Що я виявив, коли прокинувся

– Я подзвонила вам так пізно, бо вирішила, що треба якомога швидше зв’язатися з вами, – вела далі Мальта Кано. Слухаючи її, я мав враження, що вона вибирає кожне слово й ставить його на своє місце в суворому логічному порядку. – Якщо ви не проти, я хотіла б дещо у вас розпитати.

Я присів на диван із слухавкою у руці.

– Будь ласка. Питайте що завгодно.

– Окада‑сан, протягом останніх двох днів ви часом нікуди не виїжджали? Я кілька разів телефонувала, але вас не заставала дома.

– Так, мене не було, – відповів я. – На якийсь час відлучився з дому. Бо захотів побути на самоті, заспокоїтись і над дечим подумати. Багато чого треба обдумати.

– Звичайно, я вас добре розумію. Якщо хочеться щось як слід обдумати, то бажано змінити місце перебування. Однак, Окада‑сан… вибачте за недоречне втручання… ви, здається, від’їжджали кудись дуже далеко, чи не так?

– Ну, я не сказав би, що дуже далеко… – ухильно відповів я й, переклавши слухавку з лівої руки у праву, вів далі: – Як би вам сказати? Просто місце трохи ізольоване. Але про нього я зараз не можу докладно розповідати. Обставини так склалися… Я щойно повернувся і дуже втомився, а тому не готовий довго пояснювати.

– Звичайно! У кожного свої обставини. Вам не треба зараз нічого пояснювати. Звучання вашого голосу виразно підказує мені, що ви втомилися. Не турбуйтесь, будь ласка. Мені не слід вам докучати розпитами в таку пору. Поговоримо пізніше, в більш підходящий час. Вибачте за настирливість, але я хвилювалася, чи не сталося з вами чогось поганого цими днями.

Я збирався тихо підтакнути, але натомість видав звук, схожий на вдих морської тварини, що захлинулася водою. «Чогось поганого?» – подумав я. А що, власне, в тому, що зі мною відбувається, можна вважати поганим, а що – непоганим? Що правильно, а що – неправильно?

– Спасибі вам за турботу, але зараз у мене все гаразд, – сказав я, поправивши голос. – Не вважаю, що сталося щось добре, але чогось особливо поганого також не було.

– Чудово.

– Просто втомився, от і все, – додав я.

Мальта Кано тихо кашлянула.

– До речі, Окада‑сан, ви не помітили у собі за ці дні яких‑небудь значних фізичних змін?

– Фізичних змін? У собі?

– Так. Змін у вашому тілі.

Я підвів голову й глянув на своє зображення у вікні, що виходило в сад. Нічого, що можна назвати «фізичною зміною», не виявив. Коли під душем старанно відмивався, також нічого не помітив.

– А які ви, наприклад, зміни маєте на увазі?

– Я сама не знаю, але це мала б бути явна зміна, яка відразу впадала б у вічі будь‑кому.

Я поклав ліву долоню на стіл, розчепіривши пальці, й уважно придивився до неї. Долоня – така, як завжди. На ній нічого не змінилося. Позолотою не вкрилася, перетинки між пальцями не виросли. Не гарна і не потворна.

– Ви сказали: «явна зміна, яка відразу впала б будь‑кому у вічі». Так що, може, крильця на спині повинні вирости, чи що?

– Можливо, й так, – спокійно відповіла Мальта Кано. – Але, звичайно, це лише одна з можливостей.

– Звичайно, – відповів я.

– Так ви що‑небудь помітили?

– Ні. Принаймні наразі. Якби виросли крильця за спиною – мимоволі помітив би.

– Можливо, – погодилася вона. – І все‑таки, Окада‑сан, будьте обережними. Знати свій стан не так‑то просто. Скажімо, людина не може безпосередньо бачити свого обличчя. Доводиться покладатись на відображення в дзеркалі. Емпірично вірити в те, що відображення правдиве.

– Буду обережним.

– До речі, ще одне, останнє, запитання, Окада‑сан. Я недавно втратила зв’язок з Критою. Так само, як з вами. Можливо, це випадковий збіг, але загалом дивний. Тож я подумала: ви часом не знаєте про неї що‑небудь?

