ВВС Турции в операции НАТО

В ходе операции НАТО против Югославии, проведенной с марта по июнь 1999 г., Турцией, наряду с полит. поддержкой военной акции, оказанием гум. помощи косовским беженцам и подготовкой сухопутного контингента для участия в так называемых миротворческих силах, было направлено подразделение ВВС в состав сил НАТО в Италии и предоставлена территория для наращивания ударной авиагруппировки.

В рамках участия турецких ВВС в операциях НАТО на Балканах, с 1993 г. одно авиакрыло в составе 11 самолетов F-16C постоянно находится на авиабазе Геди в Италии. Плановая замена этих самолетов, а также летного и тех. состава осуществляется дважды в год.

Пребывание турецких самолетов в Италии определено решением НАТО от 21 апр. 1993 г., принятым после начала Боснийского кризиса. Согласно данному решению на авиабазе Геди может находиться до 18 турецких самолетов. Управление ими осуществлялось с КП НАТО на авиабазе Виченца, где постоянно находятся 4-5 турецких офицеров, выполняющих задачи по координации совместных действий.

В воздушной операции НАТО против Югославии, начатой 24 марта 1999 г., принимали участие 11 самолетов F-16 из состава авиабаз ВВС Турции. К концу операции НАТО в Югославии их налет составил 1200 часов. В ходе названной операции на турецкие самолеты были возложены задачи по прикрытию объектов НАТО и сопровождению ударной группировки авиации США. Участие турецких самолетов непосредственно в нанесении ударов по территории Югославии отмечено не было.

26 апр. 1999 г., на основании обращения НАТО с просьбой о предоставлении турецкой территории для наращивания ударной группировки авиации США против Югославии, правительство Турции, в соответствии со ст.92 конституции и действующим законодательством, предоставило генеральному штабу Турции право выбора объектов ВВС, которые могут быть задействованы силами США и НАТО.

В связи с этим, с 6 по 10 мая 1999 г. в Турции работала спец. комиссия НАТО по изучению инфраструктуры ВВС, обследовавшая авиабазы Акынджи, Балыкесир, Бандырма, Эскишехир и аэродромы Чорлу, Сирихисар и Акхисар.

11 мая 1999 г., решением ГШ Турции, для размещения самолетов США были выделены в полном объеме авиабаза Балыкесир и аэродром Чорлу, на которых предполагалось разместить соответственно 36 самолетов F-15, 18 F-16 и 9 КС 135 из состава ВВС США. Фактически самолеты-заправщики, в количестве 5 ед. были размещены на авиабазе Инжирлик ВВС США в Турции. Турецкое командование, по причине осложненных после ареста лидера РПК А.Оджалана отношений с Грецией и учитывая позицию греческого правительства по Югославии, отказало США в предоставлении авиабазы Бандырма в полном объеме в связи с важностью возложенных на нее задач ПВО в Эгейском море, выделив при этом только одну ВПП из двух.

Командованием США предполагалось, что 4 авиабазы ВВС Турции (Акынджи) будет задействована для тех. сопровождения и, в случае необходимости, ремонта самолетов. 1 авиабаза (Эскишехир) и аэродром Си.рихисар рассматривались в качестве запасных.

Для управления перебрасываемыми силами на выделенных авиабазах были созданы самостоят. подразделения, не входящие в типовые структуры НАТО, существующие на каждой авиабазе. К выполнению задач управления, кроме того, предполагалось привлечь самолеты Е-ЗА, размещенные на авиабазе Конья.

С 12 мая 1999 г. тыловое командование ВВС Турции проводило мероприятия по усилению обеспечения названных баз и доставке на них доп. комплекта боеприпасов. В результате переброски, начатой 24 мая 1999 г., на указанные объекты самолетами США С-5 и С-17 был доставлен тех. персонал, необходимое оборудование, имущество и боеприпасы. Всего в ходе подготовки на авиабазе Балыкесир было размещено 1000, на авиабазе Бандырма – более 100 и Чорлу – около 100 чел. из состава ВВС США. С 6 июня 1999 г. и до окончания операции на авиабазе Бандырма находилось 13 самолетов F-16 ВВС США.

Для пролета в зону боевых действий предполагалось использовать воздушное пространство Болгарии, в котором были определены 20-километровый воздушный коридор и приграничная с Югославией 150-км. зона. Для координации полетов и проводки самолетов над территорией Болгарии, в Софии был создан временный центр управления воздушным движением НАТО, в состав которого вошла группа из 5 офицеров штаба ВВС Турции. По завершении операции НАТО в Югославии ам. контингент был возвращен к местам постоянной дислокации.

Активное участие в данной операции позволило турецким летчикам существенно повысить уровень боевого мастерства, отработать вопросы взаимодействия в ходе боевых операций в составе блока НАТО.

1952 рік вступ Туреччини до НАТО

1954 рік – угода про військове співробітництво (США), що закріпила:

статус американських баз в Тур.(7 баз)

технічне співробітництво

продаж сучасної зброї для Туреччини

1954 – 1960 закріплення проамериканського курсу в ЗП курсі Туреччини

1970-1972 роки – плани вторгнення до Кіпру(Туреччина мала правову перевагу, бо з 60-тих років вона була одним з гарантів невтручання та могла вводити війська в разі втручання у внутрішні справи Кіпру третіх країн. США намагаються зайняти нейтральну позицію примирення(скоріш за все це і була „егіда” США 8). Великобританія підтримувала можливість вторгнення.

20 липня висадка військ, захоплено 5% території, наслідки для Туреччини:

Криза відносин з Європою

криза в НАТО

криза відносин з США (грецьке лобіювання США)

припинення поставок зброї від США до Туреччини(посрались тобто J)

під загрозою став безпековий союз

Ізоляція на Близькому Сході

1979 – відновлення переговорів із США

1980 рік – угода про оборону та економічну взаємодопомогу,

В цій же угоді була надана до США(НАТО) ще одна база в Ізмірі, було визначено, що використання стратегічної авіації має застосовуватись не тільки в разі війни а й в разі надзвичайного стану в НАТО.

останнє зближення між США та Туреччиною відбулось після іракської кампанії, проте війська Туреччини не приймали участь в 1 фазі кампанії(заблоковано всередині країни), і співпраця з США закінчилась лише стратегічним співробітництвом.

84. Проблема інтеграції Туреччини в ЄС в 1990-і – 2000-і рр.

Переговори між ЄС та Туреччиною, що відбувалися 27 листопада з метою вирішення проблеми навколо відносин Туреччина – Кіпр, закінчилася безрезультатно. По завершенню зустрічі представники Фінського головування зазначили, що не вірять у знаходженні вирішення цієї проблеми до кінця року - протягом свого головування. Комісар з питань розширення О.Рен, зі свого боку, зауважив, що Комісія продовжуватиме боротися за те, що б залишити переговори щодо вступу країни в ЄС в процесі. “Комісія вважає, що переговори не можуть бути повністю зупинені. Потяг буде рухатися повільно, однак не зупиниться”, - цитує Комісара видання “ІЮ Обзервер”.

