Віщий птах

Я кілька разів засинав і стільки ж прокидався. Сон був короткий, уривчастий і неспокійний, як у літаку. Як тільки він ставав глибоким, я раптом здригавсь і прокидався; коли ж мало настати повне пробудження, я знову непомітно занурювався в дрімоту. І так повторювалося без кінця. За відсутності світла час котився, немов віз з розхитаним колесом. Незручна, неприродна поза не дозволяла мені заспокоїтися. Прокидаючись, я щоразу перевіряв час на годиннику. Він протікав важко й нерівно.

Знічев’я я брав у руку ліхтарик і його світло спрямовував навмання то сюди, то туди – на землю, на стіну, на кришку колодязя. Та завжди знаходив там ту саму землю, ту саму стіну, ту саму кришку. Тіні, які відкидав при переміщенні промінь, то видовжувалися, то скорочувалися, то розширювалися, то звужувалися. Коли таке заняття мені набридло, я витрачав час на те, щоб старанно обмацати своє обличчя – знову перевірити його обриси. Досі я ні разу не переймався формою власних вух. Якби мене попросили намалювати їх хоча б ескізно, я, напевне, не зумів би. А от зараз я міг точно й докладно відтворити кожен їхній край, усі западинки й вигини. І от що дивно: коли я все перемацав, то виявив, що праве й ліве вуха значно відрізняються одне від одного. Як таке могло статися і який наслідок випливав з такої асиметрії (а якийсь наслідок, напевне, таки випливав), я не здогадувався.

Стрілки годинника показували 7:28. «Відтоді, як я сюди спустився, я, мабуть, уже тисячі дві разів поглядав на годинник», – подумав я. В усякому разі, зараз 7:28 вечора. На бейсбольному матчі в таку пору закінчується розіграш третьої подачі й починається четверта. У дитинстві я любив залазити на верх трибуни й спостерігати, як поволі гасне літній день. Сонце вже сховалося за обрієм, але на небі все ще зберігалася чарівна яскрава заграва. Щогли освітлення, ніби на щось натякаючи, кидали на землю свої довгі тіні. Гра почалася, і поволі, несміливо, один за одним, спалахували прожектори. Однак навколо все ще було настільки світло, що можна читати газету. Згадка про денну спеку стояла на порозі й перешкоджала приходу літньої ночі.

Однак штучне освітлення спокійно й водночас наполегливо перемагало сонячне сяйво, заповнюючи все навколо святковими барвами. Яскрава зелень трави на бейсбольному полі, чітко окреслені чорні майданчики, новенькі білі лінії на них, блиск лаку на бітах гравців, що очікують своєї черги бити м’яч, тютюновий дим у потоках світла (який у безвітряну погоду здавався мені неприкаяними душами, що не знаходять собі прихистку) – усе це починало виразно проявлятися. Підлітки, що розносили пиво, розглядали на світлі банкноти, затиснувши їх між пальцями, уболівальники зривалися з місць, щоб, простеживши за траєкторією високого м’яча, голосно скрикувати або розчаровано зітхати. Повертаючись у свої гнізда, у бік моря пролітали невеликі пташині зграї. От що можна було побачити на бейсбольному стадіоні о пів на восьму вечора.

У пам’яті почали спливати бейсбольні матчі, які мені довелося бачити. Пригадую, ще в дитинстві до Японії на товариські ігри приїжджала команда «Saint Louis Cardinals», і ми з батьком ходили дивитися її гру. Перед початком матчу її гравці вишикувалися вздовж периметра майданчика і почали кидати на трибуни підписані м’ячі, принесені в кошиках. Ошалілі глядачі один поперед одного намагались їх спіймати, а я, не встаючи з місця, й не помітив, як один з м’ячів упав мені на коліна. Це була несподівана, дивовижна подія, схожа на чаклунство.

Я знову глянув на годинник. Була 7:36. Минуло вісім хвилин відтоді, як я востаннє дивився на циферблат. Лише вісім хвилин. Зняв годинник, приклав до вуха. Він ішов справно. Я здвигнув плечима у темряві. З відчуттям часу поступово діялося щось дивне. Я вирішив якийсь час не звертати уваги на годинник. Хоча мені нічого іншого не залишалося, як дивитися на нього, робити це щохвилини – просто якась хвороба. Та щоб противитися цій спокусі, доводилося докладати значних зусиль. Такої ж муки я зазнав, коли кидав курити. Як тільки я вирішив не згадувати про час, ні про що інше я вже не міг думати. Таке своєрідне суперечливе відчуття скидалося на роздвоєння особистості. Що наполегливіше я старався забути про час, то щораз більше про нього думав. Я підсвідомо повертався очима до годинника на зап’ясті лівої руки. І тоді я щоразу відвертав обличчя, заплющував очі, щоб не бачити його. Врешті‑решт я зняв його з руки й закинув у рюкзак. Але й тоді я в думках тягнувся до нього там, де він не переставав вицокувати секунду за секундою.

