Розділ 20

Нарешті Вольф вийшов зі своєї закоханки, і та знову запала в сон. Тоді він устав з ліжка, пограв м’язами і, нахилившись, узяв дівчину на руки. Вона обхопила його за шию, і він відніс її до ванної, в якій текла біла запашна вода. Він усадовив дівчину в купіль і пішов одягатись. Уже вбраний Лазулі чекав на нього, голублячи тих двох дівчат, і вони охоче приймали його пестощі. На дорогу дівчата поцілували їх і подалися до своєї подруги.

Вольф і Лазулі, застромивши руки в кишені, ступали по жовтій землі і на повні легені вдихали молочне повітря. їм зустрічались інші чоловіки - сама безтурботність. То той, то той скидав черевики, сідав на землю і, прибравши зручної пози, засинав, щоб, прокинувшись, піти по другому колу. Здибувались і такі, що провели в кварталі закоханок усе своє життя, підтримуючись перцем та ананасовою настоянкою. Це були худі жилаві істоти з палахкими очима, розкутими рухами й порожніми головами.

На розі Вольф і Лазулі наскочили на двох моряків, які саме виходили з блакитного будинку.

- Ви тутешні? - спитав вищий на зріст моряк. Він був смаглявий, з кучерявим волоссям, м’язистим тілом і римським профілем.

- Тутешні, - відказав Лазулі.

- Покажете нам, де у вас можна пограти? - спитав другий моряк, невисокий, з нічим не примітним обличчям.

- У що? - спитав Вольф.

- У кров’янку або в поцупон, - сказав вищий.

- Ігорний квартал отам... - показав Лазулі перед собою. - Ми саме туди.

- А ми за вами! - вигукнули моряки в один голос.

Всі рушили.

- Коли ви зійшли на берег? - спитав Лазулі.

- Два роки тому, - відповів високий моряк.

- Як вас звати? - поцікавився Вольф.

- Мене - Судак, - відрекомендувався високий, - мого кореша - Навсіхпарусах.

- І цілі два роки ви жили в цьому кварталі? - спитав Лазулі.

- Так, - потвердив Судак. - Тут так гарно. Ми дуже кохаємося в іграх.

- У кров’янці? - уточнив Вольф, який читав оповідання про моряків.

- У кров’янці й поцупоні, - сказав Навсіхпарусах, який, усе показувало, був невелемовний.

- Ходіть з нами, пограємо разом, - запропонував Судак.

- У кров’янку? - спитав Лазулі.

- Еге, - сказав Судак.

- Ви для нас надто сильні партнери, - сказав Вольф.

- То гарна гра, - сказав Судак. - Ніхто не програє, всі так чи так виграють. До того ж, у винагороду дістаєш як своє, так і те, що вибороли інші.

- Мене майже уговтали, - сказав Вольф. - Бог з ним, з часом. Треба всього скуштувати.

- Часу не існує, - сказав Навсіхпарусах. - Я хочу пити.

Він гукнув рознощицю напоїв, яка підбігла на виклик. У срібних чарках на таці був ананасовий трунок. Дівчина теж випила, і вони розцілувалися з присмоктом.

Вони все йшли та йшли густим жовтим руном, то входячи в туман, то виходячи, цілком розкуті й пронизані струменями життя до самісіньких кісток.

- Ви довго плавали, перш ніж опинилися тут? - спитав Лазулі.

- Ні, ні, ніколи, - відповіли обидва моряки.

Навсіхпарусах додав:

- Ми брешемо.

- Так, - докинув Судак. - Насправді ж ми просто не спинились. Ми говорили «ні, ні, ніколи», бо, як нам здавалось, це квазімелодійно могололо скласасастися в пісе-е-ньку.

- Ми так і не второпали, де ви побували, - нагадав Лазулі.

- Плавали до Глибоцьких островів, - сказав Судак. - Три дні там стояли.

Вольф і Лазулі подивились на них з повагою.

- Ну, і які вони? - спитав Вольф.

- Глибокі, - відповів Навсіхпарусах.

- Ет, хай їдять його мухи! - вигукнув Лазулі.

Він геть зблід.