29 листопада Європейська Комісія винесла рекомендацію щодо замороження переговорів щодо вступу Туреччини до ЄС. Причиною названо небажання Туреччини відкрити свої повітряні та морські порти для транспорту Кіпру, - передає “ЄвроНьюз”. Так, Комісія пропонує призупинити переговори по 8 з 35 напрямків переговорів до того часу, як Анкара відкриє торгівлю з Кіпром. Глави переговорів, що будуть заморожені, торкають вільного руху товарів, свободи надання послуг, фінансових послуг, сільського господарства, риболовства, транспортної політики, митного союзу та зовнішніх зносин, - інформує “Європолітікс”. По іншим напрямкам Комісія пропонує розпочинати переговори, однак не завершувати їх, доки Туреччині не визначиться з питанням навколо Кіпру. “ІЮ Обзервер” пише, що таким чином ЄК намагається обережно маневрувати між країнами – членами, які мають зовнім різні позиції щодо Туреччини і мають самі прийняти рішення щодо цього питання на рівні міністрів закордонних справ 11 грудня. З одного боку, ряд країн разом з Великою Британією та Швецією підтримують вступ Туреччини в ЄС і називають рекомендацію ЄК “жорсткою”. За словами британського Прем’єр-міністра Е.Блера, “буде великою помилкою подавати такий негативний сигнал Туреччині”, - цитує “ЄврАктів”. Інші країни, зокрема Франція та Австрія, підтримують більш жорстку позицію ЄК і зазначають, що пакет пропозицій Комісара ЄС О.Рена відповідають принципам “чіткості, довіри та прозорості”. Так, Міністр закордонних справ Австрії У.Пласснік на початку цього місяця запропонувала зробити “передишку” в переговорах з Туреччиною. Канцлер Німеччини А.Меркель, зі свого боку, знов закликала до встановлення відносин “привілейованого партнерства” з Туреччиною. Кіпрі наполягаєна призупиненні переговорів більш, ніж по 8 напрямкам, нагадуючи про можливість використання свого права вето на відкриття будь-якого положення переговорів. “Інтернешнл Херальд Трибюн” цитує Комісара ЄК О.Рена, який відмітив, що Туреччина відмовляється виконувати свої зобов’язання відкрити торгівлю для всіх країн – членів ЄС. “Відмова від виконання зобов’язань не може залишитися без наслідків”, - відмітив він. Прем’єр-міністр Туреччини Т.Ердоган засудив рішення ЄК, звертаючи увагу на тому, що рішення має лише рекомендаційний характер. Представник Центру європейських політичних досліджень М.Емерсон вважає, що метою пропозиції ЄК є “своєрідний натяк Туреччині, який не означає початку кризи чи розриву відносин”, - інформує “ЄвроНьюз”.

В июле 1997 г., когда Комиссия представила список рекомендуемых к принятию в ЕС государств, Турции среди них не оказалось, хотя она первой среди других заключила с ЕС соглашение об ассоциации - еще в 1964 г., а в 1987 г. подала просьбу о приеме. В течение последующих лет вопрос о приеме Турции в ЕС был заморожен. В качестве утеши-тельного приза с ней был заключен таможенный союз, вступивший в силу 31 декабря 1995г. Хотя Совет ассоциации ЕС-Турция подтвердил в апреле 1997 г. право Турции на вступление в ЕС, тем не менее, было подчеркнуто, что она должна соответствовать тем же стандартам и критериям, по которым судят о других кандидатах. Претензии предъявляемые к Турции со стороны ЕС. Признавая, что она добилась больших успехов в области экономического роста и сумела вписаться в рыночные отношения, в ЕС отмечали изъяны на макроэкономическом уровне. Турция оказалась неспособной справиться с инфляцией, сократить дефицит государственного бюджета, решить валютные проблемы. Ей рекомендовали усовершенствовать систему сбора налогов, провести приватизацию государственных предприятий, реформировать социальное обеспечение, уменьшить государственные расходы, модернизировать сельское хозяйство. Сильное недовольство выражалось состоянием дел в социальной области. Высказывались претензии по поводу политической ситуации в стране, в частности, в связи с тем влиянием, которым обладает армия при решении политических проблем, указывалось на нарушения прав человека, внесудебные методы решения вопросов в этой области, применение пыток, несоответствие турецкого законодательства стандартам ЕС. ЕС подчеркивало, что требуется не силовое, а мирное решение курдской проблемы. В области внешней политики Турции ставилась в упрек нерешенность ее спора с Грецией из-за островов в Эгейском море, от нее требовалось содействие в урегулировании кипрской проблемы. Однако некоторое смягчение политики Турции в отношении Греции после трагического землетрясения в 1999 г. привело к тому, что Европейский совет на сессии в Хельсинки пересмотрел свою позицию. Вероятно, определенную роль сыграло и американское лоббирование. В результате, Совет признал Турцию <кандидатом> на присоединение к ЕС. Тем не менее, это не означает, что про-изошел отказ от тех требований, которые предъявлялись Турции в прошлом. Реальные причины нежелания видеть странами ЕС Турцию в своих рядах следующие. Важнейшая из них, вероятно, заключается в том, что Турция по своим масштабам и состоянию экономики и из-за политической нестабильности могла бы, действительно, создать для ЕС дополни-тельные трудности. Кроме того, она не скрывает своих намерений вырасти в субрегиональную сверхдержаву, и это повлекло бы для ЕС ряд нежелательных последствий. Нельзя не считаться также с тем, что вступление в ЕС открыло бы возможности для роста турецкой миграции в экономически развитые страны Европы, прежде всего в Германию, создав новую ситуацию на рынке труда. Наконец, Турция больше, чем какая-либо другая держава региона, известна своими связями с США, а это могло бы повлиять на расстановку сил в ЕС, в том числе затруднить реализацию средиземноморской политики ЕС

85. Турецько-ізраїльські відносини.

Турция была первой мусульманской страной, которая в марте 1949 года формально признала вновь образованное государство Израиль. В декабре 1949 года обе страны установили дипломатические отношения, и с тех пор эти отношения никогда не прерывались.Анкара при определении своей политики в отношении Израиля руководствовалась зачастую региональными, а совсем не обязательно только двусторонними факторами. В течение более чем 20 лет, с 1967-го по 1991-й год турецко-израильские отношения были в полной мере "завязаны" на арабско-израильский конфликт. Разочарование арабских по поводу связи Турции и Израиля регулярно "озвучивалось" в Анкаре и обычно встречало благосклонное понимание; впрочем, это никогда не заходило так далеко, чтобы ставить под угрозу турецко-израильские отношения на дипломатическом уровне. Лишь в начале 90-х годов эта связь прервалась. Каковы же теперь основания для новой любви между обеими странами?