Ось так у темряві спливав час, позбавлений переміщення стрілок, неподільний і невимірний. Утративши свої покази одного разу, час перестав бути неперервною лінією, а перетворився у безформну рідину, що за власним бажанням то розширювалася, то стискалася. У потоці такого часу я засинав, прокидався, потім знову засинав і знову прокидався. І поволі я звик до того, що не бачу годинника. Я переконував себе, що час уже мені не потрібен. Та невдовзі мене охопила нестерпна тривога. Ясна річ, я звільнився від нервозної звички поглядати на годинник через кожних п’ять хвилин. Однак, повністю втративши часову координату, я почувався викинутим уночі в море з палуби корабля. Хоч як голосно я кричав, ніхто мене не чув, а корабель, лишивши мене напризволяще, рухався вперед і, швидко віддаляючись, от‑от мав зникнути з мого поля зору.

Не витримавши спокуси, я добув з рюкзака годинник і надів знову на ліве зап’ястя. Його стрілки показували 6:15. Мабуть, 6:15 ранку. Коли востаннє я дивився на його циферблат, стрілки показували 7:30 вечора. Тож логічно вважати, що відтоді збігло одинадцять годин. А, звісно, не двадцять три. Однак певності в цьому я не мав. Зрештою, яка різниця, скільки годин – одинадцять чи двадцять три? Так чи інакше, незалежно від того, минуло одинадцять чи двадцять три години, я відчував щораз сильніший голод, зовсім відмінний від того, яким я уявляв собі невиразно досі. Я думав, що голод – це, по суті, відчуття порожнечі у шлунку, а насправді він виявився чимось близьким до чисто фізичного болю – так, наче мене різали або душили. Іноді цей біль наростав, як морський приплив, досягав вершини, коли я мало не непритомнів, а потім помалу відступав.

Щоб відвернути увагу від такого болю, спричиненого голодом, я намагався зосередитись на чомусь іншому. Однак думати про щось серйозно я більше не міг. Іноді в голові спливали уривки якихось думок і відразу кудись зникали. Коли я пробував їх схопити, вони прослизали між моїми пальцями, наче якісь слизькі безформні істоти.

Я встав, випростався і глибоко вдихнув. Боліли всі частини тіла. Кожен м’яз і суглоб виказували невдоволення неприродною позою, в якій я перебував тривалий час. Я поволі потягся догори, спробував згинатись і розгинатися. Повторивши таку вправу разів десять, я раптом відчув запаморочення. Я сів на дно колодязя, заплющив очі. У вухах дзвеніло, по обличчю стікав піт. Я хотів за щось вхопитися, але не мав за що. Занудило, однак блювати не було чим. Я кілька разів глибоко вдихнув, щоб набрати в легені чистого повітря, оживити кровообіг й освіжити свідомість. Але нічого не вийшло – свідомість залишалася затьмареною. «Здається, я добряче охляв!» – подумав я. І не тільки подумав, а спробував уголос сказати: «Здається, я добряче охляв!» Однак рот не слухався мене. «Якби принаймні було видно зорі!» – подумав я. Та зірок не було видно. Бо Мей Касахара щільно затулила кришкою колодязь.

Я сподівався, що, може, до полудня Мей знову прийде, але вона не з’являлася. Спершись об стіну колодязя, я терпеливо чекав її приходу. Поганий вранішній настрій все ще не покидав мене, і я не мав сили, щоб зосередитися на чомусь навіть упродовж зовсім короткого часу. Як і раніше, відчуття голоду то приходило, то відступало. Темрява навколо мене то густішала, то рідшала. І разом з цим останні крихти моєї здатності зосередитися пропадали, як меблі, викрадені з безлюдного дому.

Минув полудень, а Мей Касахара не прийшла. Я заплющив очі й спробував заснути. Бо думав, що, може, уві сні з’явиться Крита Кано. Але дрімота виявилася неглибокою, і мені нічого не приснилося. А невдовзі після того, як я перестав докладати зусиль, щоб на чомусь зосередитися, мені в голову полізли уривки‑різноманітних спогадів. Вони приходили до мене тихо – як вода, що заповнює печеру. Я згадував місця, де бував досі, людей, з якими зустрічався, рани, подряпини на тілі, розмови, речі – куплені і загублені – так чітко й з такими яскравими подробицями, що сам аж дивувався. Згадував доми й кімнати, де мешкав, їхні вікна, шафи, меблі, лампи, що там були, учителів і викладачів – від початкової школи до університету. Здебільшого ці спогади, дрібні й хронологічно розрізнені, не мали між собою жодного зв’язку й раз по раз переривалися різкими нападами голоду, але відрізнялися такою дивовижною яскравістю, що стрясали мною наче буревій, який невідомо звідки налетів.