- Не варто й згадувати, - сказав Судак. - Усе давно минуло й забулося, ніби нічого й не було. - Він спинився. - Прийшли, ось воно. Ваша правда, це саме тут. А ми за два роки так і не знайшли сюди дороги.

- Як же ви даєте собі раду на морі? - поцікавився Вольф.

- Море буває різне, - сказав Судак. - Немає двох подібних хвиль. А тут усе на один штиб: будинки, будинки... Така нудьга.

Він штовхнув двері, і це дало добрі наслідки.

Усередині було разюче просторо, кахляно й чепуристо. На одній половині сиділи в шкіряних кріслах гравці. З протилежного боку стояли прив’язані голі люди, чоловіки й жінки, кому що до вподоби. Судак і Навсіхпарусах вже дістали свої, позначені особистими ініціалами, духові пукавки для гри в кров’янку. Лазулі теж вибрав дві - собі й Вольфові - разом з коробочкою голок, які лежали на столі.

Судак усівся в крісло, підніс пукавку до рота й дмухнув. Перед ним була дівчина років п’ятнадцяти. Голка вгородилась їй у ліву грудь. На цьому місці виросла жирна краплина крові і скотилась униз.

- Судак у нас збоченець, - сказав Навсіхпарусах. - Він ціляє в груди.

- А ви? - спитав Лазулі.

- Я, до речі, граю тільки з чоловіками, - сказав Навсіхпарусах. - Жінки - це моя любов.

Судак вистрілив уже третю голку. Вона так близько увігналась до двох попередніх, що почувся скрегіт металу.

- Ти гратимеш? - спитав Вольф у Лазулі.

- А чого ж, - відповів Лазулі.

- А мені перехотілося, - сказав Вольф.

- Може, візьмеш якусь бабусю, - запропонував Лазулі. - Таку, що не шкода... Під око...

- Ні, - сказав Вольф. - Нецікаво.

Навсіхпарусах теж обрав собі ціль, хлопця, всього втиканого залізом, який стояв і байдужно дивився собі під ноги.

Моряк набрав у груди повітря й дмухнув щосили. Вістря голки пронизало шкіру й зникло в паху - аж хлопець підскочив. Підійшов наглядач.

- Ви переграєте, - сказав він Навсіхпарусахові. - Як тепер, по-вашому, я її витягну, всадили з такою силою...

Він схилився над кривавою цятою, видобув з кишені пінцет з хромованої криці і обережно копирснув ранку. Відтак розвів пінцет, і на кахляну підлогу впала блискуча червона голка. Лазулі пойняла нерішучість.

- Дуже хочу спробувати, - пояснив він Вольфові, - але не дуже певен, що це мені так, як і їм, буде до смаку.

Судак уже вистріляв свої десять голок. Руки йому ходили ходором, він як риба хапав ротом повітря. Очі закотились, відкрилися самі білки. Його вдавило в спинку шкіряного крісла і скрутило в судомі.

Лазулі крутнув ручку, що міняла мішені, і знерухомів.

Перед ним стояв чоловік у чорному й печально дивився на нього. Лазулі протер очі.

- Вольфе! - тихо гукнув він. - Ви бачите його?

- Кого? - не зрозумів Вольф.

- Чоловіка переді мною.

Вольф подивився.

І йому все набридло.

І захотілося все кинути й піти.

- У тебе дах поїхав, - сказав він Лазулі.

Тут вони почули якийсь шум. Це знову надто сильно дмухнув Навсіхпарусах і був оштрафований п’ятдесятьма голками в пику. Вид матроса являв собою суцільну рожеву масу. Коли наглядачі тягли його до виходу, він стогнав. Це видовище відвернуло увагу Лазулі від мішені, і він одвів очі. А коли знову подивився на мішень, та опустилась. Лазулі встав.

- Почекайте мене... - пробелькотів він навздогін Вольфові.

Коли вони вийшли на вулицю, весь їхній запал як лизень злизав.

- Навіщо ми пішли з цими моряками? - спитав Лазулі.

- Довкола стільки води. І так мало островів, - зітхнув Вольф.

Вони швидко віддалялись від ігорного кварталу, перед ними виростали чорні брами міста. Подолавши цю перешкоду, обоє опинились у темряві, зітканій з невеселих волокон. Іще година ходу - і вони вдома.

Дата добавления: 2015-08-05