Так от, спи спокійно, як тільки ти знову опинишся з нею сам на сам, той твій тип повернеться і все тобі зіпсує.

- Ні, - сказав Лазулі. - Після того, що мені вдалося, він не повернеться.

- А щойно, коли грали в кров’янку, ти хіба його не бачив? - поцікавився Вольф.

- Не бачив, - сказав Лазулі. Він самовпевнено брехав.

- Брешеш, - сказав Вольф. І додав: - Причому - самовпевнено.

- Скоро вже дійдемо? - спитав Лазулі, змінюючи тему, бо все це ставало просто нестерпним.

- Ні, ще добрих півгодини.

- Я хочу побачити танцюючого негра, - сказав Лазулі.

- На дальшому розгалуженні. Ще хвилини дві, - пояснив Вольф. - Гірше не буде, ти маєш рацію. Ця кров’янка - гра для ідіотів.

- Іншим разом зіграємо краще в поцупон, - сказав Лазулі.

Дата добавления: 2015-08-05