Мимоволі простежуючи колишні події, я згадав один беззмістовний і нікчемний випадок, який стався зі мною на роботі років три‑чотири тому, та поки я відтворював його в пам’яті, щоб згаяти час, мій настрій поступово псувався й нарешті перейшов у явну злість – таку, що заглушила все – і втому, і голод, і неспокій. Я тремтів усім тілом, часто дихав. Серце голосно калатало в грудях, злість наганяла адреналіну в кров. Сталося так, що між мною та одним співробітником нашої контори з дріб’язкового непорозуміння виникла суперечка – він сказав мені кілька прикрих слів, а я відповів йому тим же. Однак урешті‑решт ми зрозуміли, що посварилися через якусь дрібницю, і потім помирилися. Коротко кажучи, інцидент не мав наслідків – ніхто з нас не тримав зла один проти одного. Адже буває так, що в людини, втомленої терміновою роботою, раптом злітають з язика грубі слова. Тож цей випадок геть‑чисто забувся, та от у непроглядній темряві колодязя, у повному відриві від реальності він сплив у пам’яті з незвичною яскравістю і розпалив свідомість. Я шкірою відчув цей жар, чув, як шипить від нього моє тіло. «І чого це я вислуховував такі несправедливі слова? Чому не дав відкоша?» – думав я, зціпивши зуби, а в голову одні за одними лізли слова, які треба було сказати тоді кривднику. Я шліфував, відточував їх, і чим гостріші вони ставали, тим сильніше я злився.

Раптом, наче відступила мара, усе, про що я думав, утратило будь‑яке значення. Навіщо тепер ворушити колишнє? Цей співробітник, напевне, забув про нашу суперечку. Та й я про неї досі не згадував. Я глибоко вдихнув, опустив плечі, і моє тіло знову пірнуло у знайому темряву. Я спробував щось інше згадати, але безглузда злість кудись пропала, а разом з нею і спогади. У голові стало порожньо, як у шлунку.

Потім я незчувся, як спіймав себе на тому, що розмовляю сам із собою. Сам того не усвідомлюючи, мимрив якісь розрізнені уривки думок і не міг дати собі із цим ради. Чув це бурмотіння, але майже нічого не розумів. Губи мимоволі, автоматично ворушилися, нанизуючи в темряві одне за одним незрозумілі слова. Вони випливали з однієї стіни мороку і вмить поглиналися іншою. Моє тіло наче перетворилося у порожній тунель для транспортування слів з одного пункту до іншого. Так, це були уривки думок, але народжувалися вони поза моєю свідомістю.

Власне, що відбувається? Невже нерви поволі почали розладнуватися? Я поглянув на годинник. Стрілки показували 3:42. Напевне, 3:42 пополудні. Я уявив себе в яскравих променях літнього сонця, яке світить у таку пору дня. Напружив слух, але не почув жодного звуку: ні сюрчання цикад, ні пташиного щебетання, ні дитячих голосів. Може, поки я усамітнився на дні колодязя, заводний птах перестав накручувати свою пружину й весь світ зупинився? Пружина поступово ослабла, й раптом усе завмерло – течія річок, шелест листя, політ птахів у небі.

«Власне, що сталося з Мей? Чому вона не йде? Стільки часу минуло, а вона все не з’являється! – раптом подумав я. – Може, десь потрапила під машину? Якщо так, то ніхто на цьому світі не знатиме, що я тут. І тоді справді доведеться повільно вмирати на дні цього колодязя».

Потім я вирішив подивитися на все це по‑іншому. Мей Касахара не така легковажна людина, щоб так просто попасти під колеса автомобіля. Напевне, ось зараз сидить у своїй кімнаті, спостерігає у бінокль за садом та уявляє собі, що я роблю в колодязі. Навмисне зволікає, щоб я занепокоївся – подумав, що звідси вже ніколи не виберуся. Якщо моє припущення правильне й Мей навмисне зволікає, то її задум вдався на сто відсотків, бо я справді злякався, що мене кинули тут напризволяще. Від самої думки про те, що я можу зігнити у цій непроглядній темряві, мені дух перехопило. Що довше я тут сидітиму, то більше слабнутиму, аж поки страшний голод не доведе мене до смерті. А перед тим я не зможу рухатися, і навіть якщо хтось скине мені драбину, я не зумію вибратися нагору. Можливо, випаде волосся і зуби, геть‑чисто все…

«А як бути з повітрям? – раптом подумав я. – На дні цієї глибокої вузької бетонної ями я вже кілька днів, до того ж щільно закупорений зверху кришкою. Циркуляції повітря майже ніякої». Як тільки я про це подумав, навколишнє повітря раптом стало задушливим – чи то від гри уяви, чи то справді від нестачі кисню. Щоб перевірити, в чому причина, я кілька разів глибоко вдихнув і видихнув. З кожним вдихом дихати ставало щораз важче. Зі страху все тіло взялося потом. Разом з думкою про повітря в голові засіла у всій своїй неминучості смерть. Як каламутна вода, вона безшумно затопила свідомість. Досі я думав про голодну смерть, до якої все ще залишалося багато часу. Та от якщо не вистачатиме кисню, кінець настане набагато швидше.

«Як умирають від задухи? – подумав я. – Як довго триває агонія? Чи, може, людина поволі втрачає свідомість і ніби засинає?» Я уявив собі, як Мей Касахара прийде і виявить, що я вмер. Гукне до мене кілька разів і, не дочекавшись відповіді, кине в колодязь кілька камінців, думаючи, що я сплю. Та я не прокинусь. І тоді вона зрозуміє, що мені настав кінець.