– Про Криту Кано? – здивувався я.

– Так, – сказала вона. – Може, здогадуєтеся, де вона?

Я сказав, що не маю уявлення. Не знаю, на якій підставі, але мені здалося, що на якийсь час краще приховати від Мальти Кано, що я недавно розмовляв з Критою і вона відразу після того кудись зникла.

– Крита хвилювалася, що не може додзвонитися до вас, а тому пішла до вас учора ввечері, щоб з’ясувати, у чому справа. Уже стільки часу минуло, а її все немає. У мене якесь погане передчуття: а що, як з нею щось сталося?

– Розумію. Якщо вона з’явиться, я відразу попрошу її вам подзвонити.

Після короткої мовчанки Мальта Кано вела далі:

– Чесно кажучи, я переживаю за Криту. Як ви знаєте, наша з нею робота – не зовсім звична. Однак сестра ще не так добре обізнана в цій сфері, як я. Не хочу сказати, що вона не має до цього дару. Вона його має. Однак вона до нього ще як слід не звикла.

– Розумію.

Мальта Кано знову замовкла. Цього разу надовше. Здавалось, вона розгубилася.

– Алло! Ви чуєте? – спитав я.

– Так, Окада‑сан, – відгукнулася Мальта Кано.

– Як побачу Криту‑сан, обов’язково передам, щоб зв’язалася з вами, – повторив я.

– Дякую, – сказала Мальта Кано й, попросивши вибачення за пізній дзвінок, поклала слухавку. Зробивши те саме, я знову поглянув на своє відображення у віконній шибці. І раптом подумав: можливо, я говорив з нею востаннє і вона назавжди зникне з мого життя. Чого це я так подумав? Адже для цього не було жодних підстав. Я просто зненацька так передчув.

Після того я раптом згадав про драбину, яку залишив висіти в колодязі. Треба її прибрати негайно, бо як хтось побачить, можуть виникнути неприємності. До того ж несподівано Крита Кано зникла. Востаннє я бачив її саме біля колодязя.

Запхавши ліхтарик у кишеню й узувшись, я вийшов у сад і знову переліз через огорожу. Пройшов доріжкою до порожнього дому. У домі Мей Касахари, як і раніше, не світилося. Стрілки годинника показували майже третю. Зайшовши у сад порожнього дому, я попрямував до колодязя. Як і перед тим, драбина, прив’язана до дерева, звисала в колодязь. Кришка була наполовину відхилена.

Я чомусь ненароком зазирнув у колодязь і неголосно, майже пошепки, гукнув: «Гей, Крита‑сан!» Відповіді не було. Я вийняв ліхтарик і посвітив униз. Самого дна промінь не сягнув, зате долинув чийсь ледве чутний голос, схожий на стогін. Я ще раз покликав Криту Кано.

– Усе гаразд. Я тут, – озвалася вона.

– Що ти там робиш? – спитав я тихо.

– Питаєте, що роблю?.. Те саме, що й ви тут робили, Окада‑сан, – відповіла вона збентеженим тоном. – Думаю. Адже тут чудове місце для роздумів.

– Це правда, – погодився я. – Та мені щойно дзвонила твоя сестра. Страшно хвилюється, що ти зникла. Уже пізня ніч, а тебе все нема дома й невідомо, коли будеш. Просила сказати, щоб ти відразу дала про себе знати, якщо я тебе зустріну.

– Зрозуміло. Дякую за турботу.

– Гей, Крита‑сан, може, усе‑таки вилізеш звідти? Хочу з тобою поговорити.

Вона не відповіла.

Я вимкнув ліхтарик і запхав його в кишеню.

– А що, якби ви, Окада‑сан, сюди спустилися? Посиділи б удвох, поговорили.

«О, справді було б непогано спуститися на дно колодязя і поговорити з Критою», – подумав, але від самої згадки про затхлу пітьму в ньому відчув тягар у животі.

– Е ні, вибач, мені туди більше не хочеться. І ти там довго не затримуйся. А то хто‑небудь знову витягне драбину. Та й повітря там застояне.