Со стороны Турции играли заметную роль стремления к укреплению региональной безопасности, равно как и серьезное ухудшение отношений с Европой в 90-е годы, а также тщетность усилий Турции вступить в Европейский Союз в качестве полноправного члена. Кроме того, Турции для ее вооруженных сил нужны были технологии, которые она не могла получить от США или Европы. И наконец, Турцией владело желание за счет сотрудничества с самой современной армией региона охладить пыл потенциальных соперников в регионе, будь то сирийцы или греки. Для Израиля на первом плане стояло намерение легитимировать свой статус на Ближнем Востоке за счет тесных отношений с имеющей большой вес страной исламского мира. Наряду с этим присутствовала необходимость найти покупателей, заинтересованных в продукции оборонной и самолетостроительной промышленности Израиля; наконец, играли свою роль стратегические и разведывательные преимущества, проистекающие из дружбы со страной, имеющей общие границы со злейшими врагами Израиля - Сирией, Ираком и Ираном.

Между июнем 1992-го и ноябрем 1994-го года имел место целый ряд беспрецедентных визитов на высшем уровне: президент Израиля Эзер Вейцман и министр иностранных дел Шимон Перес побывали в Турции, а турецкий премьер-министр г-жа Тансу Чиллер посетила Израиль. Тем самым Турция укрепила свое "право" на тесные отношения с Израилем и отклонила все арабские и мусульманские протесты.

В марте 1996 года президент Турции Сулейман Демирель 3 прибыл с официальным визитом в Израиль. Этот визит, состоявшийся спустя лишь несколько месяцев после убийства премьер-министра Ицхака Рабина, должен был продемонстрировать поддержку Турцией мирного процесса на Ближнем Востоке и вдохновить нового премьер-министра Переса продолжать политику своего погибшего предшественника. В ходе этого визита Израиль и Турция подписали целый ряд экономических соглашений, которые были нацелены на то, чтобы устранить все таможенные ограничения в области торговли между обеими странами к 2000-му году и усилить сотрудничество в областях сельского хозяйства, промышленности, связи и медицины, причем особое значение придавалось использованию прогрессивных технологий.

Но связи Турции с Израилем расширились за счет еще одного измерения, которое после заключенного в конце 1958 года соглашения о стратегическом сотрудничестве пришло в упадок: военные отношения также стали более тесными. Так, например, турецкие ВВС нашли взаимный интерес с израильской авиапромышленностью, который предусматривал модернизацию ее боевых истребителей типа F-4 "Фантом". Дальнейшие соглашения такого рода открыли доступ израильским военным самолетам и кораблям к турецким военно- воздушным и военно-морским базам. В январе 1998 года состоялись вызвавшие обостренное внимание морские маневры "Mermaid", в которых приняли участие турецкие и израильские ВМФ и 6-ой флот США, а Иордания прислала наблюдателя. И хотя эти маневры обозначались лишь как "поисковые и спасательные учения", они вызвали многочисленные протесты исламских государств.

1 мая 2005 года представительная турецкая делегация во главе с премьер-министром Реджепом Тайипом Эрдоганом прибыла в Израиль. На первый взгляд, и многие политические наблюдатели высказывали такое мнение, это был внезапный визит, а потому не совсем качественно подготовленный.

Однако, итоги переговоров глав правительств Турции и Израиля опровергли такую оценку. Более того, мы можем констатировать, что Реджепу Тайипу Эрдогану и Ариэлю Шарону удалось «разморозить» двусторонние отношения, которые существенно обострились в мае прошлого года. Тогда турецкий премьер выступил с несколькими резкими заявлениями по поводу силовых методов Израиля в процессе ближневосточного урегулирования, а после ликвидации израильскими спецслужбами лидеров ХАМАС шейха Ясина и Абдулазиза Рантиси назвал политику Израиля «близкой к государственному терроризму». Он также обвинил А. Шарона в саботаже мирного процесса на Ближнем Востоке, подчеркнув при этом, что «террором нельзя устранить террор». Правда, глава турецкого правительства возложил всю вину за происходящее на израильское правительство и констатировал, что «Анкара никоим образом не хочет бросать тень на отношения с израильским народом, который не виновен».

Исходя из этого, военно-политическое руководство Израиля, несмотря на распространенные на Западе исламистские характеристики нового турецкого правительства, принимает верное решение о целесообразности плотной работы с Анкарой в плане углубления двусторонних отношений. В апреле 2003 года в Турцию прибыл министр иностранных дел Израиля С.Шалом. Однако в ходе переговоров глава турецкого дипломатического ведомства. А. Гюль делает заявление, в котором призывает американскую администрацию «не потакать тем, кто подталкивает США к силовому варианту в отношении Сирии и Ирана». Понятно, что заявление было адресовано в первую очередь израильской стороне, которая, по мнению Анкары, прилагала все усилия с целью убедить Вашингтон в целесообразности такого сценария. Турция же в этот период выступает в роли локомотива в процессе формирования форума соседних с Ираком стран, главной целью которого являлось как раз предотвращение военной акции против Багдада. Оценка ситуации в регионе двумя странами оказалась прямо противоположной.

Тем не менее, в июле 2003 года Израиль предпринимает очередную попытку укрепить политическую составляющую своих отношений с Анкарой. Президент Израиля М. Кацав в ходе переговоров в Турции обвинил сирийское руководство в «нагнетании проблем в двусторонних отношениях, что ведет к обострению ситуации в регионе в целом». Однако турецкая сторона не прореагировала на это заявление, дав понять, что не намерена прерывать активный процесс налаживания своих отношений с Дамаском.

Тем не менее, 24 декабря 2003 года Турция и Израиль подписали очень важный документ - Соглашение о совместной борьбе с террором. Документ предусматривает обмен разведывательной информацией между Израилем и Турцией, разработку совместных антитеррористических методик и проведение совместных учений пограничных подразделений. Соглашение вызвало резкую негативную оценку в ряде исламских стран и было названо поводом для проведения репрессивных акций в Турции, в частности, против курдов. В апреле 2004 года состоялось закрытое годовое совещание ведущих функционеров и правительства в г. Анталья. На совещании Р. Эрдоган убедил большинство участников в необходимости пересмотреть весь комплекс отношений с Израилем в экономической, политической и военной областях в направлении их постепенного «замораживания» с наименьшими потерями для турецкой стороны..