Мені захотілося голосно закричати й кого‑небудь покликати. Закричати, що мене тут замкнули, що я голодний, що скоро не матиму чим дихати. Я почувався безпомічною маленькою дитиною, що з якоїсь примхи пішла з дому й, заблудившись, забула дорогу. У дитинстві мені часто снився кошмарний сон про те, як я заблукав і не можу знайти дорогу назад. Усі ці сни давним‑давно забулися, та от тепер, на дні глибокого колодязя, вони знову сплили в пам’яті в усьому своєму яскравому жахітті. У пітьмі час рухався назад, поглинаючись іншим часовим виміром.

Вийнявши з рюкзака баклагу, я відкрутив кришку, обережно, щоб не розлити жодної краплі, ковтнув вологи, довго протримавши її в роті. Коли ковтав, з глибини горла пролунав гучний звук – здавалося, щось тверде й важке звалилося на підлогу. А я ж проковтнув мізерну кількість води.

– Окада‑сан! – Крізь сон я почув, як хтось мене кличе. – Окада‑сан! Окада‑сан! Прокиньтеся, будь ласка.

Це був голос Крити Кано. Я насилу розплющив очі, але навколо себе, як і раніше, нічого не побачив. Межа між сном і пробудженням була хисткою. Я спробував підвестися, але пальці так ослабли, що вже не слухалися мене. Тіло скоцюрбилось, охололо, стало млявим, наче забутий у холодильнику огірок. Свідомість затьмарилася від виснаження і безсилля. «Гаразд! Роби, як сама хочеш. А я в думках напружусь і скінчу по‑справжньому. Якщо хочеш – будь ласка». Із затьмареною свідомістю я чекав, коли вона розстебне ремінь на моїх штанах. Та голос Кано долітав звідкись здалека, згори. «Окада‑сан! Окада‑сан!» – кликала вона. Я підвів голову – половина кришки була відкинута і над нею видніло чарівне зоряне небо. Шматок неба, вирізаний у формі півмісяця.

– Я тут! – Я насилу підвівся, встав на ноги і, поглядаючи догори, крикнув ще раз: – Я тут!

– Окада‑сан! – Голос належав реальній Криті Кано. – Ви тут?

– Так‑так, я тут!

– Чого ви там опинилися?

– Довго пояснювати.

– Пробачте, вас погано чути. Голосніше, будь ласка.

– Я ж вам кажу: це довга історія, – закричав я. – Як виберуся звідси – докладно про все розповім. Зараз не можу говорити голосно.

– Тут ваша драбина лежить?

– Моя.

– Як вона тут опинилася? Ви що, закинули її сюди?

– Та ні! – відповів я. «Навіщо я мав би це робити? І чи міг би?» – подумав я. – Ні! Не закинув. Це хтось таємно від мене витягнув.

– Якщо так, то ви не можете звідти вилізти?

– Аякже! – терпеливо погодився я. – Правду кажете. Не можу вилізти. А ви не спустили б мені драбину? Тоді я вибрався б нагору.

– Так, звичайно. Зараз спущу.

– Гей, спочатку перевірте, чи прив’язана вона міцно до дерева. Бо інакше…

Відповіді я не почув. Наверху, видно, нікого вже не було. В усякому разі, хоч як я напружував зір, біля отвору колодязя нікого не розгледів. Добувши ліхтарик з рюкзака, я спрямував його промінь угору, але замість людського силуету наткнувся ним на драбину. Вона висіла там же – так, наче її ніхто не піднімав. Я глибоко зітхнув і відчув, як м’якне й тане твердий клубок у грудях.

– Гей! Крита‑сан! – гукнув я.

Знову ніхто не відповів. Стрілки годинника показували 1:07. Звісно, ночі. Бо над головою мерехтіли зорі. Закинувши рюкзак на плечі, я глибоко вдихнув і почав дряпатися вгору. Підніматися по хисткій драбині було нелегко – від найменшого напруження всі м’язи, кістки і суглоби скрипіли, стогнали від болю. Однак з кожним обережно пройденим щаблем повітря потроху теплішало й змішувалося з виразним запахом трави. Долинало комашине дзижчання. Ухопившись за край колодязя і зібравши всі сили, я перебрався через нього й скотився на м’яку землю. Нарешті земля! Якийсь час я лежав на спині, ні про що не думаючи. Дивився в небо, глибоко вбираючи легенями повітря – густе тепле повітря літньої ночі, напоєне свіжими пахощами життя. Я вдихав запах землі, запах трави. Самих запахів було досить, щоб відчути долонями м’якість землі й трави. Кортіло хапати їх руками і жадібно, до останку їсти.

На небі вже не залишилося жодної зірки – вони видніли тільки з колодязя. Висів лише масивний повний місяць. Не знаю, як довго я пролежав так, прислухаючись тільки до ударів серця. Здавалось, ніби можна жити вічно, тільки слухаючи, як воно б’ється. Однак згодом я таки встав на ноги й озирнувся навколо. Нікого. Лише нічний сад і статуя птаха, що, як завжди, втупився в небо. У домі Мей Касахари не світилося, тільки в саду горіла самотня ртутна лампа, кидаючи невиразне бліде світло на безлюдну доріжку. Куди ж ділася Крита Кано?

