Розділ 15

У жовтому листі каштанів миготіло тепле осіннє сонечко.

Алея під Вольфовими ногами помалу збігала донизу. Доріжка була суха і трошки курна, темніша по краях. Там ще виднів тонкий шар невисхлого багна - слід від калюжі після недавньої зливи. Між хрустким листям блищали кінські каштани кольору акажу, подекуди стиснуті шкаралупами невизначеного забарвлення: від жовтавої іржі до зеленого мигдалю.

Занедбані газони обабіч алеї підставляли свої нерівні поверхні пестощам сонця. Пожовкла трава їжачилася рідкими будяками та багаторічними злаками, що пішли в насіння.

Алея закінчувалася чимось подібним до румовища в оточенні невисоких колючих чагарів. Біля тих розвалиш, Вольф і помітив на білій кам’яній лаві старого чоловіка в лляному одязі. Підійшовши ближче, він збагнув, що замість одягу, як йому було здалося, людину вп’ятеро оповиває широчезна шпакувата борода.

Поряд із чоловіком на лаві лежала добре відполірована мідна табличка з чорними літерами: «Пан Бісер».

Вольф підійшов ближче. Обличчя в старого виявилося зморшкувате, як спущена червона кулька. А ще він був власником величезного носа з вражаючими ніздрями, що заросли кустратим волоссям, а також кошлатих брів над променистими очима та лискучих вилиць, схожих на маленькі яблучка чи великі ґудзики. Його волосся, підстрижене йоржиком, нагадувало щітку для чесання вовни. Долоні покручених рук з квадратовими нігтями спочивали на колінах. Усе вбрання чоловіка становили купальні труси старожитного крою у біло-зелену смужку та широкі сандалі на зроговілих ногах.

- Мене звати Вольф, - сказав Вольф. - А вас - так, як тут написано? - І він вказав на мідну табличку.

Старий ствердно кивнув.

- Пан Бісер - це я, - мовив він. - Власного персоною. Леон Абель Бісер. Тепер ваша черга, пане Вольфе. Побачимо-побачимо, що ви нам повідаєте.

- Я й сам не знаю, - сказав Вольф.

Старий глянув на нього здивовано й трохи поблажливо, мов людина, до якої повертається її ж запитання і яка геть не готова до такого відскоку.

- Звісно-звісно, ви ж не знаєте, - сказав він.

Бурмочучи щось собі в бороду, він витяг невідь-звідки стос карток і заходився їх переглядати.

- Подивимось-подивимось... - приказував він. - Пан Вольф... ага... народився... дуже добре, йдемо далі... інженер... так-так, все просто чудово... А скажіть мені, пане Вольфе, чи не могли б ви нам дрібненько розповісти про перші прояви у вас нонконформізму?

Вольфові дід здавався трішки кумедним.

- Навіщо?.. І чому вас зацікавило саме це? - нарешті спитав він.

- Ой-цой-цой, - зацмокав старий. - Нічого, дарма, гадаю, вас учили не так відповідати на запитання.

Він ужив тон, як до співрозмовника з виразними ознаками неповноцінності.

Вольф повів плечима.

- Не розумію, чим це могло вас зацікавити, - сказав він. - Тим більше, що я ніколи не висловлював протесту. Коли це мені вдавалось, я тріумфував. І, навпаки, просто не визнавав речей, які, на мою думку, чинили б мені спротив.

- Не визнавали, але не настільки, щоб не знати їх, - заперечив старий. - Вони досить вам відомі, аби вдавати, що ви їх не знаєте. Ну ж бо, спробуйте, не розпорошуючись на загальники, відповісти чесно. Може, вам чинило спротив усе?

- Добродію, - мовив Вольф, - я не знаю ні хто ви, ні за яким правом розпитуєте мене про це. А що я до певної міри намагаюсь бути ґречним з людьми літніми, то хотів би відповісти вам просто. Отож, я тверджу, що міг об’єктивно оцінити будь-яке вороже мені явище, а з цього випливає, що ніколи не боровся з тим, що чинило мені спротив, оскільки розумів - протилежний погляд всього-на-всього зрівноважує мій і суб’єктивно нема між чим вибирати. Ось як воно було.

- Це вже ви вхопили через край, - сказав старий. - За моєю картотекою вам, однак, доводилось мати суб’єктивні, як ви їх називаєте, причини і робити вибір. Так-так... стривайте... ось я знайшов одну ситуацію.

- Грав у цю орлянку, - сказав Вольф.

- От бачите! - викрикнув старий збриджено. - Ви мені просто огидні. Може, кінець кінцем скажете, навіщо ви сюди прийшли?

Вольф подивився праворуч, ліворуч, шморгнув носом і нарешті наваживсь:

- Аби визначитись.

- Дуже добре, - сказав пан Бісер, - я саме це й роблю, а ви мені стромляєте палиці в колеса.

- Ви дуже безладні, - сказав Вольф. - Я не можу вивалювати все жужмом, та ще й невідомо кому. У вас ні складу, ні ладу. Вже десять хвилин, як ви мене допитуєте, а ми ще не просунулись ні на крок. Мені потрібні точні запитання.

Пан Бісер погладив широку бороду, опустив голову і спідлоба суворо зиркнув на Вольфа.

- Бачу, з вами доведеться попопріти. Отже, на вашу думку, я ставив запитання навмання, без попереднього плану?

- Само собою, - сказав Вольф.

- Ви знаєте, що таке жорно? - спитав пан Бісер. - Уявляєте собі, як воно зроблене?

- Я не спеціалізувався на жорнах, - відповів Вольф.

- Жорно складається із зерняток абразиву - робочого матеріалу - і сполучної речовини, що фіксує їх і має випрацьовуватись швидше, ніж піщинки абразиву, так, щоб ті виходили на поверхню. Ясна річ, труть збіжжя кристалики, але сполучна речовина теж відіграє не останню роль - без неї ми мали б просто купу лискучих міцних уламків, окремих і нікому не потрібних, на зразок збірки афоризмів.

- Добре, - сказав Вольф, - і що далі?

- Далі, - відповів пан Бісер, - я маю план, і це свята правда, за яким я ставитиму вам важкі й гострі запитання, але той соус, під яким ви мені подаватимете факти, мені не менш важливий, ніж вони самі.

- Зрозуміло, - сказав Вольф. - Розкажіть мені трохи про цей план.

Дата добавления: 2015-08-05