После этого начался период существенного похолодания в двусторонних турецко-израильских отношениях. Некоторые эксперты, проанализировав сложившуюся в этот период в турецко-израильских отношениях ситуацию, поспешили сделать вывод о серьезной угрозе партнерству двух стран, прочную основу которому заложило подписанное в декабре 1996 года чрезвычайно важное Соглашение о сотрудничестве в военной области. Думается, это неверный вывод. «Похолодание» никоим образом не свидетельствовало о разочаровании Турции сотрудничеством с Израилем. Более того, это было тактическим ходом Анкары, которая и сегодня «за» многоплановое партнерство с Израилем, но уже в другом качестве. Решить этот сложный вопрос одновременно с успешным развитием многопланового партнерства с Израилем, который находился в состоянии длившейся десятилетиями конфронтации с Сирией, Ираном и Ираком, было невозможно. Турция постоянно обвинялась и упрекалась на различных исламских форумах и в ходе двусторонних переговоров в развитии отношений с Израилем. Поэтому для ощутимого прорыва на сирийско-иранско-иракском направлении нужен был определенный тормоз на израильском векторе внешней политики Турции. Это вело к определенным потерям, в т.ч. к неудовольствию Вашингтона, который много сделал для становления турецко-израильских отношений. Однако, несмотря на это, Анкара пошла на этот шаг, который предполагал беспрецедентные за всю историю новой Турции усилия по налаживанию отношений с арабским и в целом исламским миром.

Определенные коррективы в этот план внесла война в Ираке. Однако Анкара не отказалась от линии на формирование «пояса добрососедства», пожертвовав для этого даже расположением Вашингтона, который называл турок стратегическим партнером в регионе. Парламент Турции отказался предоставить территорию страны для переброски американских войск в Ирак. Такая позиция Анкары вызвала небывалую поддержку Турции в исламском мире. Турция становится организатором и лидером международного форума соседних с Ираком стран, который выступает за территориальную целостность этой страны, реальное расширение роли ООН в процессе ее послевоенного обустройства, установление четкого графика вывода оккупационных войск. Восьмая конференция соседних с Ираком стран в Стамбуле в апреле 2005 года, в которой приняли участие представители ООН, ЕС, Организации исламская конференция /ОИК/, Лиги арабских государств продемонстрировала, что этот форум, несмотря на все сложности, становится действенным механизмом в решении проблем Ближнего и Среднего Востока. Наряду с этим, впервые в истории ОИК в июне 2004 года представитель Турции –Экмеледдин Ихсаноглу на 31-й конференции в Стамбуле стран-участниц на уровне министров иностранных дел был избран на ближайшие четыре года Генеральным секретарем этой организации.

Визит премьер-министра Турции в Израиль по своей значимости действительно вышел за рамки двусторонних турецко-израильских отношений. Турецко-израильский саммит вновь поставил отношения двух стран на рельсы многопланового партнерства. На переговорах был обсужден весь комплекс двусторонних отношений, а также проблема ближневосточного урегулирования и ряд региональных экономических проектов.

Не менее весомыми выглядят и договоренности о сотрудничестве в военной технической сфере. Подтверждена на высшем уровне важность уже упоминавшегося нами контракта на продажу Зафиксировано важное взаимопонимание и в политической сфере. Израильская сторона заверила Турцию в поддержке ее стремления стать членом Европейского Союза. Кроме того, Израиль с пониманием относится к позиции Анкары в урегулировании турецко-армянских отношений, хотя и подвергается за это жесткой критике со стороны израильских научных кругов. В свою очередь, и для Израиля очень значимы хорошие отношения со значительно укрепившей сегодня свое влияние в мусульманском мире Турцией, которая может стать связывающим мостом для налаживания связей с умеренными исламскими режимами, несмотря на то, что Израиль очень осторожно относится к выбору посредников и признает, по сути, только одного – США.

Возобновление турецко-израильского диалога в полном объеме является важным фактором региональной политики.

«Отрицательный заряд» в турецко-израильских отношениях постепенно накапливался. Поводом для его разрядки и стала ликвидация в марте 2004 года лидера палестинской радикальной организации ХАМАС шейха Ахмеда Ясина и позднее его преемника А. Рантиси. В настоящее время турецко-израильские отношения находятся в состоянии потенциального кризиса, со стороны Турции стирается готовность общества принимать военные, политические и оборонные связи с Израилем, на которых основываются отношения между двумя странами. Многие турки, включая светские партии, пресса и армия, которые раньше настойчиво поддерживали союз Турции с Израилем в 90-е годы, сейчас полагают, что Анкара и Иерусалим преследуют в Ираке каждый свои, отличные друг от друга, цели. Важно то, что Турция стремится к установлению централизованного сильного правительства в Багдаде, чтобы приостановить национальное курдское движение, в то время как Израиль надеется на то, что курды будут выступать против Багдада, чтобы, таким образом, удостовериться, что новый Ирак – это действительно будет расшатанное, слабое арабское государство, не представляющее никакой угрозы.

86. Арабська політика Туреччини у 1960-і - 1970-і рр.

87. Зовнішньополітичні концепції Туреччини в 2000-і рр.

88. Політика Туреччини на Близькому Сході у 1990-і – 2000-і рр.

89. Політика Туреччини у Кувейтській кризі 1990-91 рр. та у іракській компанії 2003 р.

90. Політика Туреччини на пострадянському просторі.

ЗДЕСЬ ТУРЦИЯ ПО ВСЕМ НАПРАВЛЕНИЯМ В наше время

Туреччина – одна з небагатьох держав, яка змогла створити світову імперію, використовуючи імманентно непритаманний їй іслам. Це стало першим відомим випадком використання ісламу з чисто політичною метою і яскравим прикладом його політизації. Турками-сельджуками був створений Румський, пізніше Конійський султанат (1116), в 1270 р. виникло державне утворення – бейлік Османів, яке трансформувалось в Османську імперію.

Туреччина знаходиться у центрі Північномесопотамського регіону, названого аналітиками найбільш геостратегічно важливим регіоном світу. Країна відіграє помітну роль у семи цілком відмінних регіонах: Західній Європі, Балканах, Східному Середземномор’ї, Близькому Сході, Кавказі та Каспії, Центральній Азії і Чорному морі, або, образно кажучи, “між зірками і півмісяцем”. Після розвалу СРСР Туреччина окреслила для себе сферу інтересів, яка поширюється “від Балкан до Західного Китаю” – територій, які випадали із зовнішньої політики Туреччини не тільки з часу початку “холодної війни”, а й часу заснування Республіки. Спеціалісти Вашингтонського інституту близькосхідної політики зазначають, що США цінують Туреччину через “геостратегічні мотиви”[5]. Важливість стратегічного положення Туреччини зростає завдяки близькості до джерел енергоносіїв: Каспійського моря та Північного Ірану. Туреччина є вагомим споживачем та транзитною країною енергоносіїв, що дозволяє їй відігравати значну роль у “геополітиці трубопроводів”[16]. У сучасній зовнішній політиці Туреччина концентрує основні зусилля на напрямах, що приносять швидкий результат, причому перевага надається тим програмам, які дають також і суттєву економічну вигоду. Акцент робиться на агентурній роботі і збиранні розвідувальної інформації [3].

Важливою особливістю геополітики Туреччини є те, що, крім національних, вона базується на пантюркських інтересах і лише після цього – на загальномусульманських.