– Знаю. Та я все одно хочу ще трохи тут побути. Не турбуйтеся про мене.

Ну що я міг зробити, якщо вона не хотіла вилізати?

– Коли, я говорив з твоєю сестрою по телефону, я не сказав, що недавно тебе тут зустрів. Я правильно зробив? Бо мені здалося, що про це краще промовчати.

– Правильно. Будь ласка, не кажіть сестрі, що я тут, – сказала Крита Кано й, зробивши коротку паузу, додала: – Не хочу її тривожити, але ж іноді хочеться подумати. Як закінчу – відразу вилізу. Залиште мене, будь ласка, трохи на самоті. Я вам не завдам жодного клопоту.

Я вирішив залишити її і піти додому. Що буде, побачу вранці. Навіть якщо вночі прийде Мей Касахара й витягне драбину, я все‑таки якось зможу врятувати Криту Кано. Повернувшись додому, я роздягнувся і звалився на ліжко. Узяв книжку, що лежала в узголів’ї, розгорнув на закладеній сторінці. Здавалось, що збудження не дасть заснути, та, не прочитавши й двох сторінок, я відчув, що дрімаю. Згорнувши книжку, погасив світло й наступної мить поринув у сон.

Прокинувся я о пів на десяту. Занепокоєний становищем Крити, я хутко одягнувся і, навіть не вмившись, попрямував доріжкою до порожнього дому. Хмари висіли низько над землею, і вологе ранкове повітря в будь‑яку хвилину могло пролитися дощем. Драбина в колодязі не висіла. Видно, хтось відв’язав її від дерева й забрав. Обидві половини кришки були щільно закриті, зверху лежав камінь. Відхиливши одну половину, я зазирнув у колодязь і покликав Криту. Однак відповіді не почув. Покликав ще кілька разів. «Можливо, спить?» – подумав я і кинув жменю дрібних камінців. Та, здається, в колодязі нікого не було. Удосвіта Крита, напевне, вибралася назовні, відчепила драбину й кудись пішла. Я опустив кришку й подався додому.

Вийшовши з двору порожнього дому, я трохи постояв, зіпершись об огорожу і поглядаючи на дім Мей Касахари. Можливо, вона, як звичайно, помітить мене й покажеться. Однак я її не дочекався. Навколо панувала цілковита тиша. Не було видно людей, не лунали жодні звуки – навіть сюрчання цикад. Я стояв і копирсав землю носаком черевика. Мене охопило дивне відчуття, ніби за кілька днів, проведених у колодязі, колишню реальність замінила інша й поселилася тут назавжди. Воно не покидало мене відтоді, як тільки я вибрався з колодязя і повернувся додому.

Повернувшись доріжкою додому, я вирішив почистити у ванній зуби й поголитися. За цих кілька днів усе обличчя обросло чорною щетиною, і тепер я скидався на врятовану жертву корабельної катастрофи. Я вперше відпустив таку бороду. Хотів залишити, але, трохи подумавши, вирішив усе‑таки поголитися. Мені здалося, що буде краще, якщо обличчя залишиться таким, яким було, коли з дому пішла Куміко.

Розпаривши обличчя гарячим рушником, я щедро вимазав його кремом для гоління й повільно, щоб не порізатися, взявся голити щетину – спочатку на підборідді, на лівій щоці, потім на правій. Поголивши праву щоку, я раптом зиркнув у дзеркало – і мимоволі відчув, як мені перехопило подих. На щоці видніла якась синювато‑темна пляма. «Невже щось прилипло?» – подумав я спочатку. Я зняв з обличчя залишки крему, як слід умився з милом і спробував стерти пляму рушником. Але вона не зникла, а наче глибоко проникла у шкіру. Я провів по ній пальцем, але нічого, крім легкого жару, не відчув. Родимка! Вона з’явилася на щоці саме там, де я відчув жар, коли сидів у колодязі.

Наблизившись впритул до дзеркала, я заходився уважно розглядати пляму. Вона була відразу за щелепою, завбільшки з долоню немовляти. Синювато‑темна, майже чорна, вона скидалася на «монбланівське» чорнило, яким користувалася Куміко.

