Розділ 27

Було трохи боязко пропонувати Грайвесні свою допомогу - це було нескромно, - а з іншого боку, Лазулі не щодня виходив з дому в такий спосіб. Його втеча нагадувала порив людини не так розлюченої, як зацькованої.

Ліль вийшла з помешкання й подолала вісімнадцять сходинок угору. Постукала до Грайвесни. Двері відчинились.

- Що сталося? - спитала Ліль. - Він чогось налякався? Чи, може, занедужав?

- Не знаю, - відповіла Грайвесна, як завше тиха й стримана. - Схопився раптом і побіг.

- Не хотілося б бути настирливою, але його ніби підмінили, - зауважила Ліль.

- Він цілував мене й тут знову когось побачив, - стала пояснювати Грайвесна. - Цього разу вже не стримавсь і вибіг.

- Хто ж то був? - спитала Ліль.

- Я не встигла поглянути, - відповіла Грайвесна, - але він справді когось побачив.

- Що ж робити? - спитала Ліль.

- Він соромиться себе, - сказала Грайвесна.

- Ні, мабуть, то він соромиться своєї закоханості, - припустила Ліль.

- Але ж я ніколи не казала нічого поганого про його матір! - заперечила Грайвесна.

- Я вам вірю, - промовила Ліль. - Але що тепер з того?

- Я боюсь його вертати, - сказала Грайвесна. - Мені здається, що я і є причиною його нуртувань. Не хочу його мучити.

- Що ж робити?.. - знову спитала Ліль. - Я можу піти його повернути, якщо ви хочете.

- Не знаю... - сказала Грайвесна. - Коли він зі мною, йому завжди хочеться мене гладити, цілувати, пестити, я вже й сама жадаю цього - аж раптом він починає тривожитись, мабуть, боїться знову побачити того типа, і втрачає сміливість. Мені воно нічого, мені однаково, я нікого довкола не бачу, але його немов паралізує, і тоді стається найгірше - з’являється страх.

- Он воно що... - мовила Ліль.

- І тоді, - вела далі Грайвесна, - він просто шаленіє, бо йому вже не хочеться мене. А мені - його.

- Ви обоє ще надто молоді для цього, - сказала Ліль.

Грайвесна засміялася своїм милим сміхом,, коротким і легким.

- Ви теж надто молоді для такого тону, - зауважила вона.

Ліль усміхнулась, але вже не радісно.

- Я не хочу вдавати з себе стару матрону, - сказала вона, - але з Вольфом ми одружені вже кілька років.

- Лазулі зовсім інакший, - зауважила Грайвесна. - Не стану твердити, що він кращий, у нього свої негаразди, але й Вольф теж карається, і не запевняйте мене, що це не так.

- Це так, - погодилася Ліль.

Грайвесна висловила їй майже те саме, що й Вольф допіру, і це здавалося дивним.

- Усе могло б бути так просто, - зітхнула вона.

- Я згодна з вами, - сказала Грайвесна, - але цієї простоти й так багато, сукупність її набуває складних форм, і тоді - не охопиш зором. Аби осягти, треба піднестись високо-високо над усім.

- І вжахнутись, побачивши, що все дуже просто, та нема проти цього ліків, а притьмом омани не розвієш.

- Може, й так.

- А що робити, коли тебе поймає жах? - спитала Ліль.

- Те саме, що й Лазулі, - відповіла Грайвесна. - Стає страшно - і ти рятуєшся.

- Або казишся, - тихо промовила Ліль.

- І таке може статись, - сказала Грайвесна.

Вони замовкли.

- А що роблять для того, щоб їх знову зацікавити? - по довгій хвилі озвалася знову Ліль.

- Я роблю все, на що здатна, - сказала Грайвесна. - Як і ви. Ми намагаємось бути милими й не утискати їхньої свободи, стараємось бути настільки дурненькими, наскільки це необхідно, бо жінка має бути трішки дурненькою - так заведено, і це, мабуть, найважче за все. Ми віддаємо їм своє тіло і володіємо їхнім - принаймні не треба торгуватись, - а вони кудись тікають, їм страшно.

- Вони ж не нас бояться, - заперечила Ліль.

- Це було б надто добре, - відгукнулася Грайвесна. - їхній страх - і той має бути їхнім.

За вікном усе полум’яніло сонце, кидаючи білі спалахи на полірований паркет.

- Чому ми тримаємося краще? - спитала Ліль.

- Бо дивимося на себе критично, - сказала Грайвесна, - саме тому ми й цілісні. А вони гадають, що наша складність полягає в цій цілісності. Те, що я вам і казала.

- Тоді вони просто нерозумні, - виснувала Ліль.

- Не узагальнюйте й ви, - застерегла її Грайвесна. - Це і їх позбавляє простоти. Жоден з них не заслуговує на це. Ніколи не слід говорити загальником - «чоловіки». Треба конкретно: «Лазулі», «Вольф». Вони завжди думають «жінки», і це збиває їх з плигу.

- Де ви все це викопали? - здивувалася Ліль.

- Сама не знаю, - відповіла Грайвесна. - Слухала їх. Мабуть, те, що я кажу, схоже на дурницю.

- Можливо, - кинула Ліль, - але принаймні все зрозуміло.

Вона підійшла до вікна. Там, унизу, на тлі вогненно-червоної трави бежева пляма Лазулевого тіла здавалась опуклим відтиском. Інколи про таке кажуть «рельєф». Був там і Вольф - він стояв біля Лазулі навколішках, обійнявши його за плечі, й щось йому говорив.

Дата добавления: 2015-08-05