Протягом “холодної війни” Туреччина була одним з головних акторів західної системи безпеки. Анкара виконувала роль буфера проти поширення радянського впливу на Східне Середземномор’я та Близький Схід і була базою для моніторингу за дотриманням Радянським Союзом угод щодо контролю над озброєннями. Із закінченням “холодної війни” багато західних та турецьких науковців прогнозували зменшення ролі Туреччини як регіонального актора та союзника Заходу. Західний напрям перестав бути домінуючим у зовнішній політиці, акценти змістилися на Схід та Південь. Проте Туреччина є членом стратегічного клубу Заходу завдяки участі у НАТО (1952) [28], Раді Європи (1949 р.) та розвитку відносин з ЄС (асоційований член з 1963 р.). Крім того, Туреччина є одним із засновників ООН.

До неврегульованих міжнародних суперечностей, по яких відсутні прогресивні зрушення, належить конфлікт з південними сусідами, що мають вихід до моря (Сирією і Іраком), щодо меліорації з допомогою рік Тигр та Євфрат. Традиційні претензії зі сторони Вірменії щодо колишніх вірменських земель в Туреччині на даний час не висуваються [1].

Найбільш домінантний вплив країна отримала на Близькому Сході: зростання її присутності у даному регіоні є найвагомішою зміною у зовнішній політиці Туреччини. За правління Ататюрка та ще кілька десятиліть після його смерті Туреччина прагнула зменшити власну присутність у регіоні, проте останнім часом ситуація докорінно змінилася. Війна в Затоці стала поворотним моментом у даному процесі. Всупереч рішенню Ради безпеки країни президент Озал надав США авіабази для здійснення польотів до Іраку [6]. Для підтримання економічних санкцій, накладених на Ірак, Туреччина закрила нафтопровід Кіркук-Юмурталік.

Найбільш неоднозначним підтвердженням зацікавлення Туреччини у Близькосхідному регіоні став розвиток відносин з Ізраїлем [7] з середини 90-х рр. На той час Туреччина мала проблемні стосунки майже з усіма сусідами – Вірменією, Сирією, Іраном, Іраком, Болгарією та Грецією. З трьома країнами – Сирією, Іраном та Іраком – Ізраїль також знаходився у стані конфронтації. Співпраця двох країн надала Туреччині нових важелів впливу в регіоні та стала аргументом у дипломатичній суперечці з Сирією восени 1998 р. щодо підтримки останньою Робітничої партії Курдистану. Крім цього, Ізраїль набув статусу головного постачальника високотехнологічного озброєння. У той же час зростання напруги у арабо-ізраїльських відносинах надавало партнерству з Ізраїлем специфічного забарвлення у відносинах з арабським світом, і без того непростих [13].

Після приходу до влади Партії справедливості і розвитку в листопаді 2002 р. регіональна політика зазнала відчутних змін. Вона характеризується неухильним зближенням з арабськими країнами та послабленням ізраїльсько-турецьких стосунків. Нормалізовані стосунки з Грецією, Сирією та Ліваном, відновлені переговори по Кіпру, активізовані контакти з Єгиптом.

На протязі значного часу найскладнішими вважалися відносини з найближчим сусідом - Сирією. Однак після приходу до влади сирійського прагматичного президента Башара Асада в червні 2000 р. взаємні стосунки покращились. Візит Б. Асада в Туреччину на початку 2004 р. назвали історичним, бо став першим з часів другої світової війни. Сирія привітала турецьку ініціативу виступити посередником на сирійсько-ізраїльських переговорах.

Стосунки з Іраком визначались двома факторами – економічним та етнополітичним. Приєднання Туреччини до антиіракської коаліції не завадило їй з часом відновити нормальні стосунки з С. Хусейном, виходячи з енергетичних інтересів.

Загрозу Туреччині становить зброя масового знищення, яка розгортається поблизу кордонів країни. Територія Туреччини потрапляє в радіус дії балістичних ракет, розміщених на території Ірану та Сирії. Враховуючи швидке накопичення технологічного потенціалу в регіоні, кількість країн, які володіють балістичними ракетами, може збільшитися у майбутньому, що становитеме неприховану загрозу для Туреччини. Ядерні розробки Ірану можуть похитнути хиткий баланс безпеки в регіоні в цілому та на кордонах Туреччини зокрема. Найактуальнішими питаннями безпеки залишаються арабо-ізраїльська конфронтація, конфлікт у Афганістані та можливість військових дій з Іраком.

Значна заангажованість Туреччини у справи Близького Сходу ускладнює її стосунки з Європою [25]. Багато європейців побоюються членства Туреччини в ЄС не тільки через політичні, економічні та культурні відмінності, але й через страх втягнення Європи у близькосхідну політику при розширенні кордонів.

Закінчення “холодної війни” відкрило для Туреччини нові можливості в контексті відносин з Кавказом та Центральною Азією [8], тривалий час закритих для турецького впливу. Сучасні інтереси Туреччини в регіоні докорінно відрізняються від інтересів у минулому. Це створює нові імплікації у сфері безпеки та коригує відносини із західними союзниками. Іран є потенційним суперником Туреччини за вплив у Центральній Азії та на Кавказі [17], проте до цього часу не виявляв надзвичайної активності в регіоні та не докладав значних зусиль у поширенні радикального шиїзму. Замість “експорту революції” він надавав технічну та фінансову допомогу державам регіону та розвивав культурні зв’язки [21].

Незважаючи на активну зовнішню політику на пострадянському євразійському просторі [9], Туреччині не вдалося осягнути роль лідера. Припущення, що існують монолітні антагоністичні блоки (США-Туреччина-Азербайджан+Грузія проти Росії-Ірану-Вірменії) є спрощеним трактуванням реальності. Турецька прив’язаність до «тюркських республік», з якими країну об’єднує спільність походження, є результатом певних непорозумінь з Європою та арабським Близьким Сходом. Крім того, така зовнішньополітична орієнтація обумовлюється приходом до влади в Туреччині протягом останнього десятиліття ісламістських та ультранаціональних партій.

Зростання інтересу Туреччини до регіону призвело до формування Організації чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), Агенції з тюркського співробітництва та розвитку і проведення щорічних “тюркських самітів”. Колишній президент Туреччини Тургут Озал запропонував проект, який би включав Спільний тюркський ринок та Тюркський банк розвитку і торгівлі.

Після пропозиції президента Азербайджану Г. Алієва та президента Грузії Е. Шеварднадзе щодо створення регіонального пакту стабільності Анкара запропонувала концепцію Кавказького пакту стабільності для вирішення регіональних конфліктів та узгодження суперечливих інтересів. У січні 2002 р. Азербайджан, Грузія та Туреччина підписали тристоронню угоду щодо регіональної безпеки.

“Турецька модель” (базована на недосконалій, проте ефективній ринковій економіці та обмеженій парламентській демократії) була спроектована на пострадянські країни як оптимальний шлях їхнього розвитку. Західні уряди підтримали застосування даної моделі, бо альтернативними є ісламістська іранська модель або повернення під протекторат Росії.