Хоч би там що, я вирішив іти додому. Повернутися, попити, закусити чим‑небудь, а потім залізти під душ і як слід помитися. Від мене, напевне, страшно відгонило неприємним запахом. Тож передусім треба було його позбутися. І наповнити порожній шлунок. А решта – потім.

Я рушив додому звичним маршрутом. Але доріжка здалася мені чомусь іншою, незвичною. Під дивовижно свіжим місячним сяйвом явні ознаки запустіння і розкладу виступали особливо помітно. Відгонило смородом, наче від розкладеного трупа тварини, й нечистотами. Такої пізньої пори в деяких домах люди ще не спали й, дивлячись у телевізор, розмовляли та щось їли. З одного вікна ширився запах чогось смаженого, і в мене від нього закололо в голові й шлунку. Коли я проходив повз гуркотливий кондиціонер, мене обдало потоком нагрітого повітря. З ванної кімнати долинав шум води в душі, за скляним віконцем невиразно проглядала людська тінь.

Насилу перелізши через огорожу власного дому, я опинився в саду. Звідси наша оселя здавалася темною, тихою, наче принишклою. У ній не відчувалося жодного тепла, жодної приязні. Дім, в якому проходило моє щоденне життя, був тепер порожньою, безлюдною будівлею. Та іншого місця, куди я міг повернутися, я не мав.

Піднявшись на веранду, я тихенько відчинив скляні двері. Вони довго залишалися замкненими, і тому повітря усередині було важким і застояним. Пахло перестиглими фруктами й інсектицидами. На кухонному столі лежала моя коротка записка. У сушилці стояв у незмінному порядку вимитий посуд. Я взяв звідти склянку і, наповнюючи її раз по раз з‑під крана, напився води. У холодильнику нічого особливого не було – випадковий набір продуктів і різних залишків: яйця, шинка, картопляний салат, баклажани, латук, помідори, тофу, вершковий сир. Я налив у каструлю банку овочевого супу, підігрів його, залив молоком кукурудзяні пластівці й усе це з’їв. Хоча я мав би почуватися голодним, їжа у відчиненому холодильнику майже не викликала апетиту. Навпаки, мене злегка занудило. Однак я таки зжував кілька крекерів, щоб заспокоїти біль у порожньому шлунку.

У ванній я роздягнувся, одяг кинув у пральну машину. Новим шматком мила вимив усе тіло й голову. У ванній ще висіла нейлонова шапочка Куміко, лежали її шампунь, ополіскувач, щітка для волосся, зубна щітка й нитка для чищення зубів. Після її зникнення в домі начебто нічого не змінилося. Не було тільки самої Куміко.

Ставши перед дзеркалом, я заходився розглядати власне обличчя, густо обросле чорною щетиною. Трохи повагавшись, я вирішив не голитися – щоб не порізатися. Відклав до завтра. Бо ні з ким не збирався зустрічатись. Почистивши зуби і кілька разів прополоскавши рот, я вийшов з ванни. Відкрив банку пива, вийняв з холодильника помідори й латук, приготував простенький салат. Від нього апетит трохи пробудився, і я добув з холодильника картопляний салат, намазав його на шматок хліба, накрив іншим шматком і також з’їв. За увесь цей час я тільки один раз поглянув на годинник. І подумав: «Власне, скільки годин пробув я у колодязі?» Від самої думки про час тупо заболіла голова. Ні, не хочеться про це думати. Про що завгодно, тільки не про час.

Я зайшов у туалет і довго‑довго справляв малу нужду. Ніколи не повірив би, що це може тривати так довго. Ще трохи, і я знепритомнів би. Після того я звалився на диван у вітальні й уп’явся очима в стелю. Почувався дивно: тіло болить від утоми, а свідомість ясна й спати зовсім не хочеться.

Раптом я стрепенувся, встав з дивана й вирішив заглянути в поштову скриньку. Подумав, що, може, за тих кілька днів, поки я сидів на дні колодязя, від когось щось прийшло. У скриньці я справді виявив лист. На конверті не було імені відправника, але з того, як було написано адресу, я відразу збагнув, що лист від Куміко. З характерним для неї дрібним почерком. Ієрогліфи, один за одним, виписані каліграфічно. Щоб так писати, Куміко витрачала багато часу, однак по‑іншому не вміла. Передусім я подивився на нечіткий штемпель і насилу зумів розгледіти один ієрогліф – «така». Схоже, що йдеться про «Такамацу». Такамацу, що в префектурі Каґава? Та наскільки я знаю, Куміко не мала там знайомих. Ми з нею до Такамацу не їздили, та й вона ні разу не казала, що бувала там. Про Такамацу ніколи не було згадки і в наших розмовах. Тож, мабуть, Такамацу сюди не підходить.

Так чи інакше, я пішов на кухню, сів за стіл й обережно розрізав конверт ножицями, намагаючись часом не зачепити поштового паперу всередині. У мене затремтіли пальці, й щоб заспокоїтися, я одним духом допив пиво.