Спочатку я подумав, що це – алергія на шкірі. Можливо, я отруївся чимось на дні колодязя. Скажімо, лаком. Та хіба там щось таке могло бути? Адже я освітив у колодязі ліхтарем кожну тріщину і нічого, крім землі та бетонних стін, не виявив. Зрештою, хіба від алергії чи чогось подібного з’явиться така чітка пляма?

Невдовзі мене охопила легка паніка: я розгубився, втратив орієнтацію – так, наче на мене накотилася велика хвиля й поволокла за собою. Випустивши рушник з рук, я перекинув відро для сміття, ударився об щось ногою і забурмотав якусь нісенітницю. Потім узяв себе в руки й, зіпершись об раковину, намагався спокійно обдумати, що ж робити далі.

«Ще трохи почекаю і подивлюся, що ж буде далі», – подумав я. До лікаря завжди встигну. Можливо, пляма сама зійде, як висипка, спричинена лаком. Можливо, так само швидко зникне, як і з’явилася. Я пішов на кухню і приготував кави. У шлунку було порожньо, та як тільки збирався щось з’їсти, апетит щезав, як вода, побачена в міражі.

Я ліг на диван і задивився на дощ, який щойно припустив. Раз у раз ходив до ванної і розглядав себе в дзеркалі, але ніяких змін у плямі не помічав. Вона красувалася на щоці своєю густою синявою.

Я здогадувався: єдиною причиною появи цієї плями було те, що в тому передсвітанковому видінні, схожому на сон, побаченому на дні колодязя, моя телефонна знайома провела мене за руку крізь стіну, щоб урятувати від небезпечного когось, який відчинив двері й зайшов у номер. І от тоді, коли я проходив крізь стіну, я виразно відчув жар на щоці – там, де тепер була пляма. Та, звісно, причинно‑наслідковий зв’язок між проходженням крізь стіну та появою плями на щоці залишався нез’ясованим.

Чоловік без обличчя у готельному фойє сказав: «Зараз неслушний час. Зараз вам не можна тут перебувати». Він мене попередив, але я знехтував його попередженням і пішов уперед, сердитий на Нобору Ватая і на свою розгубленість. І, можливо, тому отримав цю відмітку.

А може, це тавро наклав на мене той дивний напівсон‑напіввидіння. «Це не просто був сон, – казали вони за допомогою цієї плями. – Усе справді відбулося. І тобі доведеться згадувати про це щоразу, коли дивитимешся в дзеркало».

Я труснув головою. В усьому цьому надто багато непоясненного. Ясно тільки одне: я нічого не розумію. Голову знову охопив тупий біль, і я вже не міг більше думати. Нічого робити не хотілося. Ковтнувши холодної кави, я знову видивився на дощ за вікном.

Пополудні я подзвонив дядькові. І трохи з ним побалакав про се про те. Мені здавалося, що відірвуся від реального світу невідомо куди, якщо з ким‑небудь не порозмовляю.

Дядько поцікавився, як почувається Куміко. Я відповів, що добре. Поїхала кудись у справах. Слід було б усе йому чесно викласти, але я не міг розповісти по порядку сторонній людині про те, що сталося зі мною останнім часом. Я ж не міг пояснити комусь того, чого сам не розумів. А тому наразі вирішив приховати від дядька правду.

– Ви довго жили в цьому домі, чи не так? – запитав я.

– Авжеж. Років шість‑сім, напевне. Але постривай… мені було тридцять п’ять, коли я його купив, і прожив там до сорока двох. Виходить, сім років. Сюди переїхав, коли одружився. А до того часу постійно жив там.

– Я хотів би спитати… Тоді з тобою не відбувалося нічого поганого?

– Поганого? – здивувався дядько.

– Ну… часом не хворів або з жінкою не розлучався?

На тому кінці телефонної лінії почувся веселий дядьків сміх.

– Правда, була така історія з однією жінкою. Таке ж саме сталося і після переїзду. Та нічого поганого в цьому не бачу. І, чесно кажучи, я за ними не жалію. А хворіти… Не пригадую, що хворів. Хіба що ззаду на шиї якийсь наріст з’явився. Довелось вирізати. Помітили його в перукарні й порадили на всякий випадок вирізати. Я пішов до лікаря, але виявилося, що нічого страшного нема. Поки я там жив, це був перший та останній випадок, коли я звертався до лікаря. Їй‑бо, хоч вимагай медичну страховку!