Проте Туреччині не вдалося утримати лідерство в регіоні. Це можна пояснити низкою причин. По-перше, держави регіону недовірливо поставилися до спроб Туреччини грати роль “великого брата”, щойно звільнившись від опіки іншого. Крім того, вони не бажали зв’язувати себе виключно з організаціями під керівництвом Туреччини, втрачаючи політичну та економічну підтримку Росії і Ірану. По-друге, амбіційні регіональні плани Туреччини не узгоджувалися з її відносно обмеженими фінансовими можливостями. По-третє, присутність російських військ на території низки країн регіону (Грузії, Вірменії, Таджикистану та Киргизстану), сильні економічні важелі (газ та електроенергія), маніпулювання регіональними конфліктами підсилювали роль Росії в регіоні.

Туреччині виявилося не під силу вирішити південнокавказькі конфлікти, особливо нагірно-карабахський. Замість розробки зваженого підходу до ситуації Туреччина активно підтримувала Баку на підставі культурної та етнічної спільності. У відповідь Єреван та вірменське лоббі на Заході розпочали кампанію проти Туреччини. Для зменшення напруги у відносинах з Вірменією Туреччина могла б запропонувати маршрути для нафто- і газопроводів, які б проходили по вірменській території, а не оминали її.

Насамкінець, євразійські можновладці шукали прямого контакту з США та Європою, оминаючи посередництво Туреччини. Розміщення американських сил у деяких країнах Центральної Азії (Узбекистан, Киргистан) та на Кавказі (Грузія) зменшило стратегічну важливість Туреччини в регіоні.

Турецьке зацікавлення Кавказом та Центральною Азією ускладнило відносини з Росією та надало історичному суперництву нового поштовху. Росія розглядає Туреччину як головного суперника за вплив у регіоні і блокує будь-які спроби останньої встановити там свій геостратегічний опорний пункт [31]. Відносини Анкари з Москвою характеризуються двозначністю. Вперше за багатовікову історію Росія і Туреччина не мають спільних кордонів. За іронією долі, їх стратегічний регіон “близького зарубіжжя” у вигляді Кавказу та Центральної Азії є спільним [10].

У середині 1990-х рр. Росія сприймала Туреччину як серйозну загрозу власній безпеці. “Біла книга” російських спецслужб характеризувала Туреччину як амбітну регіональну силу, яка підтримує “мусульманські рухи” та розвиває “ідеї пантюркізму”. Москва неодноразово звинувачувала Анкару у фінансовій та ідеологічній підтримці чеченців у першій чеченській війні.

Наприкінці 1990-х рр. Росія докорінно змінила свою думку щодо ролі Туреччини у Євразії і почала розглядати її як “цінного партнера”. Багато аналітиків наголошують на тому, що головною причиною прискореного розвитку двосторонніх відносин між Туреччиною та Росією є газ. Росія все частіше розглядає Туреччину як транзитну країну для енергоносіїв, а не тільки як експортний ринок. Зростання економічної взаємозалежності між Росією та Туреччиною є одним з найбільших здобутків останньої у зовнішній політиці щодо Євразії.

Під час другої чеченської війни Анкара не надавала політичної і фінансової підтримки чеченцям, а також зробила більш жорсткою політику щодо чеченців у Туреччині. Росія і Туреччина мають подібну позицію щодо Ірану та Іраку, яка якісно відрізняється від позиції США [19]. Обидві країни покращили свої відносини з Ізраїлем. Туреччина стала першим членом НАТО, який почав закуповувати російську зброю, гелікоптери та бронетранспортери для військових дій, зокрема, проти Робітничої партії Курдистану у південно-східній Туреччині та в північному Іраку (1990).

У квітні 1987 р. Туреччина подала заявку на вступ в ЄС. З 1 січня 1996 р. між Туреччиною та ЄС діє митний союз [30]. Відносини Туреччини з Європою перебувають у стані постійної трансформації. Гельсінське рішення ЄС (грудень, 1999) утвердило Туреччину як кандидата на вступ [12], послабило напругу у взаємовідносинах. Згідно з гельсінськими висновками ЄК розробила програму “Партнерство щодо приєднання Туреччини”, оприлюднену 8 листопада 2000 р. та схвалену ЄК 26 лютого 2001 р. Туреччина була запрошена до участі в розробці Конвенції щодо майбутнього Європи. У листопаді 2004 р. прийнято рішення про початок переговорів щодо вступу Туреччини в ЄС.

Перспективи у відносинах з ЄС залежать від швидкості і оптимальності виходу Туреччини з економічної та політичної кризи. У той же час рішення ЄС розробити окрему Політику безпеки та оборони створює нову дилему для Туреччини у питаннях безпеки. Оскільки Туреччина не є членом ЄС, вона розглядає НАТО як головний інструмент врегулювання питань безпеки та оборони. Це дистанціює її від європейських союзників. Прив’язаність Туреччини до НАТО може неоднозначно вплинути на можливість вступу Туреччини в ЄС.

Найбільш кардинальні зміни у зовнішній політиці Туреччини проявилися у відносинах з Грецією [24]. Після століть ворожості грецько-турецькі стосунки стали покращуватися, опираючись на “ дипломатію поштовхів ”. Основним питанням є тривалість даної тенденції. Дотепер співробітництво обмежувалось нестратегічними сферами: торгівлею, охороною навколишнього середовища, туризмом, питаннями “м’якої безпеки”. Для тривалого зближення необхідний розгляд проблеми морських, повітряних і сухопутних кордонів у Егейському морі [1], зокрема, належності островів Кардак (Іміа) і прилеглого континентального шельфу. У лютому 1996 р. Європарламент визнав острови власністю Греції. Проблема Кіпру залишається однією з головних перешкодою у турецько-грецьких відносинах [11]. До останнього часу турецьке бачення питання Кіпру було безкомпромісним [14]. Кіпр розглядається як стратегічний опорний пункт, який має знаходитися під її прямою опікою. Ці імплікації політики безпеки призводять до загострення конфлікту. Рішення включити Кіпр в Копенгагенський процес створює додаткову напругу у відносинах Анкари та Брюсселя.

У цьому плані можна назвати історичним приватний візит прем'єр-міністра Греції К. Караманліса до Туреччини, що відбувся у 2004 р.

Політика Туреччини щодо Балкан є неоднозначною. Після розвалу Османської імперії Туреччина зменшила свій вплив у регіоні. Проте після закінчення “холодної війни” її інтерес до Балкан значно зріс. Покращилися відносини Туреччини з Албанією, Македонією та Болгарією. Туреччина брала активну участь в Імплементаційних силах (ІФОР), Стабілізаційних силах (СФОР), Косовських миротворчих силах (КФОР) та продовжує роботу у миротворчій місії у Македонії. Прихильне ставлення Туреччини до Боснії хвилює багатьох європейців, особливо греків, які побоюються, що Туреччина “зіграє мусульманську карту”. До цього часу підхід Анкари до даного регіону був зважений та багатосторонній. Проте теперішній більш націоналістичний уряд може бути менш поміркованим.