«Гадаю, ти здивувався і злякався, коли я несподівано зникла, не сказавши ні слова», – писала Куміко своїм улюбленим «монбланівським» чорнилом. Папір був звичайним – тонкі білі аркуші, що продаються усюди.

«Я хотіла написати тобі листа раніше й усе як слід пояснити, та поки сушила собі голову над тим, як точніше висловити свої почуття, як описати становище, в якому я опинилася, час минав і минав. Пробач, я справді винна перед тобою.

Напевне, ти вже здогадався, що я зв’язалася з іншим чоловіком. Я з ним спала майже три останні місяці. Познайомилася з ним на роботі. Ти його зовсім не знаєш, зрештою, це не має жодного значення. Я все одно з ним більше не побачуся. Між нами все скінчилося – принаймні для мене. Правда, не знаю, чи тебе це хоч якось утішить.

Чи любила я його? Не знаю, що відповісти. Бо таке запитання тут недоречне. Якби мене запитали, чи любила я тебе, я відразу відповіла б, що любила. Я справді вважала себе щасливою, що вийшла за тебе заміж. І зараз так думаю. Мабуть, ти запитаєш, чому ж тоді я з ним завела роман і до того ж втекла з дому? Я сама не раз ставила собі таке запитання. Навіщо це мені здалося?

Однак пояснити цього я не можу. Я ніколи не прагла обзавестися коханцем або з кимсь стрибнути в гречку. Тож коли ми познайомилися, я ні про що таке й не думала. Спочатку ми кілька разів зустрічалися в робочих справах. Знайшли спільну мову, іноді по телефону розмовляли на позаслужбові теми. Він старший від мене, жонатий, має дітей, та й як чоловік – не особливо привабливий. Тому мені й на думку не спадало, що між нами можуть скластися глибокі стосунки.

Та це не означає, що я не хотіла відплатити тобі тією ж монетою. Адже мені з голови не виходило те, що ти якось переночував в однієї жінки. Я тобі тоді повірила, що між вами нічого не було, але не могла заспокоїтися – мовляв, гаразд, якщо все так обійшлося. Уся причина в настрої. Однак я зв’язалася з тим чоловіком не для того, щоб тобі відомстити. Пам’ятаю, щоправда, я тоді сказала, що так зроблю, але це була просто погроза. Я почала з ним спати, бо цього захотіла. Не могла тоді стримати своєї жаги.

Через деякий час ми зустрілися в якійсь справі, потім пішли пообідати, а після того – трохи випити. Оскільки я хмільного не п’ю, то обійшлася помаранчевим соком. Так що алкоголь ні в чому не винен. Ми просто сиділи й розмовляли, та коли в якусь мить випадково торкнулися одне одного, мені раптом страшно захотілось опинитися в його обіймах. При цьому я інтуїтивно відчула, що він хоче мене і, здається, знає, що я хочу його. Між нами проскочило щось схоже на непоясненний потужний електричний розряд. Здавалось, ніби мені на голову впало небо. Щоки раптом запалали, серце закалатало, низ живота обважнів. Я насилу втрималася на стільці. Спочатку я не розуміла, що зі мною діється. Та невдовзі до мене дійшло, що я хочу переспати з ним. Жага була настільки сильною, що мені перехопило подих. Наче підсвідомо змовившись, ми подалися до найближчого готелю і жадібно віддалися любощам.

Тобі, напевне, боляче читати такі подробиці, але, гадаю, в кінцевому рахунку краще написати про все чесно. А тому потерпи й дочитай до кінця цього листа, хоча це й важко.

Мій зв’язок з ним не має нічого спільного з коханням. Просто я хотіла бути в його обіймах, відчувати його в собі. Вперше в житті я так нестримно хотіла чоловіка. Раніше я читала у книжках про „нестерпну жагу“, але до того дня конкретно не уявляла собі, що означають ці слова.

Чому раптом у мені таке спалахнуло? І чому не з тобою, а з іншим? Сама не збагну. В усякому разі, я тоді ніяк не могла опиратися такому почуттю і, зрештою, не намагалася цього робити. Будь ласка, зрозумій: мені тоді й на думку не спадало, що я зраджую тебе. Я немов божевільна віддавалася йому на готельному ліжку. Чесно зізнаюсь: мені ніколи не було так добре. Ні, не просто „добре“. Моє тіло звивалося в гарячому болоті, а свідомість ненаситно, до крайньої межі поглинала насолоду. Це було щось схоже на чудо, одне з найчарівніших відчуттів у моєму житті.

Як ти тепер знаєш, я весь час це приховувала. А ти не помічав мого захоплення, ні в чому не підозрював, навіть коли я пізно поверталася додому. Напевне, від самого початку вірив мені, думав, що я не зможу тебе зрадити. І хоча я обманювала тебе, ніякої вини не відчувала. Телефонувала з готельного номера й казала, що затримаюсь допізна на роботі. Брехня накладалася на брехню, однак совість мене не мучила – моя поведінка здавалася мені цілком природною. Серцем я хотіла бути з тобою. Наш дім кликав до себе. Я належала цьому світові. А от тіло жадібно прагло того чоловіка. Одна моя половина була тут, з тобою, інша – там, з ним. Було ясно, що рано чи пізно настане катастрофа. Але тоді мені здавалося, що таке життя триватиме вічно. Я жила подвійним життям: тут тихо‑мирно з тобою, там – у його палких обіймах.