– І жодних поганих спогадів у вас не залишилося?

– Жодних, – трохи подумавши, відповів дядько. – А чому ти про це питаєш?

– Просто так. Недавно Куміко ходила до ворожбита, і той наговорив їй всякої всячини – мовляв, цей дім стоїть на поганому місці й таке інше, – збрехав я. – Звісно, я не вірю в такі дурниці, але Куміко попросила дізнатися у вас…

– Гм‑м… Я також не розуміюся на ворожінні. Погане чи добре місце – не знаю. Але я там жив і думаю, що з домом усе гаразд. А от у Міявакі, може, щось не так, однак від їхнього дому наш стоїть досить далеко.

– А хто в ньому жив після того, як ви переїхали?

– Після мене років три жив шкільний учитель з родиною, потім п’ять років – молоде подружжя. Чоловік, здається, мав якесь діло, а яке – не пам’ятаю. А от як вони жили – щасливо чи ні, – не знаю. Бо управління домом я передав одній ріелторській фірмі. Самих пожильців я у вічі не бачив, і чому вони виїхали – також не здогадуюсь. Чогось поганого про них не чув. Гадаю, їм стало тісно й вони побудували власний дім.

– Хтось мені одного разу сказав, що в цьому місці якусь течію перегороджено. Вам це ні про що не говорить?

– Течію перегороджено? – перепитав дядько.

– Я й сам не доберу, що це означає. Просто мені так сказав той чоловік.

Дядько на мить задумався.

– Ні, ніщо не спадає на думку Але, здається, перегородити з обох боків нашу доріжку – не дуже вдала ідея. Бо, якщо подумати, дивно, коли дорога не має ні початку, ні кінця. І в дороги, і в ріки головний принцип – протікати. Якщо перегородити таку течію – усе зупиниться.

– Справді, – сказав я. – Тоді я хотів би спитати про ще одну річ. Ви коли‑небудь чули, як співає заводний птах?

– Заводний птах? – спитав дядько. – А що це таке?

Я коротко розповів йому про заводного птаха. Про те, як він сідав на дерево в саду і щодня кричав таким голосом, ніби накручував пружину.

– Не знаю. Ніколи не бачив і не чув. Я взагалі люблю птахів і з насолодою їх слухаю, як вони співають, але про такого птаха чую вперше. Він має якийсь стосунок до дому?

– Та ні, не має. Просто мені цікаво, знаєте ви про нього чи ні.

– Знаєш, що я тобі пораджу? Якщо хочеш більше дізнатися про людей, що жили в домі після мене, зайди в ріелторську контору «Сетаґая‑дайіті», поряд зі станцією. Там, пославшись на мою рекомендацію, поговори зі старим Ітікавою. Він кілька років опікувався нашим домом. Живе там здавна і, можливо, розповість тобі чимало цікавого. Це я від нього дізнався про Міякаву. Старий любить побалакати, тож піди до нього.

– Дякую. Піду, – сказав я.

– До речі, як у тебе з пошуком роботи? – спитав дядько.

– Ще не знайшов. Правду кажучи, я не дуже її шукаю. Куміко працює, я пораюся дома. Якось зводимо кінці з кінцями.

Дядько начебто над чимось задумався, а потім сказав:

– Матимеш проблеми – дай знати. Може, чимось зараджу.

– Дякую. Коли що, прийду за порадою, – відповів я. І на цьому розмова скінчилася.

Я збирався подзвонити в ту дядькову ріелторську фірму, розпитати про дім і людей, які тут до мене проживали, але врешті‑решт відмовився від такого наміру, бо вважав його безглуздим.

І пополудні дощ і далі безшумно мжичив. Усе навколо стало мокрим – дахи будинків, дерева в саду, земля. На обід я з’їв суп із банки разом з тостом. І до самого вечора пролежав на дивані. Хотів піти за покупками, але згадав про пляму – і полінився вийти з дому. Пожалів, що поголився. У холодильнику ще залишилося трохи овочів, а на полиці – кілька банок консервів. Був ще рис і яйця. Небагато, але прожити днів два‑три можна.