Відносини Туреччини з США зазнали значних змін. США визнали Туреччину у межах регіону як провідного стратегічного союзника та відповідального виконавця. Зростання турецької зацікавленості у Балканах, Кавказі, Близькому Сході, а також підтримка антитерористичної коаліції підсилила привабливість Туреччини в очах Америки. Проте стратегії США і Туреччини багато в чому різняться, особливо щодо подій в Затоці. Туреччина висловлює застереження щодо політики США в Іраку, яка може призвести до утворення окремої курдської держави у Північному Іраку. Довготривала американська присутність у Іраку створює нові перешкоди у американо-турецькій співпраці. Анкара не підтримує позицію США щодо необхідності ізоляції Ірану, який є важливим торгівельним партнером і постачальником природного газу для Туреччини. Ці відмінності уповільнюють розвиток “стратегічного партнерства” між Туреччиною і США. Крім того, останнім часом пріоритетним для Туреччини є питання національного суверенітету, внаслідок чого вона наклала жорсткі обмеження на використання власних авіабаз для контролю за зоною, закритою для польотів, на півночі Іраку. Заангажованість країни на Близькому Сході перешкоджатиме планам Заходу використовувати турецьку інфраструктуру в цілях, які суперечитимуть її регіональним інтересам.

Сфера енергетики є важливим фактором у формуванні турецької зовнішньої політики. У зв’язку з різким збільшенням споживання електроенергії зростає її зацікавленість у відносинах з країнами-постачальниками енергоносіїв на Близькому Сході та в Каспійському регіоні. Туреччина докладає усіх зусиль для реалізації проекту “Енергетичний коридор Схід-Захід”. З цією метою для транспортування центральноазійської та азербайджанської нафти будується нафтопровід Баку-Тбілісі-Джейхан (БТДж). Правові основи проекту були закладені наприкінці 2000 р., технічне обгрунтування завершене у червні 2002 р. Третя і остання фаза проекту, стадія будівництва, розпочалася 10 вересня 2002 р. і триватиме 2 роки 8 місяців. Нафтопровід БТДж не тільки транспортуватиме каспійську нафту на західні ринки безпечним шляхом, а й зменшить прохід нафтових танкерів через турецькі протоки.

Іншим важливим проектом в рамках “Енергетичного коридору Схід-Захід” є газопровід Баку-Тбілісі-Ерзерум (БТЕ), який транспортуватиме азербайджанський газ через територію Грузії. Уже закладені правові основи проекту. Об’єднання газових мереж Туреччини та Греції в рамках проекту Південноєвропейського газового кільця стане важливим компонентом диверсифікації джерел енергоносіїв у Європі [34]. Для Європи Туреччина є важливою транзитною країною, особливо у світлі проектування нових нафто- і газопроводів.

Попри застереження США, Туреччина співпрацює у сфері енергетики з Іраном. До американо-іракської війни Туреччина співпрацювала в галузі нафтовидобутку з Іраком та добивалася скасування економічних санкцій, накладених на Багдад. Між Іраком та Туреччиною діють два паралельні трубопроводи, відповідно з 1976 р. та 1987 р. Нафтопровід Кіркук-Джейхан може перекачувати 70 млн. т. нафти на рік.

Розвиток енергетичних мереж є пріоритетом національної безпеки, оскільки через протоку Босфор щорічно перевозиться 134 млн. т. нафти і нафтопродуктів, що є найвищим показником в світі.

Історичний аналіз турецько-іранських відносин демонструє дві основні тенденції. Перша полягає у політичній, економічній і частково військовій співпраці, яку можна прослідкувати у Садабадському, Багдадському пакті, СЕНТО, РСД і ЕКО. Іншою тенденцією є суперництво через відмінності у підході до меншин (курдів, азербайджанців та вірмен) [15]. Хоча спільні економічні інтереси сприяли оптимізації відносин, ідеологічні та культурні протиріччя (вестернізація проти орієнталізму, різнорідність націоналізму, секуляризація проти ісламізму) створювали певну напругу. Турецька зовнішня політика базується на тому, що факт ісламської революції в Ірані суттєво не вплинув на взаємовідносини. За 150 років турецько-іранських відносин можна визначити наступні ключові моменти: прикордонні суперечки, вірменський, курдський та азербайджанський націоналізм, відносини “сильних світу цього” (Британії, Росії/СРСР та США) з Іраном та Туреччиною, перебування іранських опозиціонерів у Туреччині [29], побоювання Туреччини щодо розчленування Ірану, побоювання Ірану щодо пантюркізму, зростаюча роль торгівлі, транспорту та видобутку корисних копалин. Перспективні напрямки турецько-іранських відносин визначатиметься тими ж факторами [22].

Частиною євразійської стратегії Туреччини є розвиток співпраці у регіоні Чорного моря. Це знайшло відображення у пріоритетності співробітництва в рамках ОЧЕС. Створена у 1989 р. організація повинна сприяти розвитку недержавного сектора, а також заохочувати вільний рух товарів та послуг в межах країн-членів [33]. Вона була своєрідною відповіддю на прохолодні стосунки з ЄС. У червні 1992 р. 11 країн-членів ОЧЕС підписали в Стамбулі угоду щодо сприяння співпраці у сфері енергетики, транспорту, комунікацій, інформації та екології [27]. З того часу організація активно розвивала інституційну базу. У 1994 р. був утворений Постійний міжнародний секретаріат. У червні 1998 р. група отримала остаточний правовий статус. У червні 1999 р. у Фессалоніках був утворений Чорноморський банк торгівлі і розвитку. З турецької ініціативи були створені чорноморські морські сили (БЛЕКСІФОР), які складаються з турецьких, українських, російських, болгарських, румунських та грузинських національних сил [32]. Ці сили призначені для рятувальних та пошукових операцій, розмінування та захисту навколишнього середовища. БЛЕКСІФОР може залучатися і в операції під егідою ООН і ОБСЄ. Хоча ОЧЕС і стала ефективним форумом для вирішення регіональних питань, вона має і деякі недоліки:

ƒ Країни-члени значно відрізняються за рівнем соціально-економічного розвитку.

ƒ Країни-члени є географічно гетерогенними. Деякі з них, наприклад, Туреччина, Україна та Росія є причорноморськими державами; інші (Вірменія, Азербайджан та Албанія) не мають виходу до чорноморського узбережжя.

ƒ Між країнами-членами існує певний антагонізм та етнічні суперечності. Окремі з них мають взаємні територіальні претензії.

ƒ Відсутній ефективний процедурний механізм та виражений лідер.

Результатом сукупності вищеназваних факторів стало зменшення зацікавлення Туреччини у ОЧЕС. Анкара продовжує активну діяльність у організації, проте цей напрям її політики уже не є наскільки пріоритетним, як на початку 1990-х рр.