Зрозумій одне: це не означає, що ти поступаєшся йому як чоловік, що тобі бракує сексуальної привабливості або що мені набрид секс з тобою. Ідеться не про це. Просто я тоді відчувала нездоланно сильну сексуальну жагу. Опиратися їй не могла. А чому так сталося, не знаю. Можу тільки сказати: так вийшло. Поки я підтримувала з ним зв’язок, не раз думала про секс з тобою. Бо вважала несправедливістю те, що з ним сплю, а з тобою – ні. Однак у твоїх обіймах я зовсім нічого не відчувала. Гадаю, ти сам це помітив. Тому впродовж майже двох місяців я шукала різних приводів, щоб уникати фізичної близькості з тобою.

Аж от одного дня він запропонував, щоб я розлучилася з тобою і пішла до нього. Мовляв, ми так підходимо одне одному, тож нема причин, щоб не жити разом. Сказав, що також покине свою сім’ю. Я попросила трохи часу на роздуми. Та коли ми з ним попрощалися, в електричці по дорозі додому я раптом зрозуміла, що вже не відчуваю до нього нічого. Не знаю чому, але як тільки він завів розмову про спільне життя, щось особливе, що я відчувала в собі, відразу зникло, наче його здув сильний порив вітру. Від жаги до нього не залишилося ні крихти.

Після того я почала відчувати вину перед тобою. Як я вже писала, поки я палала до нього нестримною жагою, чогось такого у себе я не помічала. Раділа, що ти ні про що не здогадуєшся. Навіть думала, що в такому разі можу робити, що мені заманеться. Начебто мій зв’язок з ним і наші з тобою стосунки належали різним світам. Та коли моя жага до нього розтанула, я перестала розуміти, де опинилася.

Я завжди вважала себе чесною людиною. Звісно, я маю чимало вад, та коли йдеться про щось важливе, я нікому не брехала й себе не обманювала. Від тебе ніколи нічого не приховувала. І цим навіть трохи гордилася. Та от кілька місяців я тобі нахабно брехала і не відчувала жодних докорів сумління.

Тепер я від цього страждаю. Відчуваю, що я нічого не варта, нікчемна людина. Можливо, так воно насправді є. Та незалежно від цього мені не дає спокою одне: чому це я раптом відчула такий сильний, майже ненормальний сексуальний потяг до людини, якої я навіть не кохала? Ніяк цього не розумію. Якби не цей потяг, ми жили б з тобою зараз щасливо, а той чоловік був би приятелем, з яким приємно побалакати. Однак ця нерозумна пристрасть зруйнувала підвалини нашого дотеперішнього життя, звела його нанівець. Вона позбавила мене всього: тебе, нашого спільного дому, роботи. Власне, чому так мало статися?

Три роки тому, коли я зробила аборт, я казала, що маю тобі щось розповісти. Пам’ятаєш? Можливо, треба було тоді все щиро висловити. І в такому разі, може, нічого не сталося б. Однак навіть тепер я навряд чи зважилася б на таке зізнання. Здається, ніби все геть‑чисто зійде нанівець, коли таке зробиш. Тож, напевне, краще мені зникнути разом з тим, чого не сказала.

Пробач, але ні перед одруженням, ні після я не отримувала з тобою сексуального задоволення. Мені було приємно у твоїх обіймах, але відчуття мої тоді здавалися розмитими й відстороненими, ніби зазнавала їх не я, а якась інша людина. Ти не винен у тому, що я не могла повнокровно відчувати. Усередині мене був якийсь блокатор, який глушив мої сексуальні пориви на самому початку. Та коли я запізналася з тим чоловіком, цю перепону, незрозуміло чому, наче вітром здуло завдяки сексу з ним, і я перестала розуміти, що тепер робити.

Від самого початку між нами було щось дуже близьке й делікатне. Але тепер ми його втратили назавжди. Досконале зчеплення в механізмі, схожому на міф, зіпсувалося. Я його зіпсувала. Точніше, щось у мені змусило це зробити. Я дуже жалкую, що так сталося. Бо не кожному в житті випадає така щаслива нагода, як мені. Я ненавиджу те, через що все це відбулося. Навряд чи ти уявляєш собі, як я це ненавиджу. Я хочу точно знати, що це таке. Я повинна знати. Повинна знайти його корені й винести вирок. Та я не певна, чи вистачить мені для цього сил. В усякому разі, це – моя проблема, яка тебе ніяк не стосується.

Прошу тебе: не турбуйся більше про мене й не шукай. Забудь про мене й подумай, як розпочати нове життя. Своїм родичам я напишу й поясню, що в усьому сама винна, а ти до цього не причетний. Думаю, вони тобі не завдадуть клопоту. Найближчим часом маю намір подати заяву про розлучення. Так буде краще для нас обох. А тому, будь ласка, не заперечуй. З моїм одягом та іншим дріб’язком роби що хочеш. Усе це вже належить минулому. Я вже не зможу користуватися речами, взятими з часу нашого спільного життя.