На дивані я майже ні про що не думав, а читав, слухав касети з класикою, байдуже поглядав на дощ, що сипався на сад. Здатність мислення опустилася до найнижчого рівня – видно, я перенапружив мозок, коли так довго просидів на дні темного колодязя. Як тільки я намагався про щось думати, голову схоплював тупий біль, ніби її стискали м’якими лещатами. А при спробі що‑небудь пригадати всі м’язи і нерви скрипіли. Здавалось, я став Залізним Дроворубом із «Чарівника країни Оз», заржавілим від нестачі мастила.

Раз у раз я вставав і йшов до ванної, щоб у дзеркалі подивитися на пляму. Вона нітрохи не змінилася – ні розміром, ні кольором. А ще я помітив, що не поголився до кінця – на верхній губі залишилося волосся. Я забув про нього, коли, виголюючи праву щоку, побачив пляму й запанікував. Довелося ще раз умиватися гарячою водою, намазатися кремом і поголити залишки щетини.

Поглядаючи не один раз на своє відображення в дзеркалі, я згадав, що сказала по телефону Мальта Кано: «Скажімо, людина не може безпосередньо бачити свого обличчя. Доводиться покладатись на відображення в дзеркалі. Емпірично вірити в те, що відображення правдиве. Будьте обережними». На всякий випадок я пішов у спальню і поглянув на себе в трюмо, перед яким Куміко зазвичай одягалася. Пляма нікуди не ділася. Отже, дзеркало ні в чому не винне.

Крім плями, інших аномалій на собі я не виявив. Виміряв температуру – нормальна. За винятком того, що я, цілих три дні проголодувавши, майже не мав апетиту і раз у раз відчував нудоту – видно, це було продовження її приступів, які мучили мене в колодязі, – мій організм був у повному порядку.

Друга половина дня пройшла тихо. Без телефонних дзвінків, без листів. Ніхто не показався на доріжці, сусідів також не було чути. Коти по саду не пробігали, птахи не літали і не співали. Іноді сюрчали цикади, але не так наполегливо, як завжди.

Перед сьомою я відчув, що трохи зголоднів, а тому приготував просту вечерю з консервів та овочів. Послухав вечірні новини по радіо, чого давно не робив – у світі нічого особливого не відбувалося. Загинули на автомашині молоді хлопці – на автостраді когось невдало обганяли і врізалися у стіну. Поліція веде розслідування у справі, пов’язаній з видачею незаконних кредитів начальником відділення одного великого банку та його підлеглими. Якийсь хлопець прямо на вулиці вбив молотком тридцятишестирічну домогосподарку з Матіди. Та все це відбувалося десь в іншому, далекому світі. А в моєму лише падав дощ. Безшумно, тихо.

Коли стрілки годинника показали дев’яту, я перебрався з дивана на ліжко, дочитав розділ у книжці, погасив світло і заснув.

Мені щось снилося, та раптом я прокинувся. Сну я не міг пригадати, але, здається, було в ньому якесь напруження. Тож коли я розплющив очі, серце несамовито калатало. У кімнаті все ще панувала темрява, і я не міг згадати, де я. Минуло багато часу, поки збагнув, що я у себе дома, на ліжку. На будильнику – початок третьої. У колодязі погано спалося, за незрозумілим циклом – то невідомо коли засинав, то раптом прокидався. Як тільки я прийшов до тями, захотілося в туалет. Бо перед сном випив пива. Якби була змога, хотілося ще раз лягти й заснути, але не було іншої ради – я сів на ліжку і несподівано торкнувся рукою шкіри когось, хто лежав біля мене. Однак особливо не здивувався. Бо на цьому місці завжди спала Куміко, і я до цього звик. Та враз я згадав: Куміко вже немає! Покинула мене. Поряд спав хтось інший.

Я рішуче ввімкнув лампу в узголів’ї. І побачив Криту Кано.

Дата добавления: 2015-07-26