Туреччина прагне відігравати дедалі відчутнішу роль в ісламському світі. Внаслідок комплексної дипломатичної активності, в т. ч. завдяки жорстким підходам щодо політики США в Іраку та палестинської політики Ізраїлю, Туреччина зуміла підвищити реноме в арабському світі. У цьому контексті варто згадати історичний виступ міністра закордонних справ Туреччини А. Гюля під час 30-ї зустрічі керівників зовнішньополітичних відомств країн-учасниць ОІК 28 травня 2003 р. в Тегерані. Він закликав розпочати зсередини процес демократичних реформ, назвав відсутність демократичних та ліберальних традицій в ісламському світі основною причиною його відставання та запропонував конкретний план дій. На 31-у засіданні міністрів закордонних справ країн ОІК турецький представник був обраний Генеральним секретарем організації, підтримана кандидатура Туреччини на виборах непостійного члена Ради Безпеки ООН на період 2009-2010 рр. Одночасно підвищений статус турецько-кіпрської громади в рамках ОІК до рівня “турецько-кіпрської держави”. Зараз розглядається питання про надання Туреччині статусу спостерігача в Лізі арабських держав. Серед пріоритетних арабських партнерів виокремлюються Сирія, Ліван, Марокко, Саудівська Аравія та Єгипет, причому останні намагатимуться протидіяти спробам Туреччини стати лідером на Близькому Сході. «Ісламський» вектор зовнішньої політики Туреччини набув нового забарвлення під час офіційного візиту пакистанського Президента П. Мушаррафа до Анкари. Сторони дійшли згоди, що членство Туреччини в ЄС може бути новим мостом між Європою та мусульманським світом. З огляду на проведення Стамбульського саміту міністрів закордонних справ ОІК (2004), П. Мушарраф запропонував створити спеціальну групу для розробки реформ і здійснення контролю за їх впровадженням.

У лютому 2005 р. на 5-й конференції керівників МЗС Кувейту, Йорданії, Ірану, Сирії, Саудівської Аравії та Туреччни голова турецького зовнішньополітичного відомства виступив з ідеєю створення Середньосхідного Союзу – аналога ЄС [4].

Зовнішня політика Туреччини багато в чому визначається транснаціональними та трансрегіональними питаннями. Одними з найгостріших проблем є поширення зброї масового знищення [18] та розробка балістичних ракет. Близькість Туреччини до потенційних джерел загрози ставить перед її оборонною політикою інші завдання, ніж перед політикою її європейських партнерів [26].

Тероризм є транснаціональним чинником, який впливає на формування політики безпеки Туреччини. За останній час активізувались терористичні замахи на державних діячів та журналістів країни, а також зріс радикальний лівий і правий екстремізм. Ці фактори підсили чутливість Туреччини до питання міжнародного тероризму і стали визначальними у американо-турецьких відносинах. Крім того, Туреччина дефініціювала переслідування проти Робітничої партії Курдистану у Південно-східній Анатолії як боротьбу проти тероризму. У свою чергу, США, підтримуючи Туреччину, визнають РПК як терористичне угрупування. Отже, Туреччина може відігравати важливу роль у довготерміновій антитерористичній стратегії Заходу [23]. В лютому 2005 р. Туреччина перебрала піврічне командування Міжнародними силами сприяння безпеці у Афганістані.

У лютому 2002 р. Туреччина провела в Стамбулі спільний форум ОІК та ЄС. У травні 2002 р. ЄС визнав Робітничу партію Курдистану сепаратистським та терористичним утворенням, а крайню ліву ДХКП-С включив до переліку терористичних організацій. Разом з тим турецька зовнішня політика визначається і зростаючим на Заході занепокоєнням щодо захисту прав людини у Туреччині [20]. Справа курдів є провокуючим фактором у відносинах Туреччини з Європою, особливо Німеччиною. Питання прав людини є важливим у відносинах з США, вплив якого був відчутнім у формуванні двосторонніх договорів щодо співпраці у сфері безпеки та передачі озброєнь. Одним із спонукальних чинників до співпраці з Ізраїлем стало бажання “відкупитися” і витіснити з порядку денного питання захисту прав людини для того, щоб отримувати озброєння з країн Європи та США.

Регіональна політика Туреччини на найближчі десятиліття буде пов'язана з реалізацією американського проекту “ширший Близький Схід”, причому забезпечивши статус не держави-об'єкта, а держави-контрибутора процесу реформування регіону. Прикметно, що прем'єр-міністра Туреччини Р. Ердогана було запрошено на саміт “Великої вісімки” у Саванні у статусі “демократичного”, а не регіонального партнера, що закріпило концептуальну відмінність Туреччини від решти арабського світу. На саміті Туреччина поряд з Італією та Єменом стала співголовою в “Діалозі демократичної допомоги”.

Анкара намагається доповнити ідеї Вашингтона новими елементами згідно з існуючими в регіоні реаліями. Це має на меті заперечити перед ісламським світом виключно американське походження проекту, з іншого – розділити ініціативу щодо відповідальності за розвиток регіону, який входить у зону турецьких стратегічних інтересів [2].

Нужны ответы на

25. Проблеми китайсько-американських відносин у другій половині 1990-х – 2000-і рр.

30. Енергетична безпека в зовнішній політиці КНР в 1990-і – 2000-і рр..

33. Міжнародні механізми розв’язання «ядерної проблеми» на Корейському півострові.

40. Проблема регіонального лідерства в зовнішній політиці Індії в 1970-і – 1980-і рр.

42. Проблеми міжнародної безпеки в зовнішній політиці Індії в 1970-і – 1990-і рр.

50. Нормалізація індійсько-китайських відносин.

51. Еволюція індійської політики на Близькому та Середньому Сході.

53. Багатостороння дипломатія Індії на сучасному етапі. Індія і реформа ООН.

54. Відносини стратегічного партнерства в з.п. Індії у постбіполярний період.

55. Відносини Індії з країнами СНД.

56. Роль Індії у Русі неприєднання.

57. Засади зовнішньої політики Пакистану у 1950-і – 1960-і рр.

58. Основи пакистансько-американського і пакистансько-китайського зближення у 1980-і рр.

61. Кашмірська проблема в зовнішній політиці Пакистану.

62. Бангладешська криза та її наслідки для зовнішньо-політичної стратегії Пакистану.

63. Етнічний фактор у з.п. Пакистану

64. Проблеми енергетичної безпеки в Пакистані.

65. Участь Пакистану в антитерористичних кампаніях. Проблема Вазірістану.

74. Основні проблеми зовнішньої політики ІРІ в 2000-і рр.

86. Арабська політика Туреччини у 1960-і - 1970-і рр.

87. Зовнішньополітичні концепції Туреччини в 2000-і рр.

88. Політика Туреччини на Близькому Сході у 1990-і – 2000-і рр.

89. Політика Туреччини у Кувейтській кризі 1990-91 рр. та у іракській компанії 2003 р.

90. Політика Туреччини на пострадянському просторі.

Дата добавления: 2015-08-05