Бувай!»

Я довго перечитував листа й поклав назад у конверт. Добув з холодильника ще одну банку пива і випив.

Якщо подає заяву про розлучення, то це означає, що вона не збирається чинити самогубства. І це мене трохи заспокоїло. Потім я згадав, що майже два місяці ні з ким не мав фізичної близькості. Як і писала Куміко, увесь цей час вона відмовлялася спати зі мною. Бо, мовляв, у неї легкі симптоми запалення сечового міхура, а тому лікар порадив їй упродовж певного часу утриматися від сексу. Звісно, я повірив. Бо вважав, що не маю жодних підстав не вірити.

Протягом цих двох місяців я мав зв’язок з жінками тільки уві сні або у світі, який я в межах свого словника називав сном, – з Критою Кано й жінкою, що дзвонила мені по телефону. А от з реальною жінкою в реальному світі я спав востаннє два місяці тому. Я лежав на дивані й, поглядаючи на складені на грудях руки, згадував тіло Куміко, коли бачив його останній раз. М’який вигин її спини, що відкривався, коли я застібав блискавку на її сукні, запах туалетної води у неї за вухами. Якщо все, що вона написала в листі, чиста правда, то, можливо, ми вдруге ніколи разом не спатимемо. Оскільки Куміко про все чітко написала, то можна не сумніватися, що так воно й буде.

Що більше я думав про те, що наші стосунки з Куміко, можливо, уже в минулому, то миліше згадував про тепло її тіла, яке раніше належало мені. Близькість з Куміко приносила мені насолоду. І до одруження, звичайно, і потім, через кілька років, коли гострота перших відчуттів ослабла, секс з Куміко мені подобався. Як наяву, я бачив перед собою її струнку спину, шию, ноги, груди. Згадував усе, що робили я і вона, коли віддавалися любощам.

Однак Куміко зійшлася з кимсь, мені зовсім невідомим, і несамовито з ним злягалася. До того ж, як призналася, отримувала від цього насолоду, якої не відчувала зі мною. Скрикувала, напевне, так, що в сусідньому номері було чути, й корчилася так, що ліжко під нею тряслося. Мабуть, таке з ним виробляла, чого мені й не снилося. Я встав, добув з холодильника пиво й випив. З’їв картопляного салату. Захотів послухати музику й увімкнув радіо, знайшов на УКХ класику і приглушив звук. «Я так сьогодні втомилася, – казала Куміко, – що зовсім не хочеться. Пробач». – «Гаразд, не має значення», – відповідав я. Після того, як скінчилася струнна серенада Чайковського, зазвучала невеличка п’єса для фортепіано – щось знайоме із забутою назвою. Коли її звуки замовкли, дикторка оголосила, що передавали «Віщого птаха» – сьому п’єсу із «Лісових сцен» Шумана. Я уявив собі, як Куміко ворушить стегнами під коханцем, задирає ноги, вгризається нігтями в його спину, залишаючи плями від слини на простирадлі. Дикторка пояснила, що Шуман змалював фантастичний образ лісу, де живе чарівний птах, що передбачає майбутнє.

«Власне, що я знав про Куміко?» – подумав я. Повільно зім’явши в руці порожню пивну банку, я кинув її у відро для сміття. Невже Куміко, яку я начебто розумів і з якою спав як з дружиною впродовж кількох років, насправді була тільки зовнішньою оболонкою? Так само, як майже увесь світ, в якому ми живемо, належить медузам? Якщо так, то, власне, що таке шість років, прожитих з нею разом? Який їх сенс?

Коли я черговий раз перечитував лист Куміко, украй несподівано пролунав телефонний дзвінок. Цей звук буквально зірвав мене з дивана. Власне, кому заманулося дзвонити після другої години ночі? Невже Куміко? Ні, вона в жодному разі сюди не дзвонитиме. Може, Мей Касахара? Побачила, як я йду із саду навколо порожнього дому, і зателефонувала. Або Крита Кано вирішила пояснити, куди вона пропала. А втім, це могла б бути і та загадкова жінка з телефону. Може, збирається щось передати. Правду сказала Мей: навколо мене забагато жінок. Я витер піт з обличчя рушником, що опинився під рукою, і повільно підняв слухавку.

– Алло? – сказав я.

– Алло! – почулася відповідь. Голос був не Мей Касахари. І не Крити Кано, й не загадкової жінки з телефону. Це була Мальта Кано. – Алло! – проказала вона. – Окада‑сан? Це Мальта Кано. Ви мене пам’ятаєте?

– Звичайно! Добре пам’ятаю, – відповів я, намагаючись угамувати серцебиття. Ну хіба я міг її забути?

– Вибачте, що телефоную вам так пізно. Бо маю до вас невідкладну справу. Ви, звичайно, сердитеся, що вас турбую. Я знаю, але все‑таки вирішила подзвонити. Ще раз вибачте.

Я попросив її цим не перейматися, сказавши, що все одно не сплю і вона мене нітрохи не потривожила.

Дата добавления: 2015-07-26